Хачі вирішують, що їм краще піти. Вони відступають, залазять у свої таксі та зриваються з місця. Вищать шини.
Y. Т. на самих ободах проїжджає в украденому таксі через ІПСШ, виводить його на вулицю і різко гальмує біля бордюра. Тоді повертається назад у франшизу «Гонконг», туманність запашної свіжості тягнеться за нею, ніби хвіст за кометою. Як не дивно, вона подумує про те, як би воно було — на якийсь час залізти на заднє сидіння тієї машини з Хіро Протагоністом. Мабуть, непогано. Але для цього їй доведеться зняти дентату, а тут не місце на такі речі. До того ж будь-хто достатньо порядний, аби допомогти їй втекти з «Тюряги», точно має якісь застереження стосовно того, аби пердолити п’ятнадцятирічних дівчат.
— Як мило з твого боку, — коментує хакер, киваючи на припарковане таксі. — І за шини заплатиш?
— Ні. А ти?
— Я на бобах.
Вона стоїть собі на газоні посеред Гонконгу. Обоє уважно роздивляються одне одного.
— Я телефонувала своєму хлопцеві, але він мене продинамив, — повідомляє Y. Т.
— Теж трешер?
— Ага.
— Ти припустилась тієї ж помилки, що і я свого часу.
— Це ж якої?
— Переплутала роботу із задоволеннями. Замутила з колегою. У такому нескладно заплутатися.
— Еге ж. Я розумію, про що ти. — Хоча вона не зовсім розуміє, що таке «колега». — Я собі подумала, чи не стати нам партнерами, — пропонує дівчина.
Вона чекає, що він підніме її на глум. Натомість він широко всміхається і ледь киває головою.
— Мені теж це спало на думку. Але я ще маю помізкувати, як саме це зробити.
Вона приголомшена тим, що він і справді обдумував таке. Тоді опановує свої сентименти і розуміє: триндить. Тобто, найпевніше, обманює. Скоріш за все, зрештою він спробує затягти її в ліжко.
— Мушу йти, — повідомляє вона. — Пора додому.
Тепер побачимо, наскільки швидко він втратить інтерес до партнерства. Вона повертається до нього спиною.
Зненацька вони знову потрапляють у промінь прожектора одного з гонконгівських роботів.
Y. Т. відчуває гострий біль у ребрах, ніби хтось її добряче стусонув. Але Хіро того не робив. Він, звісно, непередбачуваний псих і ходить по вулиці з мечами, але лупашити жінок — не його стиль, таких вона за милю вгадує.
— О-йой! — вигукує вона, похитнувшись від удару. Дивиться вниз і бачить маленький важкий предмет, що відскакує від землі в них під ногами. А за межею, на вулиці, допотопне таксі вищить шинами, забираючись геть. Хач вихилився із заднього вікна і погрожує їм кулаком. Певно, кинув у неї камінь.
Тільки це не камінь. Та важка штука в неї під ногами — та сама, що вдарила її по ребрах, — ручна граната. Y. Т. якусь мить витріщається на неї, впізнає знайомий з мультиків образ, що тепер став реальним.
Тоді щось збиває її з ніг, надто швидко, щоб було боляче. І саме коли вона звертає увагу на цей факт, десь-інде на парковці лунає болісно гучний вибух.
А тоді все нарешті завмирає достатньо надовго, щоб вона все побачила і зрозуміла.
Щурат зупинився. А вони ніколи не зупиняються. Частина їхньої таємниці полягає в тому, що їх ніколи не видно — так швидко вони рухаються. Ніхто не знає, як вони виглядають. Ніхто, крім тепер уже Y. Т. та Хіро.
Він більший, ніж вона собі уявляла. Тіло як у ротвейлера, сегментоване перехрещеними бронепластинами, ніби в носорога. Ноги подібні до гепардових — довгі, пружні, що забезпечують максимальну швидкість. Мабуть, саме через хвіст їх називають Щуратами, оскільки це єдине, що ріднить їх зі щурами — довжелезний і гнучкий хвіст, трохи схожий на з’їдений кислотою щурячий, бо й він складається із сегментів, із сотень добре підігнаних сегментів, ніби хребет.
— Ісусе Христе! — вигукує Хіро. І з цих слів вона розуміє, що Хіро також ніколи раніше не бачив Щурата.
Зараз той хвіст скручений, лежить на спині Щурата, ніби мотузка, що впала з дерева. Окремі його частини намагаються рухатись, тимчасом як інші здаються мертвими та інертними. Ноги рухаються по одній, спазматично, неузгоджено. Вся істота виглядає вкрай неправильно, як відеозапис літака, що намагається зайти на посадку з відірваним хвостом. Навіть без інженерної освіти будь-кому зрозуміло, що конструкція понівечена і перекручена.
Хвіст звивається і сіпається, ніби змія, розмотується, спускається з тіла Щурата, вивільняє його ноги. Але з ногами щось не так, він досі не може підвестися.
— Y. Т., — застерігає Хіро, — Не треба.
Але вона не слухає. Крок за кроком наближається до Щурата.
— Він небезпечний, якщо ти цього не помітила, — Хіро відстає ще на кілька кроків. — Кажуть, у ньому є біологічні компоненти.
— Біологічні компоненти?
— Частини тварин. Він може бути непередбачуваним.
Y. Т. любить тварин. Вона не зупиняється.
Тепер їй видно краще. Це не просто купа броні та робом’язів, чимало деталей насправді виглядають вельми делікатно. Із тіла випинаються кілька коротких крилоподібних оцупків: великий на плечі та ряд менших уздовж спини, ніби гребінь стегозавра. «Лицарське забрало» підказує їй, що ці штуки достатньо гарячі, аби спекти на них піцу. Вона підходить, а вони ніби розгортаються і ростуть.
Вони розпускаються, ніби квіти в документальному фільмі, розширюються та розгортаються, відкриваючи налагоджену і складну внутрішню структуру, тепер ущент зруйновану. Кожне куце крило розпадається на маленькі мініатюрні копії самого себе, кожна з них, своєю чергою, розпадається на ще менші копії, і так далі до безконечності. Найдрібніші — просто маленькі клаптики фольги, і звіддалік контури здаються розмитими.
І стає тільки гарячіше. Маленькі крильця розпеклися майже до червоного жару. Y. Т. піднімає окуляри на чоло і прикриває з обох боків обличчя руками, затуляючись від навколишніх вогнів, і бачить, як вони й без контрасту жевріють темно-бурим кольором, ніби спіраль щойно ввімкненої електроплитки. Трава під Щуратом починає диміти.
— Обережно. Всередині можуть бути дуже нехороші ізотопи, — кидає Хіро навздогін. Він підійшов трохи ближче, але однаково тримається позаду.
— Що таке ізотоп?
— Радіоактивна речовина, яка продукує тепло. Це його джерело енергії.
— Як його вимкнути?
— Ніяк. Воно буде виробляти тепло, поки не розплавиться. Y. Т. уже за кілька кроків від Щурата, вона відчуває тепло на своєму обличчі. Крила розгорнулися на максимум. Біля основи вони жовтогарячі, але цей колір затухає відтінками червоного і бурого на делікатних краях, які досі темні. Ядучий дим, що здіймається з обгорілої трави, приховує деякі деталі.
Вона міркує: краї цих крил нагадують мені щось, що я вже бачила. Вони схожі на тонкі металеві лопаті, які виступають із кондиціонера, на яких можна написати своє ім’я, просто водячи по них пальцем.
Або на радіатор машини. Повітря продуває радіатор і охолоджує двигун.
— У нього є радіатори. У Щурата є радіатори для охолодження. — Просто тут і зараз вона збирає інфу.
Тільки що ці не охолоджують Щурата, він і далі розігрівається.
Y. Т. заробляє на життя, пробиваючись крізь затори, це її економічна ніша — боротьба з трафіком. І вона знає, що машина не перегрівається від того, що жене відкритою автострадою. Вона перегрівається, коли стоїть у заторі, тому що коли вона стоїть, радіатор не продуває достатньою кількістю повітря.
А саме це зараз відбувається зі Щуратом. Йому треба рухатися, треба проганяти повітря через радіатори, інакше вони перегріються і розплавляться.
— Кру-уто, — тягне вона. — Цікаво, рвоне чи ні?
Передня частина тіла звужується до гострого носа. Спереду голова різко переходить у напівкулю із чорного скла, круту, наче лобове скло винищувача. Якщо Щурат має очі, то вони там.
Нижче, там, де має бути щелепа — залишки якоїсь механічної штуки, майже цілком зчесаної вибухом гранати.
Чорне вітрове скло — чи маска, чи що воно таке — пробите наскрізь. Дірка достатньо велика, щоб Y. Т. могла просунути в неї руку. По інший бік дірки темно, майже нічого не видно, особливо через близькість жовтогарячого жеврива радіаторів. Але вона бачить щось червоне, щось сочиться зсередини. І це не якийсь Dexron II. Щурат поранений, він стікає кров’ю.