Хіро йде геть, так само, як він іде геть від будь-яких вуличних психів, що чіпляються до нього в місті.
— Це означає, що зло — вірус! — гукає вслід йому Лаґос. — Не пускай нам-шуб у свою операційну систему!
І Хуаніта працювала з цим типом, що несповна розуму?
«Удар тупим предметом» грає добру годину, переходячи від однієї пісні до наступної без жодної шпарини, жодної тріщинки в суцільній стіні звуку. Це все — частина естетики. Коли музика замовкає — виступ закінчено, і лише тоді Хіро чує екзальтовану юрбу. Цей звук — вибух високочастотного писку, який негайно проникає в його голову і починає дзвеніти у вухах.
Але водночас звучить і якесь низьке гупання, ніби хтось гаратає в барабанну бочку, і якусь хвилину він думає, що це, можливо, якась автоцистерна виїхала на естакаду над ними, але звук занадто рівномірний, і він не затихає.
Звук лунає десь позаду. Інші його теж зауважили, повернулися в той бік і тепер квапливо забираються з дороги. Хіро відходить убік, також повертаючись, аби глянути.
Ну, для початку — він великий і чорний. Взагалі дивно, що таке здоровило могло вміститися на байку, хай навіть це великий диркучий «Гарлей».
Поправка. Це «Гарлей» з якоюсь причіпною коляскою — гладенький чорний модуль стирчить праворуч, котиться на власному колесі. Але в колясці нікого нема.
Навряд чи хтось може бути настільки здоровенним і не мати при цьому ні грама жиру, але він узагалі не жирний, одяг — типу шкіри, але не зовсім — щільно облягає його торс, з-під одягу випинаються кістки і м’язи, нічого більше.
Він їде на своєму «Гарлеї» так повільно, що без коляски уже б точно навернувся. Нарешті робить ривок уперед, клацнувши пальцями на перемикачі.
Мабуть, одна з причин, чому він здається таким великим — ну, крім того факту, що він насправді великий, — полягає в тому, що в нього немає шиї. Голова дуже широка вже на тімені і ще ширшає, аж поки зливається з плечима. Спершу Хіро думає, що це такий модерновий шолом, але коли чоловік проїздить повз нього, ця копиця починає ворушитися, маяти на вітрі, і Хіро бачить, що це все волосся, густа грива чорного волосся, відкинута назад, за плечі, сягаючи майже пояса.
До краю вражений, Хіро усвідомлює, що чоловік повернув голову і дивиться на нього. Ну, принаймні, десь у його напрямку. Неможливо сказати, на що саме він дивиться, бо на голові в чоловіка окуляри — гладенька опукла мушля, розділена тонкою горизонтальною рискою, яка захищає його очі.
Він дивиться на Хіро. Він посміхається, його посмішка промовляє: «Йди в сраку», це така сама посмішка, яку Хіро вже бачив трохи раніше цього вечора, коли цей чувак стояв на вході до Чорного сонця, а в Реальності сидів десь у публічному терміналі.
Оце і є Ворон. Той, якого шукала Хуаніта. Щодо якого Лаґос радив не робити дурниць. І Хіро бачив його раніше, на вході до «Чорного сонця» — це він дав картку зі «Снігопадом» Да5виду.
Тату на його чолі складається з двох слів, написаних болдом: ПОГАНИЙ САМОКОНТРОЛЬ.
Хіро шугається і ледь не підстрибує, коли Чорнобиль і «Поплавлені» починають свій вступний номер, «Радіаційний опік». Це справжнє торнадо, що складається переважно з високих звуків та дисторшену, — відчуття таке, наче твоє тіло тягнуть дорогою, всіяною рибальськими гачками.
Зараз, коли більшість штатів — це переважно франшизи чи міськлави, мало знайдеться таких, що мають власну в’язницю чи бодай судову систему, тож коли хтось робить щось погане, покарання зазвичай швидкі та нехитрі: побиття, конфіскація майна, публічне приниження чи, у випадку з людьми, які з великою ймовірністю можуть зірватися і комусь нашкодити, татуювання на помітній частині тіла. ПОГАНИЙ САМОКОНТРОЛЬ.
Очевидно, цей хлопець потрапив у подібне місце і добряче там рознервувався.
На якусь мить на щоці Ворона з’являється яскрава червона сітка. Вона швидко стягується, аж поки не стискається до червоної зіниці. Ворон трусить головою, повертається до джерела променя, але той уже зник. Лаґос устиг відсканувати його сітківку.
Ось чому Лаґос тут. Його не цікавлять ні Хіро, ні Віталій Чорнобиль. Його цікавить Ворон. І звідкілясь він знав, що Ворон тут буде. І сам Лаґос десь поблизу, просто зараз він сканує цього чувака, радаром перебирає вміст його кишень, записує серцебиття і дихання.
Хіро дістає телефон. Каже:
— Y. Т., — і телефон набирає номер. Спершу йдуть довгі гудки, тоді вона нарешті озивається. Через шум концерту майже нічого не чути.
— І якої скурвої матері ти мені зараз дзвониш?
— Y. X, вибач, будь ласка. Але тут щось відбувається. Щось значне. Я пасу одного здоровенного байкера, звати Ворон.
— Проблема в тому, що ви, хакери, ніколи не відриваєтеся від роботи.
— У цьому, власне, й суть хакерства.
— Гаразд, я теж припильную цього хлопця, Ворона, — погоджується нарешті. — Якось попри роботу.
І обриває зв’язок.
Розділ 16
Ворон кілька разів повільно об’їжджає натовп по периметру, туди-сюди, роззирається навсібіч. Він до божевілля спокійний і неквапливий Велетень заїжджає глибше в темряву, подалі від юрби. Ще трохи роззирається, оглядає периметр нетрища. Зрештою виводить здоровенний «Гарлей» на траєкторію, що приводить його до великого поважного Каліки — хлопця із сапфіровою шпилькою та загоном особистої охорони.
Хіро починає пробиратися крізь юрбу в тому самому напрямку, намагаючись, щоб це не виглядало зумисним. Здається, далі буде цікаво.
«Гарлей» наближається, охоронці щільно згруповуються навколо головного, утворюючи чимале захисне коло. Байк підкочується ближче, і вся варта відступає на крок чи два, наче його власник оточений незримим силовим полем. Нарешті Ворон зупиняється, збирається поставити ноги на землю. Перш ніж злізти з «Гарлея», клацає кількома перемикачами на кермі. Потім, знаючи процедуру, широко розставляє ноги і підіймає руки.
З кожного боку до нього наближається по Каліці, і робити цього їм явно не хочеться, вони скоса поглядають на мотоцикл. Головний Каліка роздає вказівки і руками підганяє своїх до Ворона. У кожного з охоронців у руці паличка металодетектора, вони роблять ними паси навколо його тіла, але не знаходять нічого, взагалі нічого, ані найменшої металевої рісочки — навіть дріб’язку в кишенях нема. Цей чоловік на сто відсотків — чиста органіка, тож поки що озвучене Лаґосом застереження про ніж виявляється повного фігнею.
Двоє Калік швидко приєднуються до основної групи. Ворон рушає за ними, але старший відступає на крок назад і виставляє перед собою обидві руки — «стоп». Ворон зупиняється, стоїть, на його обличчі зблискує вищир.
Головний Каліка відвертається і махає рукою до свого чорного BMW. Задні дверцята відчиняються, з них вибирається молодий дрібний негр в круглих окулярах із тонкою металевою оправою, вдягнений у джинси, у великих білих кросах та обвішаний чисто студентськими примочками.
Студент спроквола підходить до Ворона, дістає щось із кишені. Девайс ручний, але завеликий, щоб виявитися калькулятором. На верхній панелі клавіатура, на протилежному кінці, який студент націлює на Ворона, — щось схоже на віконце. Над клавіатурою — LED-панель, а під нею — червоний проблисковий індикатор. На студентові навушники, під’єднані до роз’єму на тильному боці пристрою.
Спершу студент націлює віконце на землю, тоді на небо, тоді на Ворона, одним оком поглядає на миготливе світло та LED-панель. Таке враження, що це якийсь релігійний ритуал, ніби він приймає цифрові дані від земних духів, від духів небесних, а тоді від чорного янгола-байкера.
Починає повільно наближатися до Ворона, крок за кроком. Хіро бачить червоний вогник, що без угаву блимає, не притримуючись жодної чіткої моделі чи ритму.
Підступає до Ворона, зупиняється десь за метр від нього, кілька разів обходить його по колу, незмінно цілячись девайсом у байкера. Закінчивши, поспіхом відходить, обертається і націлює девайс на байк. Коли девайс дивиться на байк, червоний вогник блимає набагато швидше.