Студент повертається до головного Каліки, витягує з вух навушники, вони про щось коротко перемовляються. Каліка слухає студента, але не зводить погляду з Ворона, кілька разів киває. Нарешті плескає студента по плечу та відсилає назад до BMW.
Це був лічильник Ґайґера.
Ворон підходить до великого Каліки. Вони потискають один одному руки — звичайний старосвітський потиск, без жодних новомодних викрутасів. Не надто дружнє вітання — очі Каліки надто широко розплющені, і Хіро навіть може розгледіти зморшки на його чолі, а вся постать і лице так і волають: «Заберіть мене кудись від цього марсіанина».
Ворон повертається до свого радіоактивного коня, відстібає кілька стяжок і знімає металеву валізку. Передає її головному Каліці, вони знову потискають один одному руки. Тоді байкер повільно і спокійно йде до мотоцикла, залазить на нього і валить геть.
Хіро б із радістю тут ще позависав і подивився шоу далі, але чомусь у нього склалося враження, що на цій конкретній події Лаґос і без нього збере всю потрібну інфу. Тим паче, є й інші справи: два лімузини пробираються крізь юрбу, прямуючи до сцени.
Лімузини зупиняються, і з них починають вилазити ніппонці. Одягнені в аскетичне темне вбрання, вони незграбно збиваються колом посеред вечірки / заварухи, наче жменя зламаних нігтів, вкинутих у ще рідке желе. Нарешті Хіро знаходить у собі достатньо хоробрості, аби таки піти туди і зазирнути у віконце одного з лімузинів, переконатися, що насправді приїхав той, хто, як здається Хіро, приїхав.
Крізь затемнене скло нічого не розбереш. Він нахиляється, майже притуляється обличчям до вікна, намагається зробити свою зацікавленість очевидною.
Ніякісінької реакції. Зрештою він стукає у скло.
Тиша. Хіро роззирається. Всі дивляться на нього. Але коли ловлять його погляд, відводять очі, раптово згадавши, що їм конче потрібно дістати сигарету чи потерти чоло.
Усередині лімузина є тільки одне джерело світла, достатньо яскраве, щоб пробитися крізь затемнене скло, — величезний опуклий прямокутник телеекрана.
Якого біса? Це ж Америка! Хіро наполовину американець, тож нема потреби доводити ввічливість до нездорових крайнощів. Він розчахує двері і зазирає досередини.
Сусі К сидить на задньому сидінні, затиснений між двох молодих ніппонців, програмістів з його візіонерської команди. Хаєр вимкнений і зараз скидається просто на оранжеве афро. На ньому вже частково зібраний сценічний костюм, мабуть, збирається виступати. Схоже, таки прийняв пропозицію Хіро.
Він дивиться популярну телепередачу під назвою «Жмурки». Програму цю продюсують у ЦРК, вони ж її поширюють через одну з найбільших телестудій: ЦРК обирає котрогось зі своїх агентів, якого відрядили на мокруху, на якусь реальну роботу плаща і кинджала, але при цьому його обвішують гарнітурою Химери, і все, що він чує і бачить, транслюється на домашню базу в Ленґлі. Потім з тих матеріалів монтують щотижневу одногодинну програму.
Хіро ніколи не дивиться цієї програми. Тепер, коли він працює на ЦРК, вона його дратує, але він чув плітки про це шоу, знає, що сьогодні показують передостанній епізод п’ятисерійного сюжету. ЦРК контрабандою доставили свого агента на Пліт, де той спробував проникнути в одне з багатьох тамтешніх садистських піратських угруповань — організацію Брюса Лі.
Хіро залазить у лімузин і глипає на екран саме вчасно, аби побачити самого Брюса Лі очима безталанного шпигуна-химери, який іде якимось промоклим коридором на кораблі-примарі з Плоту. З леза самурайського меча Брюса Лі крапає конденсат.
— Хлопці Брюса Лі загнали шпигуна у пастку на старій корейській плавбазі в Ядрі, — хтось із почту Сусі К кидає коротке і сипле пояснення. — Тепер його шукають.
Зненацька Брюс Лі опиняється в конусі сліпучого світла прожектора, в якому його фірмова діамантова усмішка спалахує, ніби рукав галактики. Посередині екрана з’являється тоненьке перехрестя, спиняється на лобі Брюса. Вочевидь, шпигун вирішив, що прориватися доведеться з боєм, а тому надумав перевірити голову боса організації на міцність якоюсь диво-зброєю ЦРК. Збоку в кадр впливає розмита пляма, таємничий темний контур заступає Брюса. Тепер лінії схрещені на... на чому? Доведеться чекати наступного тижня, щоб дізнатися.
Хіро сідає навпроти Сусі К і програмістів, біля телека, щоб дивитися на них наче з екрана.
— Я Хіро Протагоніст. Наскільки я розумію, ви отримали моє повідомлення?
— Шик! — вигукує Сусі К, використовуючи ніппонське скорочення універсального голлівудського прислівника «шикарно».
Тоді продовжує:
— Хіро-сан, я перед тобою в неоплатному боргу за цю непересічну нагоду виконати мої скромні твори перед такою публікою. — Вимовляє репліку ніппонською, тільки «непересічна нагода» — англійською.
— Уклінно прошу вибачення за те, що подію було зорганізовано так наоспіх і так недбало, — відповідає Хіро.
— Мені завдає болю ваша потреба вибачатися за те, що ви створюєте можливість, за яку будь-який ніппонський репер готовий пожертвувати всім, — за можливість представити свої скромні роботи справжнісіньким пацам з ґето Л. А.
— Мені безмежно соромно зізнаватися, що ці фани — насправді не паци з ґето, всупереч тому, що я міг необачно дати вам підстави для таких думок. Це трешери. Скейтери, котрим подобається і pen, і важкий метал.
— А. Ну, то не біда, — заспокоює Сусі К, але його тон чітко дає зрозуміти: біда, та ще й яка.
— Але тут є представники Калік, — додає Хіро, міркуючи дуже, дуже швидко навіть за власними стандартами. — І якщо ваш виступ їм зайде, — а я впевнений, що зайде, — їхньою спільнотою підуть чутки.
Сусі К опускає вікно. Децибели негайно зростають уп’ятеро. Він витріщається на юрбу: п’ять тисяч потенційних часток на ринку, молоді люди, яким на думці сама гульба. Вони ніколи не чули музики, не доведеної попередньо до повної досконалості: це або вилизаний у студії цифровий звук CD-плеєрів, або технічно досконалий фаз-ґрандж від найкращих майстрів своєї справи, гуртів, що приїхали до Л. А. і зробили собі ім’я, вижили у гладіаторському середовищі клубів. Лице Сусі К осяває поєднання насолоди і жаху, тепер йому справді треба йти і працювати. Просто перед розпаленим натовпом.
Хіро вилазить з машини і прокладає йому дорогу. Це нескладно. Тоді йде геть — він свою справу зробив. Нема сенсу марнувати час на нікчемного Сусі К, коли десь на цьому концерті нипає Ворон — значно перспективніша ціль. Тож він повертається на периферію.
— Йо! Хлопче з мечами! — гукає хтось.
Хіро повертається, бачить, як до нього йде Силовик у зеленій вітрівці. Це низький кремезний хлопець у гарнітурі, старший охорони.
— Пискун, — простягає правицю.
— Хіро, — відповідає Хіро, тиснучи руку, і дає візитівку. Нема сенсу уникати цих хлопців. — Чим можу допомогти?
Пискун читає картку. Він підкреслено, перебільшено ввічливий — так поводяться військові. Він спокійний, стриманий, взірець для наслідування, ніби шкільний тренер.
— Ви тут головний?
— Тут кожен по-своєму головний.
— Містере Протагоніст, кілька хвилин тому нам зателефонувала ваша подруга на ім’я Y. Т.
— Що таке? З нею все добре?
— А, так, сер, все чудово. Але пам’ятаєте того жука, про якого ви говорили раніше?
Хіро ніколи не чув, щоб термін «жук» вживали у такому контексті, але здогадується, що Пискун має на увазі химеру, Лаґоса.
— Ага.
— Ну, тут у нас ситуація за участі того джентельмена, про що нам і повідомила та сама Y. Т. Ми подумали, що ви захочете глянути.
— На що саме?
— Ем... краще ходіть зі мною. Знаєте, іноді ліпше один раз побачити, ніж сто разів почути.
Щойно Пискун розвертається, починається перша реп-пісня Сусі К. Його голос міцний і напружений.