Їдуть далі, кілька разів повертаючи, до наступного сузір’я вогнів. Тут навколо ноги МетаКопа надимають шину.
— Мотоцикл переїхав, — інформує Пискун, похитуючи головою з традиційною для Силовиків зневагою до жалюгідних молодших колег, МетаКопів.
Нарешті він перемикає радіоканал на внутрішні динаміки, і всі чують переговори. Слід мотоцикліста вже прохолов, і скидається на те, що більшість місцевих копів зараз намагаються дати раду наслідкам. Аж ось зателефонувала небайдужа громадянка і повідомила, що чоловік на мотоциклі та ще кілька осіб просто зараз витоптують поле хмелю біля її дому.
— Це за три квартали, — каже Пискун до водія.
— Хміль? — дивується Хіро.
— Я знаю, де це. Місцева мікроброварня, — пояснює Пискун. — Вирощують свій власний хміль. На підрядах із міськими садівниками. Коротше, в землі замість них порпаються китайські селяни.
Коли вони прибувають — перші представники закону на цій території, — стає очевидно, що Ворон завів своїх переслідувачів на поле, бо воно забезпечує чудове укриття. Важкі шишки хмелю, квітучі лози в’ються по підпорах, до яких підв’язані ще якісь високі рослини. Підпори з вісім футів заввишки, годі щось побачити.
Усі вилазять із машини.
— Відріз? — гукає Пискун.
Вони чують, як посеред поля хтось кричить англійською:
— Сюди! — але це не відповідь на запитання Пискуна.
Вони заходять у хміль. Обережно. Їх огортає густий запах, тягучий аромат, схожий на пахощі марихуани, різкий запах дорогого пива. Пискун знаком показує Хіро триматися позаду.
За інших обставин Хіро так би й зробив — він наполовину японець і загалом цілком законослухняний.
Але зараз не та ситуація. Якщо Ворон наблизиться до Хіро, то розмовлятиме з його катаною, і якщо до цього дійде, то краще Пискуну не стояти поблизу, бо після замаху може лишитися без руки.
— Йоу, Відріз! — горлає Пискун. — Це Силовики, і ми злі! Давай, пиздуй сюди. Час додому!
Відріз — принаймні, Хіро припускає, що це Відріз, — відповідає короткою автоматною чергою. Спалахи на кінчику дула стробоскопічно освітлюють лози. Хіро боком падає на землю, закопується у м’який ґрунт і перегній та на кілька секунд завмирає.
— Бля! — каже Відріз. Це розчароване «бля», а ще «бля» із добре відчутним підтекстом непозбувної бентеги та великого страху.
Хіро сідає навпочіпки, роззирається. Пискуна та іншого Силовика ніде не видно. Хіро протискається поміж підпірок у сусідній ряд, ближче до місця дії.
Інший Силовик — водій — стоїть у тому само ряду, метрів за десять від нього, спиною до Хіро. Він озирається через плече, тоді дивиться в протилежний бік і помічає ще когось — Хіро не може розібрати, кого саме, бо Силовик заступає огляд.
— Що за чорт, — бурчить Силовик.
Тоді ледь підстрибує, ніби здивувавшись, з його курткою на спині щось відбувається.
— Хто там? — цікавиться Хіро.
Силовик не відповідає. Він намагається розвернутися, але йому щось заважає. Щось розхитує лози навколо нього.
Водій здригається, переступає з ноги на ногу, хилиться на бік.
— По ходу, довийобувався! — каже він голосно, ні до кого, власне кажучи, не звертаючись. Тоді зривається і підтюпцем біжить геть від Хіро. Невідомий із міжряддя кудись зник. Силовик біжить дивним, якимсь закляклим алюром, різко випроставшись і притиснувши руки до боків. Його яскраво-зелена вітрівка розвівається якось неправильно.
Хіро біжить слідом. Силовик трюхикає до кінця міжряддя, де вже видно вогні вулиці.
Силовик вибігає з поля на мить раніше за Протагоніста, і коли Хіро дістається краю, той уже на середині дороги, освітленої переважно миготливим блакитним світлом величезного відеоекрана. Водій крутиться навколо своєї осі, супроводжуючи кожен оберт дивними маленькими притулами, кепсько втримуючи рівновагу.
— Ааа, ааа! — заводить він низьким і спокійним голосом, клекоче, ніби хоче прочистити горло.
Силовик повертається, і Хіро бачить, що він нашампурений на восьмифутовий бамбуковий спис. Половина його стирчить спереду, половина ззаду. Задня половина потемніла від крові та чорних фекальних плям, передня — зеленаво-жовта і чистенька. Силовик бачить лише передню половину, він ялозить по ній руками туди-сюди, наче намагаючись підтвердити те, що бачать очі. Потім задня половина вдаряє в припарковане авто, розбризкуючи шматочки зельцу на відполірований кузов. Голосить сигналізація. Силовик чує той звук і повертається — подивитися, в чому річ.
Коли Хіро бачить його востаннє, Силовик біжить униз серединою вулиці, що пульсує неоном, біжить до центру Чайнатауну, виводить жахливу безладну пісню під акомпанемент сигналізації. Цієї миті Хіро відчуває, наче щось розверзлося в навколишньому світі, наче він балансує на краю провалля, вдивляється в простір, у якому не хоче опинитися. Загубленим у біомасі.
Витягує катану.
— Пискун! — кричить Хіро. — Він кидає списи! Добре кидає! Проткнув вашого водія!
— Ясно! — гукає Пискун.
Хіро повертається в найближче міжряддя. Він чує звук праворуч і катаною пробиває дорогу в тому напрямку. Це не найкраще місце, особливо зараз, але там безпечніше, ніж стояти на вулиці під пекельним мерехтінням відеоекрана.
Нижче у міжрядді стоїть чоловік. Хіро впізнає його за дивною формою голови, яка просто ширшає, поки не зливається з плечима. В одній руці він тримає бамбукову жердину, щойно висмикнуту з підпори.
Вільною рукою Ворон б’є по верхньому кінцю жердини, відпадає ще один шмат. У руці щось блискає — вочевидь, лезо ножа. Він щойно обрізав край жердини, щоб зробити з неї спис. Плавно кидає. Рух легкий і красивий, і спис стає невидимим, бо летить просто у Хіро.
Хіро не має часу стати в потрібну стійку, але то нічого, бо він уже в стійці. Щоразу, взявши катану до рук, він стає в неї автоматично, інакше боїться втратити рівновагу і відтяти собі якусь кінцівку. Стопи паралельно, носки вперед, права нога поперед лівої, катану тримає навпереваги на рівні паху, як продовження фалоса. Хіро заносить вістря вгору і плазом ляскає по спису, збиваючи його з курсу — спис плавно відхиляється, вістря ледь не влучає в Хіро, але встромляється у лози праворуч від нього. Кінець списа заносить і розвертає ліворуч, він збиває кілька лоз, а тоді зупиняється. Спис важкий і летів дуже швидко. Ворон зник.
Запам’ятати: незалежно від того, чи планував Ворон винести сьогодні в одне рило кілька десятків Калік і Силовиків, він навіть не потурбувався прихопити зброю.
За кілька рядів від нього розлягається ще одна черга пострілів.
Хіро вже достатньо простояв на місці, обдумуючи, що допіру сталося. Він пробивається крізь сусідній ряд і рухається на постріли, примовляючи:
— Тільки не стріляй сюди, Відрізе! Мужик, я за тебе!
— Чувак, це підарасище кинуло в мене списом! — скаржиться Відріз.
Якщо носиш броню, удар списом — це не так і страшно.
— Думаю, краще б тобі про це забути, — радить Хіро. Дорогою до Відріза йому доводиться пробиватися крізь безліч рядів, але поки той говорить, Хіро знає, куди йти.
— Я Каліка. Ми нічого не забуваємо, — каже Відріз. — Це ти?
— Ні. Я ще не дійшов.
Коротка стрілянина, швидко вривається. Раптова тиша. Хіро пробивається крізь наступний ряд і мало не наступає на руку Відріза, охайно відтяту біля зап’ястя. Один палець досі на скобі МАС-10.
Решта Відріза — за два ряди. Хіро зупиняється і дивиться крізь лози.
Ворон — один із найбільших чоловіків, яких Хіро бачив за межами професійного спорту. Відріз задкує від нього по міжряддю, а Ворон, ступаючи широким і впевненим кроком, наздоганяє суперника і штовхає того однією рукою. Хіро не треба бачити ножа, аби знати, що він там є.
Схоже на те, що Відріз обійдеться пришитою рукою і реабілітаційним періодом, бо так людину не заріжеш — не в тому випадку, коли вона в бронежилеті.
Відріз кричить.
Він підстрибує вгору-вниз на руці Ворона. Ніж прохромив куленепробивну тканину, і зараз Ворон намагається вительбушити його так само, як раніше — Лаґоса. Але ніж — хай би який у біса він був — цю тканину так легко не розріже. Він достатньо гострий, аби її пробити, — хоч і це неможливо, — але недостатньо гострий, щоб розрізати.