Тут ціла мобільна система життєзабезпечення Дядечка Енцо. На столі поряд стоїть похідна еспресо-машина. Біля неї — бюро, у відчинених дверцятах видно великий пакет із фольги, фірмовий — італійське обсмаження, водна декофеїнізація — і коробку гаванських сигар. У кутку сидить химера, оснащена більшим-за-звичайний ноутбуком, щось бурмоче собі під носа.
Y. Т. піднімає руку, відпускає скейт і ловить його на льоту. Перехоплює долонею за дошку, колесами догори, і так підходить до Дядечка Енцо, знімаючи доставку з плеча.
— Джино, коли твоя ласка, — Дядечко Енцо киває на пакунок. Джино ступає крок уперед і забирає посилку.
— Мені потрібен підпис, — повідомляє Y. Т. Чомусь вона вирішила не називати його «чувак» чи «мужик».
Джино на мить відволікає її увагу, і зненацька Дядечко Енцо підходить упритул і ловить її правицю лівою рукою. На тильному боці кур’єрських рукавичок є маленьке відкрите місце — саме достатньо для губ. Він залишає на руці Y. Т. поцілунок. Поцілунок теплий і вологий. Не мокрий і вульгарний, але й не стерильний та сухий. Цікаво. Цей дядько просто випромінює впевненість. Господи, який же він... ладний! Гарні губи. Такі тугі, міцні губи, а не желейні та пухкі, як у п’ятнадцятирічного хлопчиська. Від Дядечка Енцо ледь пахне ароматами цитрусу і тютюну. Щоб відчути цей запах, треба стояти до нього впритул. Він височіє над нею, зупинившись на шанобливій відстані, і тільки блимає з-під зморшкуватих старечих повік.
Дуже мило.
— Словами годі передати, як я хотів зустрітися з тобою, Y. Т.
— Драстуйте, — відповідає вона. В її голосі значно більше радості, ніж вона любить виказувати. І додає: — Шо ж у тому пакеті настільки в біса цінного?
— Геть нічого, — зізнається Дядечко Енцо. Його усмішка зовсім не зверхня, радше присоромлена, типу, так незручно, що ми зустрілися за подібних обставин. — Це все іміджеві питання, — пояснює, спроквола відмахуючись рукою. — Для такого чоловіка, як я, існує небагато способів познайомитися з такою дівчиною, як ти, і не заробити при цьому паскудного іміджу в ЗМІ. Дуже тупо, але мусимо зважати на це.
— То чого ви хотіли зустрітися зі мною? Щось треба доставити?
Присутні в кімнаті сміються.
Той сміх трохи бентежить Y. Т, нагадуючи, що вона працює на публіку. На мить її очі відриваються від Дядечка Енцо.
Дядечко Енцо це помічає. Його усмішка на геть непомітну часточку тоншає, і якусь мить він вагається. Саме цієї миті всі присутні підводяться і прямують до виходу.
— Можеш мені не вірити, — каже він, — але я просто хотів подякувати за піцу, яку ти доставила кілька тижнів тому.
— Чого б я мала не вірити? — питає Y. Т. Їй аж ніяково слухати, як він говорить настільки дивні та приємні речі.
Дядечкові Енцо, мабуть, також дивно.
— Думаю, з усіх людей саме ти без проблем знайдеш причину.
— То ви, — цікавиться вона, — розважаєтеся тут із мафіозною молоддю?
Дядечко Енцо дивиться на неї промовистим поглядом, типу, думай, що кажеш. Але вже за секунду після першого переляку вона починає сміятися, бо це все награно, це він жартома її шпетить. Він усміхається, демонструючи тим самим, що їй можна сміятися.
Y. Т. навіть не пригадує, коли її востаннє так затягувала розмова. Чому не всі люди такі, як Дядечко Енцо?
— Так, подивимося, — старий підводить очі до стелі, прочісуючи блоки пам’яті. — Я вже дещо про тебе знаю. Тобі п’ятнадцять, ти мешкаєш у міськлаві в Долині разом із мамою.
— Я про вас теж дещо знаю, — похваляється Y. Т.
Дядечко Енцо сміється.
— Повір, значно менше, ніж тобі здається. Скажи, а що мама думає про твою кар’єру?
Як мило, що він вживає слово «кар’єра».
— Вона мало що про це знає... або не хоче знати.
— Скоріш за все, ти помиляєшся, — не погоджується Дядечко. Він каже це доволі приязним тоном, не намагається перебити, абощо. — Ти не повіриш, наскільки вона добре поінформована. Втім, це я кажу зі свого досвіду. Ким працює твоя мама?
— Вона працює на федералів.
Дядечко Енцо, схоже, вважає, що це дуже цікава інформація.
— А її доця розвозить піцу для «Нової Сицилії». І що ж вона робить у федералів?
— Щось таке, про що мені не можна знати, щоб я не розпатякала. Вона часто проходить перевірку на поліграфі.
Дядечко Енцо, здається, чудово все розуміє.
— Так, у федералів це буває.
Западає тиша, в яку можна вклинити репліку.
— Та капець якийсь, — скаржиться Y. T.
— Робота на федералів?
— Перевірки на поліграфі. Їй на руку накладають таку штуку, для вимірювання тиску.
— Сфігмоманометр, — сухо пояснює Дядечко Енцо.
— І після нього в неї на руці постійно синці. Навіть не знаю чому, але мені здається, що це якийсь капець.
— Бо так воно і є.
— І по всьому будинку «жучки». Тому коли я вдома — що б я не робила, — мене точно хтось підслуховує.
— Так, ситуація знайома, — погоджується Дядечко Енцо. Обоє сміються.
— Маю запитання, яке завжди хотів поставити кур’єру. Я вашу братію досі бачив тільки з вікна лімузина. Власне, якщо мене ловить кур’єр, я завжди прошу Пітера, свого водія, не надто старатися його скинути. А запитання в мене ось яке — ти з голови до п’ят у захисному костюмі. То чому не носиш шолома?
— У костюмі є спеціальна подушка, вона надувається, якщо падаєш, так що голова в безпеці. Крім того, в шоломі незручно. Кажуть, він не впливає на слух, але насправді впливає.
— Ти на роботі настільки покладаєшся на слух?
— Ясне діло.
Дядечко Енцо киває.
— Я так і думав. Ми так само почувалися, наш загін у В’єтнамі.
— Чула, що ви були у В’єтнамі, але... — вона мовкне, відчуваючи небезпеку. — Проте думала, що то все балачки.
— Ні, я справді там був. Міг відкосити, якби схотів, але зголосився добровольцем.
— Ви добровольцем поїхали у В’єтнам?
Дядечко Енцо сміється.
— Саме так. Єдиний хлопець з усієї родини.
— Але чому?
— Подумав, що там безпечніше, ніж у Брукліні.
Y. Т. сміється.
— Невдалий жарт, — кається Дядечко Енцо. — Я зголосився, бо мій батько не хотів, щоб я зголошувався. А я хотів його побісити.
— Справді?
— Звісно. Я роками вигадував нові способи його дістати. Зустрічався з чорними. Відрощував довге волосся. Курив траву. Але вершина всього, моє найбільше досягнення — більше навіть, ніж пробите вухо, — це зголошення на службу у В’єтнам. Але довелось вдаватися до крайніх заходів.
Очі Y. Т. блукають поміж зморшкуватими мочками вух Дядечка Енцо. У лівій мочці ледь видніється маленький цвяшок з діамантом.
— Що за крайні заходи?
— Усі знали, хто я такий. Сорока на хвості розносить, сама розумієш. Якби я пішов у Збройні сили, то осів би десь у штабі, заповнював би бланки просто у Форті Гамільтон, тут, у Бензон-герсті. Натомість я потрапив до загону спецпризначення і зробив усе, щоб опинитися у самому пеклі, — він сміється. — І це спрацювало. Але то вже у мене старечий маразм. Я ж намагався зрозуміти, що там і як із шоломами.
— Ага.
— Нашим завданням було тихенько пробиратися джунґлями, щоб нас, бува, не підловили шустрі хлопці з великими — більшими за себе — пушками. Непомітні хлопці. І нам також доводилося покладатись на слух, як і вам. І знаєш що? Ми ніколи не вдягали шоломів.
— Ті самі причини?
— Абсолютно. Ті шоломи вух не прикривали, але якимось чином впливали на саму здатність чути. Досі думаю, що вижив тільки тому, що ходив із непокритою головою.
— Це дуже круто. І реально цікаво.
— Хоча, здавалося б, за стільки часу проблему можна було б і вирішити.
— Ага, — вже самохіть підтакує Y. Т. — Дещо лишається незмінним.
Дядечко Енцо закидає голову і щиро регоче. Зазвичай Y. Т. такі штуки неслабо дратують, але Дядечко Енцо наче просто розважається, не дуже дбаючи про її поведінку.