— Цікаво. Хотів би я знати, що б вони сказали про комп’ютерні віруси?
— Теоретизування моєю прошивкою не передбачено.
— До речі, про неї — Лаґос щоб казав про віруси, інфекцію та щось під назвою нам-шуб. Що це означає?
— «Нам-шуб» — це слово з шумерської.
— Шумерської?
— Так, сер. Нею говорили в Месопотамії приблизно до 2000 р. до P. X. Найстаріша з писемних мов.
— Овва. То всі інші мови пішли від неї?
На мить Бібліотекар звернув погляд угору, ніби про щось міркував. Це візуальна підказка для Хіро — демон шукає щось у Бібліотеці.
— Власне, ні, — продовжується лекція. — Від шумерської мови не походить жодна сучасна. Це аглютинативна мова, вона складається з морфем або складів, які компонуються в слова, — це доволі нетипово.
— То кажеш, — Хіро пригадує Да5ида в лікарні, — що якби я раптом почув шумерську мову, то вона звучала б як потік зліплених докупи коротких складів.
— Так, сер.
— Це б нагадувало глосолялію?
— Оцінкове судження. Запитайте щось фактичне.
— Вона схожа на якусь сучасну мову?
— Не існує доведених генетико-контактних зв’язків між шумерською та будь-якою пізнішою мовою.
— Дивно. Слухай, я трохи призабув історію Месопотамії, — кається Хіро. — Що сталося з шумерами? Геноцид?
— Ні, сер. Їх завоювали, але не знайдено жодних свідчень геноциду per se.
— Усіх рано чи пізно завойовують, але мови просто так не зникають. Чому зникла шумерська?
— Оскільки я просто код, я не можу здогадуватися.
— Гаразд. Хтось зараз розуміє шумерську?
— Так, у цей момент часу в світі існує приблизно десять людей, які вміють нею читати.
— Де вони працюють?
— Один в Ізраїлі. Один у Британському музеї. Один в Іраку. Один в університеті Чикаґо. Один в Університеті штату Пенсильванія. І п’ятеро в Біблійському коледжі Райфа, Г’юстон, штат Техас.
— Цікавий розподіл. Чи хтось із них збагнув, що шумерською означає «нам-шуб»?
— Так. Нам-шуб — це мовлення, наділене магічною силою. Найближчим відповідником у нас буде «замовляння», але в нього багато некоректних конотацій.
— Шумери вірили в магію?
Бібліотекар ледь помітно хитає головою.
— Це начебто конкретне запитання, але насправді воно дуже заплутане, і така програма, як-от я, не може дати на нього задовільної відповіді. Дозвольте процитувати книжку Kramer, Samuel Noah, and Maier, John R. Myths of Enki, the Crafty God. New York, Oxford: Oxford University Press, 1989: «Релігія, магія та медицина в Месопотамії так нерозривно переплетені, що будь-яка спроба їх розділити виявляється каторжною і, зрештою, марною справою... [Шумерські замовляння] демонструють настільки довершені зв’язки між релігійним, магічним та етичним вимірами, що спроба виокремити з них певний конкретний елемент лише спотворить усю конструкцію». Тут іще є матеріали, які можуть допомогти розібратися в темі.
— Де?
— У сусідній кімнаті, — відповідає Бібліотекар, вказуючи на стіну. Він підходить до неї та відсовує переділку з рисового паперу.
Наділене магічною силою мовлення. Сьогодні люди в таке вже не вірять — хіба в Метасвіті, де магія таки можлива. Мета-світ — це уявна структура, він складається з коду, а код — це просто різновид мови, різновид, який розуміє комп’ютер. Мета-світ як цілість можна уявити у вигляді комплексного нам-шуб, що впливає на оптоволоконну мережу Л. Боба Райфа.
Дзенькає телефон.
— Секунду, — вибачається Хіро.
— Можете не квапитися, — відказує Бібліотекар, пропускаючи очевидне нагадування про те, що може чекати хоч би й мільйон років.
— Це знову я, — лунає голос Y. Т. — Досі на поїзді. Каліка зійшов в Експрес-порту 127.
— Гм. Це ж Середмістя навпаки, далі просто не заїдеш.
— Правда?
— Ага. Один-два-сім — це два в сьомому ступені мінус один...
— Та годі тобі, я покладаюся на твоє слово. Ну, це місце реально десь посеред ніхуя.
— Ти не пішла за ним?
— Жартуєш? Тут? Хіро, звідси десять тисяч миль до найближчої будівлі.
А й справді, Метасвіт будували з перспективою розширення, але майже вся забудова розташована між двома чи трьома Експрес-портами — це п’ятсот кілометрів чи десь близько того — Середмістя. Порт 127 за двадцять тисяч миль звідти.
— Що там є?
— Чорний куб з ребром двадцять миль.
— Абсолютно чорний?
— Ага.
— Як ти примудрилася виміряти такий здоровецький куб?
— Ну, я собі їду, дивлюся на зірки, аж раптом праворуч від поїзда зірки повністю зникли. Я взялась рахувати локальні порти. Нарахувала шістнадцять. Тоді ми приїхали до Експрес-порту 127, каліка виліз і пішов до тої чорної штуки. Я нарахувала ще шістнадцять локальних портів, і зорі з’явилися. Тоді я взяла тридцять два кілометри і помножила їх на 0,6 — так і вийшло двадцять миль, телепню.
— Це добре, — визнає Хіро. — Чудова інфа.
— Як думаєш, кому належить чорний куб з ребром двадцять миль?
— Без жодних на те підстав і суто навздогад скажу, що Л. Бобу Райфу. Ймовірно, саме йому належить величезна одиниця нерухомости посеред ніхуя — і саме там зберігаються бебехи Метасвіту. Ми іноді натикалися на неї, коли гасали там на мотоциклах.
— Так, гаразд, партнере, мені вже час.
Розділ 28
Хіро кладе слухавку і заходить у нову кімнату. Бібліотекар іде слідом.
Сторона кімнати — десь п’ятдесят футів. Посередині три великі артефакти, точніше тривимірні рендери артефактів. У самому центрі висить великий млинець випаленої глини, завбільшки приблизно як кавовий столик і десь фут завтовшки. Хіро здогадується, що це збільшений рендер якогось меншого об’єкта. Широка поверхня млинця всуціль укрита кутастими письменами, в яких Хіро впізнає клинопис, боковини змережені паралельними скругленими жолобками — певно, слідами від пальців, які формували плиту.
Праворуч — дерев’яна жердина, трішки розгалужена вгорі, ніби стилізоване дерево. Ліворуч від плити — восьмифутовий обеліск, він також укритий клинописом, на верхівці вирізьблено барельєф. Кімната заповнена тривимірними сузір’ями гіперкарток, які невагомо висять у повітрі. Нагадує кадр зі щвидкісної зйомки хуртовини. У деяких місцях гіперкартки розташовані в чітких геометричних сітках, наче атоми в кристалі, подекуди громадяться кучугурами. В кутках зібралися справжні гори, наче Лаґос просто поскидав їх туди, коли скінчив роботу. Хіро виявляє, що його аватар може проходити крізь гіперкартки, не порушуючи ладу, — це тривимірний відповідник захаращеного робочого столу, все сміття залишилося там, де Лаґос його покинув. Хмара гіперкарток тягнеться в усі боки приміщення п’ятдесят на п’ятдесят, на вісім футів від підлоги вгору — рівно настільки, наскільки міг сягнути аватар Лаґоса.
— Скільки тут карток?
— Десять тисяч чотириста шістдесят три гіперкартки.
— Я не маю часу переглядати всі. Можеш дати якесь уявлення про те, над чим працював Лаґос?
— Можу зачитати заголовки усіх карток, якщо забажаєте. Лаґос відсортував їх у чотири загальні категорії: біблійні студії, шумерські студії, нейролінгвістичні дослідження та інфа про Л. Боба Райфа.
— Не вдаючись у зайві деталі — що був замислив Лаґос? До чого він дошукувався?
— Хіба я схожий на психолога? — питає Бібліотекар. — Я не можу відповісти на такі запитання.
— Давай іще раз. Як саме ці матеріали пов’язані — якщо пов’язані взагалі — з вірусами?
— Ці зв’язки дуже делікатні. Їх узагальнення вимагає творчого та дискретного мислення. Я — механічна сутність, і не маю жодного з них.
— Скільки всьому цьому років? — цікавиться Хіро, вказуючи на артефакти.
— Глиняна оболонка — шумерська. Третє тисячоліття до Різдва Христового. Її розкопали в місті Ериду, що в Південному Іраку. Чорна стела, або ж обеліск, — це кодекс Хаммурапі, датований приблизно 1750 роком до Різдва Христового. Деревоподібний об’єкт — культовий тотем ягвістів із Палестини, він називається ашера. Датований приблизно 900 роком до Різдва Христового.
— Ти назвав цю плиту оболонкою?