Декого з людей, що були тут минулого разу, більше не видно, але є дехто, кого вона не впізнає. На декотрих реально гамівні сорочки з липучками — це модне рішення для тих, хто зовсім не може себе контролювати, а годен тільки качатися по землі та битися в конвульсіях. Є ще кілька їбанашок, але вони не в такому критичному стані, звичайні дауни, типовий непотріб, який часто можна зустріти в «Проспись-і-котись».
— О, дивіться! — вигукує хтось. — Та це ж наша подружка, кур’єрка! Ласкаво просимо, подруго!
Рідкий кастет Y. Т. розчохлений, напоготові, добре збовтаний — готовий до використання. Навколо зап’ясть старомодні високовольтні браслети — якщо хтось надумає вхопити за руку. В рукаві заховано шокер-приголомшувач. Волини зараз носять лише тупі відсталі старпери — волини справцьовують не відразу (доводиться чекати, поки жертва стече кров’ю), але, на диво, доволі часто вбивають, а якщо прикладешся до когось шокером, тебе не пов’яжуть. Принаймні, так запевняє реклама.
Тобто насправді вона не почувається вразливою — нічого подібного, але було б непогано вже й вибрати ціль, тож вона підтримує належну швидкість, аж поки помічає достатньо приязну з виду жінку — голомозу кралю в порваній підробці від «Шанель» — і повертає до неї.
— Подруго, давай відійдемо в лісок, — пропонує Y. Т. — Хочу поговорити про те, що відбувається із залишками твоїх мізків.
Жінка посміхається, спинається на ноги з добродушною незграбністю радісної даунки.
— Я люблю про це говорити, — повідомляє вона. — Бо я в це вірю.
Y. Т. не зупиняється на зайву балаканину, просто хапає жінку за руку і тягне за собою в посадку вутлих маленьких дерев, далі від дороги. Вона не бачить в інфрачервоному спектрі ніяких рожевих пик, тож там має бути безпечно, але є пара типів позаду, вони чалапають слідом, на неї зовсім і не дивляться, ніби раптом вирішили, що зараз, серед ночі, їм саме час піти прогулятися лісом. Один із них — Верховний Жрець.
Жінці на вигляд років двадцять п’ять, вона довготелеса й жилава, мила, але не вродлива, певно, була енергійною, хоч і не надто ефективною нападницею шкільної баскетбольної команди Y. Т. саджає її на камінь посеред суцільної темряви.
— Ти взагалі уявляєш, де ти? — цікавиться Y. Т.
— У парку, — пояснює жінка. — З друзями. Вони допомагають мені нести Слово.
— Як ти тут опинилися?
— З «Ентерпрайза». Ми там вчимося.
— Ти маєш на увазі Пліт? Пліт «Ентерпрайза»? Ви всі звідти?
— Я не знаю, звідки ми, — каже жінка. — Іноді буває так важко згадати. Але це не має значення.
— Де ви були раніше? Ви ж не виросли на Плоту, правильно?
— Я була системною програмісткою в «Системах ТриВерс» у Маунтін-В’ю, в Каліфорнії, — відповіла жінка, зненацька видавши цю репліку чистою англійською без жодного акценту.
— То як тебе занесло на Пліт?
— Не знаю. Старе життя закінчилось. Нове життя почалося. Тепер я тут. — Знову белькотіння.
— Який твій останній спогад перед кінцем старого життя?
— Я працювала допізна. Були проблеми з комп’ютером.
— І все? Це остання нормальна подія?
— Система впала. Я побачила статику. А тоді мені стало дуже зле. Я пішла в лікарню. А вже в лікарні зустріла чоловіка, який мені все пояснив. Він пояснив, що я була омита кров’ю. Що тепер я належу Слову. І раптом це все набуло сенсу. І я вирішила піти на Пліт.
— Ти вирішила чи хтось вирішив за тебе?
— Я сама захотіла. Тож туди ми й пішли.
— Хто ще був з тобою?
— Такі ж люди.
— В якому сенсі — такі ж?
— Усі програмісти. Як я. Хто побачив Слово.
— Усі побачили його в себе на комп’ютері?
— Так. Іноді на ТБ.
— Що ти робила на Плоту?
Жінка закочує рукав пошарпаного світшота, демонструючи подзьобану голками руку.
— Ти вживала наркотики?
— Ні. Ми здавали кров.
— З вас викачували кров?
— Так. Іноді ми писали якісь програми. Але тільки дехто з нас.
— Скільки часу ти там пробула?
— Я не знаю. Сюди нас перевозять, коли вени вже перестають працювати. І тоді ми просто допомагаємо поширювати Слово — носимо вантажі, будуємо барикади. Але насправді ми не дуже багато працюємо. Переважно співаємо, молимось і розповідаємо іншим про Слово.
— Ти не хочеш піти звідси? Я можу тебе витягти.
— Ні, — відмовляється жінка. — Я ще ніколи не була такою щасливою.
— Як ти можеш таке казати? Ти була сильна хакерка, а зараз, пробач за відверість, ти просто наркота.
— Усе добре, я не ображаюсь. Я не була щасливою, коли займалась хакерством. Я ніколи не думала про важливі речі. Про Бога. Про Небеса. Про духовні речі. Про таке важко думати в Америці. Ти просто відкладаєш їх убік. Але ж це направду важливі речі — не програмування чи заробляння грошей. І зараз я ні про що інше не думаю.
Y. Т. всю розмову поглядала на Верховного Жерця та його приятеля, вони підходили все ближче і ближче, крок за кроком. Тепер вони так близько, що Y. Т. відчуває запах їхнього обіду. Жінка кладе руку на плечовий щиток Y. Т.
— Я хочу, щоб ти лишилася. Давай підемо зі мною, я запропоную тобі чогось випити. Ти ж, певно, хочеш пити?
— Мені вже час, — відмовляється Y. Т., підводячись.
— Мушу озвучити певні заперечення з цього приводу, — Верховний Жрець виступає вперед. Він каже це без злості, намагається вдавати із себе татка. — Бо це не найкраще для тебе рішення.
— Звідки знаєш? Ти в нас що, син маминої подруги?
— Усе добре. Ти не мусиш погоджуватися. Але давай підемо до багаття і поговоримо.
— Давайте ви від’їбетеся від Y. Т., поки вона не перейшла до самооборони, — радить Y. Т.
Усі троє галайбалаїв на крок відступають. Майже одночасно. Верховний Жрець заспокійливо підносить руки.
— Вибач, якщо тобі довелося відчути загрозу з нашого боку.
— Хлопці, та ви просто схиблені, — Y. Т. знову перемикає окуляри на інфрачервоний.
В інфрачервоному спектрі вона бачить, що в третього галай-балая — того, що підійшов із Верховним Жерцем, в руках щось маленьке і напрочуд тепле.
Вона пришпилює його ліхтариком, тоненьким жовтим промінцем вихоплює з темряви горішню половину тулуба. Тіло брудне, тьмяне і майже не відбиває світла, але є там щось діамантово-блискуче і червоне, наче рубіновий стержень.
Підшкірна голка. Шприц, наповнений червоною рідиною. В інфрачервоному спектрі світить теплом. Свіжа кров.
Вона не зовсім шарить — навіщо їм гуляти зі шприцом, повним свіжої крови? Але побаченого для неї достатньо.
Рідкий кастет вилітає з банки довгим і тонким неоново-зеленим струменем, влучає чоловікові зі шприцом в лице, голова його різко смикається назад, ніби від сильного удару в перенісся, тільки що не чути жодного звуку. Тоді вона щедро вділяє ще один струмінь Верховному Жерцю. А жінка просто стоїть на місці, геть збентежена.
Y. Т. вискакує з каньйону так швидко, що, коли влітає у трафік, її швидкість мало відрізняється від швидкості навколишніх машин. Щойно вона міцно чіпляється до нічної фури із салатом, дзвонить мамі.
— Мамо, послухай. Ні, мамо, не зважай на шум. Так, я їду дорогою на скейті. Але мамо, послухай бодай секунду...
Їй доводиться скинути дзвінок — стара сучка не хоче розмовляти. З нею неможливо говорити. Намагається зв’язатися з Хіро. Це займає кілька хвилин, а тоді зв’язок з’являється.
— Алло! Алло! Алло! — кричить вона. Чує сигнал машини. Сигнал лунає з телефону.
— Алло?
— Це Y. Т.
— Як життя? — Цей чувак ніби трішки гальмо в особистих розмовах. Вона не дуже хоче говорити про те, як у неї життя. Вона чує ще один сигнал машини поверх голосу Хіро.
— Де ти, Хіро?
— Гуляю собі вулицями Л. А.