— Як ти можеш бути підключений і одночасно гуляти? — І тут до неї приходить розуміння жахливої дійсності: — Господи, ти ж не став химерою, правда?
— Ну, — мнеться Хіро. Він вагається, соромиться, ніби йому досі невтямки, що саме він зробив. — Я не те щоб став химерою. Пам’ятаєш, як ти мене вичитала, що я витрачаю всі гроші на комп’ютерні забавки?
— Ага.
— То я вирішив, що витрачаю замало, і купив собі поясний комп’ютер. Найменша машинка на світі, я просто йду собі вулицею, а він у мене на пузі. Шикардос.
— Ти химера!
— Так, але ж це не те саме, що вчепити на себе всю ту фігню...
— Ти химера! Слухай, я говорила з оптовичкою.
— Так?
— Вона каже, що була хакеркою. Побачила щось дивне в себе в комп’ютері. Тоді їй стало зле, вона вступила в секту і, зрештою, опинилася на Плоту.
— На Плоту? Не може бути.
— На «Ентерпрайзі». Вони беруть їхню кров, Хіро. Висмоктують з їхніх тіл. Вони заражають людей, коли вколюють їм кров хворих хакерів. А коли їхні вени стають непридатними, як у нарколиг, просто викидають і прилаштовують на континенті, де вони займаються гуртівнею.
— Це добре, — каже він. — Чудові новини.
— Вона сказала, що побачила якийсь шум на екрані комп’ютера, і від цього їй стало зле. Ти щось про це знаєш?
— Так. Це правда.
— Правда?
— Ага. Але ти можеш цим не перейматися. Таке загрожує лише хакерам.
На якусь мить вона скаженіє настільки, що їй відбирає мову.
— Моя мама програмує для федералів, мудло! Чого не попередив?
За пів години вона вже дома. Цього разу навіть не завдала собі клопоту змінити маскування, вривається в дім у простому і трохи моторошному чорному комбінезоні. Дорогою через коридор кидає дошку на підлогу. Хапає з полиці одну з маминих нагород — важку кришталеву штуку, насправді зроблену з пластику, — яку та отримала кілька років тому за лизання сраки свого федерального боса та проходження всіх тестів на поліграфі, і кидається до кабінету.
Мама на місці. Як завжди. Працює за комп’ютером. Зараз вона не дивиться на екран, проглядає якісь нотатки, що лежать у неї на колінах. Коли мама піднімає на неї погляд, Y. Т. розмахується і жбурляє кришталевий кубок. Він пролітає просто в мами над плечем, відстрибує від комп’ютерного столика, влучає в екран монітора. Офігенно. Y. Т. завжди мріяла це зробити. Вона зупиняється помилуватися своєю роботою, а вже по кількох секундах її мама вибухає цілою палітрою дурнуватих емоцій. Що ти робиш у цьому костюмі? Хіба я тобі не казала не їздити на скейті по справжніх дорогах? Не можна жбурляти вдома важкі предмети. Це моя заслужена нагорода. Навіщо ти розбила комп’ютер? Це власність уряду. І взагалі, що відбувається?
Y. T. знає, що це триватиме принаймні кілька хвилин, тож іде на кухню, хлюпає в обличчя водою, наливає собі склянку соку, дозволяючи мамі просто ходити за нею назирці і ганяти повітря у себе за плечима. Нарешті мама здається, капітулює перед мовчазною стратегією Y. Т.
— Я, бляха, щойно врятувала тобі життя, мамо, — каже Y. Т. — Могла б дати мені за це бодай печивко.
— Що ти таке верзеш?
— Розумієш, якби ви — люди твого віку — хоча б спробували триматися в курсі сучасних подій, вашим дітям не довелося б іти на такі крайнощі.
Розділ 35
«Земля» матеріалізується, велично обертаючись просто перед обличчям. Хіро простягає руку і береться за неї, повертає так, що перед ним опиняється Ореґон. Наказує «Землі» прибрати хмари, і вона слухняно відкриває перед ним незатуманений вид на гори і море.
Просто там, за кількасот миль від узбережжя Ореґону, із поверхні води проростає зернистий фурункул. Можна назвати його нагноєнням — це буде влучно. Зараз цей фурункул за кількасот миль від Асторії, рухається на південь. Тепер зрозуміло, чому кілька днів тому Хуаніта їздила в Асторію: хотіла потрапити на Пліт. А от нащо — можна тільки здогадуватися.
Хіро зводить погляд, фокусується на «Землі», збільшує картинку. Зображення переходить від оглядових світлин, знятих із геосинхронних супутників, до реально якісних картинок з малої висоти, які в комп’ютери ЦРК завантажує цілий флот птахів-шпигунів. Він дивиться на мозаїку зображень, знятих щонайбільше кілька годин тому.
Довжина Плоту — кілька миль. Його обриси постійно змінюються, але коли робили ці фото, форма Плоту нагадувала дуже товсту нирку; він намагався бути літерою V, спрямованою гострим кутом на південь, ніби журавлиний ключ, але в цій системі стільки шуму, все настільки аморфне і неорганізоване, що нирка — найближча можлива форма.
Посередині два величезні з’єднані докупи кораблі: «Ентерпрайз» і нафтовий танкер. Навколо цих двох левіафанів купчаться ще кілька чималих суден, грона контейнеровозів і суховозів. Ядро.
Усе інше — дрібнота. Де-не-де видніються викрадені яхти і списані рибальські траулери, але більшість посудин Плоту — просто посудини. Прогулянкові яхти, сампани, звичайні корита, дау, дінґі, рятувальні плоти, плавучі будинки, самопальні конструкції, зроблені з наповнених повітрям нафтових барил і плит пінопласту. Добра половина тутешніх матеріалів узагалі непридатна для будування кораблів, це просто мішанка канатів, кабелів, дощок, сітей та іншого лайна, скрученого і прилаштованого поверх перших-ліпших плавучих уламків.
І посеред усього цього сидить Л. Боб Райф. Хіро точно не знає, що той робить, не знає, як це стосується Хуаніти. Але час піти і дізнатися.
Лаґерквіст стоїть на краю «Центру торгівлі мотоциклами Марка Нормана 24/7», чекає на доставку, аж раптом на тротуарі з’являється чоловік із мечами. Пішохід в Л. А. — дуже непересічне видовище, значно рідкісніше, ніж людина з мечами. Але це приємне видовище. Тому, хто під’їздить до дилерського центру мотоциклів на машині, за означенням складніше нав’язати якусь покупку. А пішохід — легка здобич.
— Скотт Вілсон Лаґерквіст! — гукає хлопець звіддалік, він за п’ятдесят футів і наближається. — Як життя?
— Чудесно! — продовжує Скотт. Це було трохи несподівано. Не може згадати ім’я чувака, і це проблема. Де ж він бачив його раніше?
— Радий бачити! — каже Скотт, підбігаючи, і бадьоро потискає хлопцеві руку. — Я тебе не зустрічав, відколи... ем...
— Мізинчик на місці? — питає хлопець.
— Мізинчик?..
— Так. Марк. Марк Норман. Мізинчиком його називали в коледжі. Думаю, зараз він цього прізвиська не любить — коли керує десятком дилерських центрів, трьома «Маками» і Голідей-інн?
— Я не знав, що містер Норман ще й фаст-фудом займається.
— А от же ж! Тримає три франшизи в районі Лонґ-біч. Власне, він там співвласник за договором з обмеженою відповідальністю. Він сьогодні тут?
— Ні, він у відпустці.
— А, справді. На Корсиці. Аяччо-Гаятт. Кімната 543. Точно, геть про це забув.
— А ви просто зайшли привітатися чи...
— Не. Я хочу купити мотоцикла.
— Ага. А який саме мотоцикл ви шукаєте?
— Може, щось із нових «Ямах»? Зі смарт-колесами нового покоління?
Скотт мужньо всміхається, намагаючись не виказати виразом обличчя жахливого факту, який збирається зараз озвучити.
— Я знаю модель, яка ідеально вам підійде. Але, на жаль, мушу повідомити, що наразі її в нас нема.
— Нема?
— Нема. Це найновіша модель. Її ні в кого нема.
— Точно? Бо одну таку ви замовляли.
— Замовляли?
— Так. Місяць тому. — Раптом хлопець витягує шию, зазираючи понад плече Скотта на дорогу. — Ну от, про вовка промовка — а вовк у хату. — До входу під’їздить автопричеп «Ямаха» з вантажем нових мотоциклів.
— Мотоцикл у вантажівці, — повідомляє Скотту. — Якщо дасте якусь візитівку, я перепишу ідентифікаційний номер з корпуса, щоб ви точно не переплутали.
— Це те спецзамовлення, яке робив містер Норман?
— Знаєте, він казав, що замовляє його суто як демонстраційну модель. Але ви ж бачите, як він на мене дивиться?
— Звісно, сер. Чудово бачу.
Ясна річ, байк вивантажують з кузова, він саме такий, як описано, аж до колористики (повністю чорний) і серійного номера. Чудовий байк. Він привертає увагу, навіть якщо його просто припаркувати — продавці кинули свої чашки з кавою і познімали ноги зі столів тільки для того, щоб вийти на нього глянути. Мотоцикл схожий на чорну наземну торпеду. Привід, ясна річ, двоколісний. Колеса такі прокачані, що це вже й не колеса... вони нагадують велетенські важковагові версії смарт-коліс, які зазвичай чіпляють на скейтборди, незалежні телескопічні спиці з дебелими фрикційними накладками на кінцях. Спереду, з носового конуса мотоцикла, звисає сенсорний блок, який моніторить дорожні умови, вирішує, куди яку поставити спицю, наскільки її витягнути, як повернути накладку для максимального зчеплення. Контролює цей комплекс БІОС — Базова Інтегрована Операційна Система — бортовий комп’ютер із пласким дисплеєм, вмонтованим у панель бензобака. Кажуть, що ця крихітка витискає сто двадцять миль на гравієвій дорозі. БІОС автоконектиться до погодної мережі ЦРК, так що байк сам знає, коли чекати опадів. Аеродинамічний кожух дуже гнучкий, він розраховує найефективнішу форму для поточної швидкості вітру, відповідно змінює свою кривизну, огортає водія, як гімнастка-німфоманка.