Мама Y. Т. відкриває оновлення, засікає час та починає читати. Плановий час, відведений на читання, становить 15,62 хвилини. Пізніше, коли о 21:00 Марієтта підбиватиме у своєму персональному офісі статистичні підсумки робочого дня, то побачить ім’я кожного співробітника, а навпроти буде зазначено час, витрачений на читання. Її реакція, залежно від витраченого часу, буде приблизно така:
Менше 10 хв.: Час провести планерку та, можливо, бесіду щодо сумлінности на роботі.
10-14 хв.: Наглядати за цим працівником; він може недбало ставитися до роботи.
14-15,61 хв.: Працівник ефективний, іноді може пропускати важливі деталі.
Точно 15,62 хв.: Спритник. Потрібна бесіда щодо сумлінності на роботі.
15,63-16 хв.: Ганчірка. Не можна довіряти.
16-18 хв.: Працівник методичний, іноді може забагато уваги приділяти дрібним деталям.
Більше 18 хв.: Передивитися записи камер спостереження, перевірити, чим точно займався працівник (можливе неавторизоване відвідування туалетної кімнати).
Мама Y. Т. вирішує витратити на читання оновлень хвилин чотирнадцять-п’ятнадцять. Молодшим працівникам краще витрачати більше часу, показати, що вони ретельні, а не зухвалі. Старшим краще витрачати трохи менше часу, аби засвідчити, що вони мають хороший потенціал для організаторської діяльности. Їй уже під сорок. Вона пробігає оновлення поглядом, дбаючи про те, щоб натискати кнопку Page Down із правдоподібними інтервалами, час від часу промотує сторінку трохи вгору, вдаючи перечитування попередніх фрагментів. Комп’ютер усе це помітить, а керівництво схвалює перечитування. Дрібниця, але за добрий десяток років вона реально починає демонструвати ціну твоїх робочих навичок.
Покінчивши з документом, вона поринає в роботу — програмує для федералів. Колись давно їй довелося б заробляти на життя написанням комп’ютерних програм, сьогодні ж вона пише їх фрагменти, а самі програми розробляє Марієтта і Марієттине керівництво на щотижневих зборах десь на верхніх поверхах. Коли загальний дизайн спускають униз, його розбивають на дедалі дрібніші фрагменти, розписують між керівниками груп, ті ділять на ще менші фрагменти для окремих програмістів. Щоб уникнути конфлікту між індивідуальними фрагментами коду, писати програми належить згідно з добіркою правил та постанов, іще більшою та менш конкретною, ніж Урядовий процедурний посібник.
Тому перш за все після прочитання нового підрозділу, присвяченого створенню колективних сховищ туалетного паперу, мама Y. Т. лоґіниться у власній підсистемі центральної комп’ютерної системи, що містить саме той проект, над яким вона зараз працює. Їй невідомо, що то за проект — це засекречено — чи як він називається. Це просто її проект. Вона працює над ним іще з кількома сотнями програмістів, але не знає, з ким саме. Щодня, коли вона лоґіниться в підсистемі, на неї вже чекає купа нових повідомлень із новими постановами та змінами в правилах, яких треба дотримуватися під час написання коду. Порівняно з цими постановами питання туалетного паперу перетворюється на кодекс простих та елегантних правил, нічим не складніших за Десять Заповідей.
Тож десь до одинадцятої вона читає, перечитує та намагається зрозуміти нові зміни в Проекті. Їх багато, бо сьогодні понеділок, тобто Марієтта та її керівництво просиділи вихідні десь там, на поверхах, сварилися через Проект і змінювали його повністю.
Тоді вона починає проглядати уже написаний код, складає список усіх змін, які необхідно внести, щоб код узгоджувався з новими вимогами. По суті, доведеться все починати з нуля — вже втретє за кілька місяців.
Але, зрештою, це її робота.
Приблизно об одинадцятій тридцять вона відриває погляд від екрана і вражено помічає, що навколо її комп’ютера зібралося з пів десятка людей. Марієтта. Інспектор. Кілька чоловіків-федералів. І Леон, їхній поліграфіст.
— Я ж тільки минулого четверга проходила.
— Пора знову, — відповідає Марієтта. — Давай, у темпі вальсу.
— Руки так, щоб я міг бачити, — командує інспектор.
Розділ 38
Мама Y. Т. підводиться, руки розведені, йде вперед, просто до виходу з офісу. Інші на неї навіть не дивляться. Це було б нетактовно щодо колеги, та й не заведено. Тому людина, що проходить тест, почувається незручно, почувається виокремленою, хоча насправді поліграф — невід’ємна частина федеральського способу життя. Вона чує за спиною ляскання підошов інспектора, який іде за два кроки позаду неї, спостерігає, стежить за руками, щоб ці руки не могли нічого зробити — наприклад, дістати валіум чи щось інше, що може перепаскудити увесь тест.
Вона зупиняється перед дверима вбиральні. Інспектор проходить уперед, відчиняє двері, притримує, вона заходить досередини, інспектор — слідом.
Остання кабінка ліворуч достатньо велика, щоб там могло поміститися двоє людей. Мама Y. Т. заходить досередини, інспектор за нею, він зачиняє і замикає двері. Мама Y. Т. спускає колготки, трусики, задирає спідницю, присідає над спеціальною мушлею, пісяє. Проктор стежить, аби жодна крапля не пролетіла повз мушлю, тоді бере її, переливає вміст у пробірку, на якій уже написане її ім’я та сьогоднішня дата.
І знову виходить у коридор, інспектор — за нею. Дорогою до поліграфа можна користуватися ліфтом, щоб не прийти на перевірку задиханим і спітнілим.
Колись це був простенький офіс зі стільцем та якимись інструментами на столі, а тоді придбали нову, модну поліграфічну систему. Тепер процедура більше нагадує високотехнічний медогляд. Кімнату цілком перебудували: не залишилося й сліду її первісного призначення, вікно замурували, все навколо гладеньке і бежеве, пахне лікарнею. Єдиний стілець — посередині. Мама Y. Т. проходить наперед і сідає, кладе руки на підлокітники, долоні та пучки пальців лягають у відповідні заглибини, які вже чекають на неї. Неопренова рука тонометра сліпо мацає простір, знаходить і охоплює її передпліччя. Тим часом світло тьмяніє, двері зачиняються, вона залишається сама. На голові стискається терновий вінець, вона відчуває, як електроди проколюють скальп, затим подуви холодного повітря на плечах — це надпровідні пристрої квантової інтерференції, які слугують радаром, що сканує її мозок. Десь по той бік стіни — вона це знає — пів десятка чоловік технічного персоналу сидять у контрольній кімнаті, на великому екрані спостерігають, як розширюються її зіниці.
Тоді вона відчуває пекучий укол в передпліччі, їй щось вкололи. Отже, це не звичний тест на поліграфі, сьогодні щось особливе. Печія розливається тілом, серце калатає, очі наповнюються слізьми. Їй вкололи кофеїн, щоб вона стала гіперактивною, щоб розговорилася.
От і попрацювала. Іноді такі бесіди затягуються годин на дванадцять.
— Ваше ім’я? — Голос неприродно спокійний і плинкий. Комп’ютерний. Завдяки йому все сказане здається відстороненим, позбавленим емоційного забарвлення, так вона не зможе збагнути, як саме триматися на цьому допиті.
Кофеїн та інші речовини, які їй вкололи, також порушують сприйняття часу.
Вона все це ненавидить, але час від часу таке трапляється з усіма, а коли працюєш на федералів, то ставиш над спеціальною пунктирною лінією підпис, яким даєш дозвіл на подібні речі. У певному сенсі це знак гордості і честі — кожен, хто працює на федералів, вкладає в цю роботу всю душу, бо якщо не вкладатиме, то — ясно як день — доведеться сидіти на такому-от стільці.
Питання ллються нескінченним потоком. Здебільщого безглузді. «Ви бували в Шотландії? Який хліб дорожчий — білий чи пшеничний?» Це просто для того, щоб задати налаштування, щоб усі системи працювали гладенько. Усе почуте за першу годину допиту викинуть, бо там суцільний шум.
Вона відчуває, як поринає у допит. Кажуть, що після кількох поліграфів навчаєшся розслаблятись, тоді все минає швидше. Крісло утримує її на місці, кофеїн не дає заснути, сенсорна депривація прочищає мізки.
— Яке псевдо вашої доньки?
— Y. T.
— Як ви називаєте свою доньку?
— На псевдо. Y. Т. Вона наполягає на цьому.
— Y. Т. має роботу?
— Так. Працює кур’єркою. На РадиКС.