— Скільки грошей Y. Т. заробляє, працюючи кур’єркою?
— Я не знаю. Перепадають якісь копійки.
— Як часто вона купує нове обладнання для роботи?
— Я не знаю. Я за цим не стежу.
— Останнім часом Y. Т. робила щось незвичне?
— Залежить від того, що ви маєте на увазі. — Вона розуміє, що говорить неоднозначно. — Y. Т. завжди робить речі, які інші люди можуть назвати незвичними. — Це звучить не дуже добре, наче вона заохочує нонконформізм. — Мабуть, я хочу сказати, що вона завжди робить щось незвичне.
— Y. Т. останнім часом розбивала щось у домі?
— Так. — Очевидно, федерали вже про це знають, її дім нашпиговано всілякими «жучками» і камерами, просто диво, що ще не закоротило мережу, враховуючи, скільки додаткового лайна до неї попід’єднувано. — Розбила мій комп’ютер.
— Вона пояснила, чому розбила комп’ютер?
— Так. Типу того. Ну, тобто... якщо нісенітниця вважається поясненням.
— Що це було за пояснення?
— Вона боялася — Боже, це так безглуздо! — вона боялася, що я підхоплю від нього вірус.
— A Y. Т. не боялася підхопити вірус?
— Ні. Вона сказала, що його можуть підхопити тільки програмісти.
Чому вони ставлять усі ці запитання? У них же все є на плівці.
— Ви вірите в пояснення Y. Т, чому вона розбила ваш комп’ютер?
Ось воно.
Ось що їм треба.
Вони хочуть знати те єдине, чого не можуть підслухати — що відбувається у неї в голові. Хочуть знати, чи вірить вона в історію Y. Т. про вірус.
І вона знає, що припускається помилки, вже просто думаючи про це, бо переохолоджені НаПКІ у неї на голові все зчитують. Вони не можуть дізнатися, про що саме вона думає, але їм точно відомо, що в її голові відбуваються якісь процеси, що зараз вона увімкнула ті частини мозку, яких не використовувала, відповідаючи на безглузді запитання.
Інакше кажучи, вони розуміють, що вона аналізує ситуацію, намагається збагнути, чого їм треба. І що вона б цього не робила, якби не намагалася чогось приховати.
— Що саме ви хочете знати? — питає вона. — Давайте ви зайдете сюди і спитаєте безпосередньо у мене. Поспілкуємося віч-на-віч. Нумо просто сядемо і поговоримо про це по-дорослому.
Ще один укол, вона відчуває заніміння і холод, що розтікаються її тілом вже за кілька секунд опісля, коли препарат змішується з кровотоком. Контролювати розмову стає все важче.
— Як вас звати? — запитує голос.
Розділ 39
Алкан — Аляскинське шосе — це найдовше у світі франшизне ґетто, одновимірне місто у дві тисячі миль завдовжки і сто футів завширшки. Воно розростається на сто миль за рік — з максимальною швидкістю, яка дозволяє людям у разі потреби виїхати на межу, що відділяє ґетто від пустки, і припаркувати свої машини на першій-ліпшій вільній ділянці. Це єдиний шлях для людей, які хочуть покинути Америку, але не мають можливості скористатися літаком чи кораблем.
Дорога на дві смуги, асфальтована, але не дуже добре, задихається від будинків на колесах, сімейних автомобілів, пікапів з причепами для кемпінґу. Вона починається десь посеред Британської Колумбії, на перехресті Принца Ґеорґа, де відразу кілька другорядних доріг зливаються докупи, формуючи єдину трасу, що веде на північ. Південніше другорядні дороги мережаться дельтою геть маленьких путівців, які перетинають канадійсько-американський кордон щось у десятку різних місць, розкиданих на п’яти з гаком сотнях миль — від фйордів Британської Колумбії до розлогих посмугованих пшеничних полів центральної Монтани. Далі вони вливаються в американську дорожню систему, у витоки міграції. Ця смуга землі на п’ятсот миль заповнена майбутніми дослідниками Арктики у величезних будинках на колесах, вони оптимістично їдуть на північ, і багато хто з них не сприймає людей, що покидали свій транспорт у північних краях і зараз стоплять назад, на південь. Незграбні трейлери і надважкі чотириколісники формують рухому трасу для слалому, якою мчить Хіро на своєму мотоциклі.
Ох уже ці кремезні озброєні білі люди! Хай-но тільки їх збереться достатньо у пошуках Америки, в яку вони завжди вірили, як вони злипаються докупи з маленьких, неділимих і зернистих шматочків людської глини. Вони зі своєю автоматикою, мобільними генераторами, зброєю, повнопривідними машинами і персональними комп’ютерами поводяться як вгашені кристалічним метом бобри, як відбиті інженери без креслень, вони вгризаються в пустку, зводять споруди і кидають їх, змінюють плин могутніх річок, а тоді їдуть куди-інде, бо це вже не те місце, в якому вони оселилися.
Побічні продукти такого стилю життя — забруднені річки, парниковий ефект, домашнє насильство, телеєвангелісти і серійні вбивці, але поки маєш повнопривідну тачку і можеш їхати на північ, можна залишатися у своєму середовищі, головне — завжди на крок випереджати потік своїх же відходів. За двадцять років десять мільйонів білих зустрінуться на Північному полюсі й припаркують там свої трейлери. Слабке вторинне тепло їхнього термодинамічно насиченого стилю життя зробить кришталево чисту полярну шапку податливою і зрадливою, воно протопить діру в полярній шапці, і весь метал піде на дно, тягнучи за собою біомасу.
За відповідну плату можна заскочити у франшизу «Проспись-і-котись» та підключити тачку до пуповини. Чарівні слова: «Маємо втяжку-витяжку», тобто ви можете заїхати на територію франшизи, зачепитися, поспати, відчепитися і виїхати, навіть не розвертаючи свого наземного дирижабля.
Раніше власники «Проспись-і-котись» казали, що це кемпінг, намагалися оформити франшизу в пасторальному стилі, але клієнти зрубували знаки з дерева і фанери, розламували дерев’яні столики і розпалювали з них вогонь для приготування їжі. Тепер знаки — електричні полікарбонатні бульбашки, все навколо позначено духом корпоративної ідентичности, гладенької та відполірованої, як унітаз, — для того, щоб у тріщини не набивалося лайно. Адже якщо у вас немає дому, в який ви можете повернутися, то це вже зовсім не кемпінґ.
Від’їхавши від Каліфорнії на шістнадцять годин, Хіро звертає у «Проспись-і-котись» на східному схилі Каскадів у північному Ореґоні. Він на кількасот миль північніше за Пліт, відділений від нього горами, але тут є хлопець, з яким треба переговорити.
Три парковки. Однієї з них не видно, вона нижче, у самому кінці вибоїстої дороги, на неї вказують стрілки. Одна трохи ближче, але довкола неї вештаються якісь патлаті почвари, раз за разом здіймаючи денця пивних бляшанок — у світлі повного місяця денця брязкають і зблискують. Одна парковка — просто перед «Ратушею», там озброєна охорона. За паркінг на цій ділянці треба платити. Він залишає свій байк носом назовні, переводить БІОС в активний режим очікування, щоб за потреби систему можна було швидко перезапустити, кидає охоронцю кілька конґбаксів. Тоді починає крутити навсібіч головою, ніби мисливський пес, що нюхає застояне повітря, шукаючи тутешню «Галявину».
Футів за сто — залита місячним сяйвом ділянка, де зібралися достатньо ризикові люди, щоб ставити намети: зазвичай вони мають чим захищатися або не мають що втрачати. Хіро рушає в тому напрямку і вже невдовзі бачить розлоге шатро над «Галявиною».
Усі називають це місце Тілозвалищем. Це звичайна відкрита латка землі, колись поросла травою, а тепер її постійно засипають вантажівками піску, до якого домішується сміття, бите скло і людські нечистоти. Напнуте шатро захищає територію від дощу, а щокілька футів із землі стирчать великі грибоподібні парасольки труб, з яких холодними ночами підіймається тепле повітря. Ночівля на «Галявині» вельми дешева — цю інновацію запровадили деякі франшизи на півдні, і відтоді вона повзе на північ, слідом за клієнтурою.
Щось із пів десятка представників цієї клієнтури зараз валяється під обігрівачами, кутаючись від холоду в армійські ковдри. Кілька чоловік розпалили маленьке вогнище і в його світлі грають у карти. Хіро цих ігнорує, починає походжати поміж решти.
— Чак Райтсон? — гукає. — Пане президенте, ви тут?
Коли він повторює це вдруге, купа вовни ліворуч від нього починає ворушитися і сіпатись. Витикається голова. Хіро повертається до голови з витягнутими руками, показуючи, що не озброєний.