Хіро щойно почастували автоматною чергою в спину. Всі кулі розплющились об костюм і попадали на підлогу, але водночас встигли наділити його тріщинами у добрій половині ребер з одного боку та забити кілька внутрішніх органів. Він повертається, і це боляче.
Силовик, зневірившись у кулях, вихопив іншу зброю. Так вказано на склі окулярів Хіро: ТЕХНОЛОГІЇ ТИХООКЕАНСЬКИХ СИЛОВИКІВ, INC. МОДЕЛЬ SX-29 ПРИСТРІЙ ТЕРМІНОВОГО РОЗПОВСЮДЖЕННЯ ЗАСОБІВ ОБМЕЖЕННЯ РУХУ (ХАРКОМЕТ). Взагалі-то, з нього і треба було починати.
Не можна носити меча як пустопорожню погрозу. Не слід оголювати його чи тримати оголеним, якщо не маєш наміру когось убити. Хіро кидається на Силовика, заносячи катану для удару. Силовик приймає правильне рішення — забратися нафіг з дороги. Срібляста стрічка катани зблискує над юрбою, приваблює Силовиків та віднаджує всіх інших, тож Хіро, що біжить центральним проходом «Ратуші», не бачить перед собою нікого, але відчуває безліч лискучих темних постатей позаду.
Він вимикає в окулярах все технобарахло, воно лише збиває з пантелику — він так і стоятиме, читаючи статистичні показники власної смерті, тієї самої миті, коли вона його спіткає. Дуже постмодерново. Час зануритися в Реальність, уподібнитись людям навколо.
Навіть Силовики не наважаться стріляти в юрбі, хіба впритул або в дуже кепському гуморі. Кілька харчків пролітають повз Хіро, уже достатньо розріджені — хіба подратувати, а не знерухомити, і обліплюють роззяв навколо, загортають їх у липкі тендітні хмарки.
Десь поміж ЗD-аркадою з відеоіграми та вітриною, заповненою знудженими проститутками, в очах у Хіро ясніє, і він бачить диво: вихід із пневмокупола, двері, що видихають бриз синтетичного пивного перегару й атомізованих тілесних рідин просто у прохолодне нічне повітря.
Як і на зебрі, відразу після білої смуги настає чорна. Нова чорна смуга починається з того, що сталеві ґрати опускаються до самої підлоги і блокують двері.
Та якого фіга, тут же все надувне. Хіро на єдину мить вмикає радар, і стіни наче зникають, стають невидимими — тепер він бачить просто крізь них, бачить сталевий ліс зовні. Єдиної миті вистачає, аби знайти парковку, на якій він залишив байк, імовірно, під охороною кількох озброєних чоловіків.
Хіро вдається до обманного маневру в напрямку борделя, тоді кидається прямо до відкритої ділянки стіни. Тканина будівлі щільна, проте катана єдиним змахом прорізає шестифутову шпарину, і ось він назовні, діра виплюнула його потоком затхлого повітря.
Після цього — після того, як Хіро заскакує на свій мотоцикл, «африканці» — у пікапи-всюдиходи, Силовики — у лискучі чорні Силовикмобілі, усі з вереском сирен вирулюють на шосе — починається блокбастерна гонитва.
Розділ 41
Y. Т. за кар’єру довелося побувати не в одному дивному місці, на її грудях висять заламіновані візи трьох десятків країн. А крім реальних країн вона забирала посилки та / або здійснювала доставку до таких чарівних місць відпочинку, як Мертва зона на Термінал-айленд і табір у Ґріффіт-парку. Проте найдивніше з усіх завдань — оце нове. Хтось хоче, щоб вона доставила пакунок у Сполучені Штати Америки. Так зазначено у замовленні.
Але тут і доставляти, вважай, нема чого — звичайнісінький конверт.
— Ви точно не хочете надіслати це поштою? — уточнила вона у клієнта, коли забирала замовлення в одному зі стрьомних бізнес-парків у Клавах. Власний Міськлав для безпонтових бізнесів, у яких є свої офіси, офісні номери і все таке, але які при цьому, здається, нічого не роблять.
Ясна річ, питання каверзне, пошта працює тільки у Федземлі. Всі поштові скриньки давно познімали, зараз вони прикрашають помешкання схиблених на ностальгії. Але водночас це свого роду жарт, оскільки пункт призначення — це споруда буквально посеред Федземлі, і жарт полягає ось у чому: якщо вже ти хочеш мати справу з Федералами, то чому не користуєшся їхньою злоїбучою поштою? Ти не боїшся, що контакт із кимось таким страшенно крутим, як кур’єр, заплямує тебе в їхніх очах?
— Ем, ну, пошта ж сюди не ходить, так? — каже чувак.
Немає сенсу описувати офіс. Немає сенсу навіть пропускати відбите офісом світло крізь повіки на оболонку очних яблук, щоб він, бува, не зайняв цінне місце в мозку. Флуоресцентні лампи і перегородки, до яких поприклеювані килими. Мені краще з килимом на підлозі, красно дякую. Кольорова гама. Ергономічне лайно. Напомаджені кралі. Запах ксерокса. Все доволі нове, як їй здається.
Звичайний офіційний конверт лежить у чувака на столі. Описувати його також немає потреби. Сліди якогось південного чи техаського акценту. Нижній край конверта вирівняний паралельно до краю столу, рівно за чверть дюйма, ідеально відцентрований між лівою і правою його сторонами, наче лікар пінцетом поклав на стіл. Адресат: КІМНАТА 968-А, ПОШТОВИЙ ПУНКТ MS-1569835, БУДІВЛЯ ЛА-6, СПОЛУЧЕНІ ШТАТИ АМЕРИКИ.
— Напишете зворотну адресу? — цікавиться Y. Т.
— У цьому немає потреби.
— Якщо я не зможу доставити, то не зможу й повернути, бо всі контори здаються мені однаковими.
— Байдуже. Як ви гадаєте, коли зможете доставити конверт?
— Максимум за дві години.
— Чому так довго?
— Митниця, друже! Федерали не прокачали свою систему, як усі нормальні люди.
Саме тому кур’єри за будь-яку ціну намагаються уникати доставок до Федземлі. Але день сьогодні такий собі, на таємні завдання для Мафії Y. Т. не викликали, а так вона, можливо, зуміє перехопити маму на обідній перерві.
— А як тебе звати?
— Ми не розголошуємо імен.
— Мені треба знати, хто здійснює доставку.
— Нащо? Ви ж самі сказали, що байдуже.
Чувак раптом починає хвилюватися:
— Окей. Забудь. Просто достав, будь ласка.
Окей, як скажеш, додає подумки Y. Т. Додумує іще дещо: чувак — явно збоченець. Це так просто, так очевидно: «А як тебе звати?» Та ну, дай мені спокій.
Імена не мають значення, всі знають, що кур’єри — взаємозамінні. Просто деякі працюють швидше і краще.
Тож вона викочується з офісу. Все дуже-дуже анонімно. Ніде жодних корпоративних лото, і вона, чекаючи на ліфт, телефонує у РадиКС, намагається зрозуміти, хто саме її викликав.
Відповідь приходить за кілька хвилин, коли вона вже їде з бізнес-парку, загарпунивши добрячий «мерседес»: Інститут Передових Досліджень Райфа. ІПДоР. Одна з гай-текових компаній. Мабуть, хочуть вибити урядовий контракт. Продати федералам нові тонометри чи щось типу того. Та менше з тим, вона ж просто доставляє документи. У неї складається враження, що «мерседес» спеціально скидає швидкість, щоб вона загарпунила когось іще, то вона й ловить когось іще — попутний вантажний автомобіль. Судячи з того, що пружини амортизаторів цілком розслаблені, він має бути порожнім, тобто має їхати доволі швидко.
Цілком очікувано за десять секунд «мерседес» обганяє їх лівою смугою, вона знову його ловить і швидко та вигідно їде ще кілька миль.
Поїздка у Федземлю — та ще морока. Більшість федералів водять крихітні машинки з пластику й алюмінію, які важко загарпунити. Зрештою, Y. Т. таки впольовує манюню малолітражку з проклеєними вікнами та трициліндровим двигуном — ця тарадайка довозить її до кордону США.
Що меншою стає ця країна, то сильніша у ній параноя. Тепер їхні митники — це щось просто неможливе, треба підписати десятисторінковий документ — і її реально змушують його прочитати. Кажуть, що на читання слід витратити щонайменше пів години.
— Я вже читала його два тижні тому.
— Текст міг змінитися, — не поступається охоронець. — Треба прочитати ще раз.
Власне кажучи, цей документ підтверджує, що Y. Т. не терористка, не комуністка (хай би що це означало), не гомосексуалка, що вона не чинила наруги над національною символікою, не торгує порнографією, не дармоїдка, не расово нетолерантна, не є носієм жодного інфекційного захворювання та прихильником ідеології, покликаної підірвати сімейні цінності. Більша частина тексту — визначення слів, згаданих на першій сторінці.