Більшу частину наступних двох днів вона провела у фургоні, затиснена між Бонні та Марлою, які не відпускали її рук, так що Y. T. навіть у носі не могла подлубатися без дозволу. Вони співали радісних пісень, поки її мозок не перетворився на тапіоку. Грали в дурнуваті ігри.
По кілька разів на годину хтось у фургоні починав щось балаболити, геть як у таборі галайбалаїв, як парафіяни «Райських брам Преподобного Вейна». Белькотання розноситься фургоном, ніби якась пошесть, і скоро заражає усіх.
Усіх, окрім Y. Т., та ніяк не може просікти фішки — все це здається просто неймовірно тупим, і вона лише вдає захват.
Тричі на день вони мають змогу поїсти і випорожнитися, це завжди відбувається у міськлавах. Y. Т. відчувала, як вони звертають з магістралей, проїздять звивистими провулками, дворами і вуличками. Електричні двері гаража піднімаються, фургон заїздить досередини, двері зачиняються. Вони завжди зупиняються у заміських будинках, тільки що в них ніколи не буває меблів чи й взагалі будь-яких слідів людської присутності. Всі сидять на долівці у порожніх спальнях — хлопчики окремо, дівчатка окремо, — перекусуючи тістечками і печивом. Все завжди відбувається у цілковито порожніх кімнатах, але з різним декором: в одному квітчасті пасторальні шпалери і тривкий згірклий запах освіжувана повітря. В іншому — блакитні шпалери, на яких зображені хокеїсти, футболісти і баскетболісти. В іншому — просто голі білі стіни, пописані старою крейдою. Сидячи в цих порожніх кімнатах, Y. Т. вивчає старі подряпини від меблів на підлозі, вибоїни у гіпсокартоні, розглядає з ретельністю археолога, роздумуючи про давно вигиблі родини, які колись тут жили. Ближче до кінця поїздки їй стає все байдуже.
У фургоні вона чує лише бубоніння та наспіви, не бачить нічого, крім збитих докупи облич попутників. Коли вони зупиняються заправитись, то роблять це лише на великих стоянках для фур десь у їбенях, біля найдальшої колонки і тільки коли поблизу нікого нема. Тривалих зупинок не роблять, водії просто передають естафету один одному.
Нарешті вони дістаються берега, Y. Т. навіть відчуває запах моря. Вони проводять кілька хвилин в очікуванні, двигун працює вхолосту, аж раптом фургон перекотився через якийсь поріг, видерся вгору кількома з’їздами, зупинився на ручнику. Водій вийшов і вперше залишив їх самих. Y. Т. зраділа, що мандрівка скінчилася.
Тоді все навколо задирчало, ніби десь запрацював автомобільний двигун, але значно, значно більший. Ще кілька хвилин вона не відчувала жодного руху, а тоді зрозуміла, що фургон ледь похитується. Він припаркувався на судні, а судно вийшло у море.
Це насправді океанський лайнер. Старий, роздовбаний, іржавий, він, мабуть, коштує зо п’ять баксів на першому-ліпшому звалищі. Але він може перевозити машини, триматися на плаву, не йдучи при цьому під воду.
Судно, по суті, такий самий фургон, тільки що більший, і людей у ньому більше. Але їдять вони те саме, співають тих самих пісень і сплять вочевидь не частіше. Тепер Y. Т. відчуває в цьому середовищі певний збочений комфорт. Вона знає, що навколо багато їй подібних, знає, що в безпеці, знає тутешні порядки. Знає своє місце.
І нарешті вони висаджуються на Пліт. Ніхто не казав Y. Т., що вони пливуть саме туди, але за час мандрівки це стало очевидним. Вона мала б бути налякана, але вони б не їхали на Пліт, якби там було так погано, як кажуть.
Коли на обрії з’являється Пліт, вона майже очікує, що її знов обмотають клейкою стрічкою, але розуміє, що це було б зайвим. Вона ж не здіймала бучі. Її тут прийняли за свою, їй довіряють, і через це вона відчуває навіть певну гордість.
Та й на самому Плоту вона не бунтуватиме, бо немає куди тікати, крім самого Плоту. Per se. Як такого. Реального Плоту. Плоту із сотень гонконгівських фільмів категорії Б та кровожерних японських коміксів. Не треба навіть мати багату уяву, щоб здогадатися, що може статися на Плоту із самотньою п’ятнадцятирічною білявою американкою, і всі навколо це знають.
Іноді вона переймається маминою долею, але опановує себе і вирішує, що, можливо, так навіть на краще. Це трохи сколихне матір. Саме те, що їй треба. Після того як тато їх покинув, вона якось зіщулилася, скорчилася, наче кинута в багаття пташка-оріґамі.
Навколо Плоту утворилася своєрідна хмара із човників, що обліплюють загальну конструкцію на добрих кілька миль. Майже всуціль рибальські човни. У деяких з них — озброєні чоловіки, які, втім, не наважуються доїбатись до їхнього корабля. Вони проходять цією зовнішньою зоною, закладають широкий поворот і нарешті зупиняються в білому районі біля одного кінця Плоту. Район білий у буквальному сенсі, всі судна у ньому новенькі та чисті. Обіч пришвартовано кілька старих іржавих посудин із російськомовними написами на борту, і їхнє вантажне судно стає впритул до одної з них. На сусідню палубу перекидають канати, тоді сітки, дерев’яні трапи і плетиво старих шин.
Судячи з усього, плотом на скейті не покатаєшся. Вона роздумує, чи є на їхньому вантажнику ще якісь скейтери. Навряд. Реально, це геть не її тип людей. Вона завжди була радше задрипаною шпаною з автомагістралі, а не життєрадісною співункою. Можливо, цей Пліт таки для неї.
Її заводять у трюм одного з російських кораблів і ставлять до найогиднішої роботи — патрати рибу. Вона не хотіла роботи, не просила роботи, проте роботу їй таки дали. Але ніхто й досі з нею не говорить, ніхто нічого не пояснює, а тому й вона сама ні про що не питає. Її збило з ніг потужною хвилею культурного шоку, оскільки більшість людей на цьому кораблі — старі жирні росіянки, які до всього ще й не говорять англійською.
Перших кілька днів більшість часу вона просто спить за роботою — її періодично будять товсті росіянки, які тут працюють. Іноді вона їсть. Частина риби, з якою доводиться мати справу, вже відчутно смердить, але трапляється чимало лосося. Y. Т. його впізнає, бо колись їла суші в торговому центрі — лосось помаранчево-червонявого кольору, тож вона робить суші, їсть трохи сирої лососини, і їй добре. Це трохи прочищає мізки.
Коли вона таки долає шок від середовища і звикається з тутешнім побутом, то починає роззиратися, дивитись на інших жінок, які чистять рибу, і розуміє, що десь так і виглядає життя добрих дев’яноста дев’яти відсотків людства. Ось ти на робочому місці. Навколо інші люди, але вони тебе не розуміють, ти їх не розумієш, всі балаболять однаково безглуздо. Щоб вижити, треба цілими днями робити якусь безглузду тупу роботу, а вирватися з цього кола можна тільки назовсім — обітнути всі ниточки, стрімголов пірнути в круговерть грішного світу, щоб він поглинув тебе всю цілком, до решти, щоб про тебе ніколи більше не чули.
Рибу вона патрає не дуже вправно, і дебелі росіянки — підтоптані плоскоморді бабці — постійно її шпетять. Вони нависають над нею, стежать за її роботою з таким виразом обличчя, ніби не можуть повірити, що вона така криворука, намагаються показати їй, як слід робити, але в неї однаково не виходить. Це надто складно, а її руки постійно змерзлі та задубілі.
По кількох сповнених розчарування днях їй дали нову роботу, трохи далі у виробничому ланцюжку — тепер вона буфетниця, як ті дівулі, що накладають баланду в шкільних їдальнях. Вона працює в харчоблоці одного з великих російських кораблів, тягає баки з рибною юшкою на лінію роздачі, розливає її у миски, підсовує їх до нескінченної черги релігійних фанатиків — тільки що тепер серед них, здається, більше азіатів і не видно жодного американця.
А ще з’являється новий різновид: люди з антенами у головах. Антени схожі на ті, що стирчать з копівських рацій: короткі тупі оцупки з чорної ґуми, стримлять звідкись з-за вух. Коли вона вперше їх бачить, то думає, що це має бути щось типу нової моделі Walkman, хоче запитати в хлопця, де він її взяв, що слухає. Але це дивний хлопець, дивніший навіть за інших, він, не кліпаючи, дивиться в якусь точку десь удалині, геть нерозбірливо щось бурмоче, аж поки, зрештою, лякає її так сильно, що вона просто наливає йому вщерть юшки і кричить, аби він швидше проходив і не затримував черги. Час від часу вона впізнає деяких людей, котрі були з нею у фургоні, але вони її, здається, не впізнають, дивляться крізь неї. Скляні погляди. Ніби їм промили мізки.