Ніби самій Y. Т. промили мізки.
Вона не може повірити, що їй знадобилося стільки часу, щоб це зрозуміти, і тому злоститься ще більше.
Розділ 44
У Реальності Порт-Шерман виявляється напрочуд крихітним містечком, якихось кілька кварталів. До появи Плота постійних мешканців набиралося заледве кілька тисяч — тепер же населення, мабуть, тисяч із п’ятдесят. Тут Хіро доводиться сповільнитися, бо біженці сплять просто на вулицях, ігноруючи трафік.
Але то на краще, це рятує йому життя, бо коли він заїжджає до Порт-Шермана, колеса мотоцикла блокуються, шипи втрачають гнучкість, і дорога стає дуже нерівною. Ще за кілька секунд байк просто глухне, перетворюючись на завмерлу купу металу. Навіть двигун не працює. Він дивиться на дисплей, вмонтований поверх паливного бака, хоче побачити технічний звіт про стан машини, але на дисплеї лише сніг. БІОС упав. Його байк в руках Ашери.
Хіро кидає його посеред вулиці і рушає до води. Він чує, як позаду прокидаються біженці, вилазять з-під ковдр, зі спальних мішків, як збираються навколо полеглого байка, намагаючись першими заявити на нього права.
Він ніби нутром відчуває якусь дивну вібрацію і на мить пригадує мотоцикл Ворона в Л. А.: як спершу його відчув і лише потім почув. Але тут немає мотоциклів, звук долинає згори. Вертушка.
Хіро вловлює запах гнилих водоростей на пляжі, він уже близько.
Звертає за ріг і виходить до набережної, просто перед ним — фасад готелю «Спектр-2000». Далі — вода. Вертушка піднімається над фйордом, летить від моря в бік суші, просто до «Спектру-2000». Це маленький і шустрий гелікоптерчик, саме скло. Видно хрести, намальовані поверх червоних зірок. Він, яскравий і сліпучий у прохолодному блакитному світлі раннього ранку, лишає за собою зоряний хвіст, блакитно-білі магнезієві факели вилітають із хвостової частини щокілька секунд, падають у воду, продовжують палати, окреслюючи примарні траєкторії свого руху на дно бухти. Вони потрібні не для краси, а щоб заплутати ракети з тепловим наведенням. Зі своєї позиції він не бачить даху готелю, бо дивиться знизу вгору, але в нього є відчуття, що Ґуров десь там, чекає на верхівці найвищої будівлі Порт-Шермана, чекає, коли світанковий евакуатор забере його у порцелянове небо, забере геть, на Пліт.
Питання: чому його евакуюють? І чому переймаються ракетами з тепловим наведенням? Хіро запізніло розуміє, що тут відбувається якась паскудна фігня.
Якби в нього досі був байк, він міг би виїхати вгору просто по східцях і з’ясувати, що й до чого. Але байка в нього нема.
Щось із глухим звуком гупає на даху будинку праворуч. Це стара будівля, одна зі споруд, зведених ще піонерами-першопрохідцями років сто тому. Коліна Хіро підгинаються, рот роззявляється, голова мимохіть втягується у плечі. Він повертається на звук, і щось привертає його увагу, щось маленьке і темне летить геть і вгору від будівлі, чисто тобі горобець. Але вже за кількасот ярдів, над водою, горобець спалахує, викашлює велику хмару липкого жовтого диму, перетворюється на білу полум’яну кулю і кидається вперед. Мчить дедалі швидше, перетинає центр бухти і долітає до маленької вертушки, входить крізь лобове скло і входить з хвоста. Вертушка перетворюється на вогняну хмару, з якої летять вниз темні шматки покорченого металу, — достоту фенікс, що вилуплюється з тлінної оболонки.
Вочевидь, не один тут Хіро не любить Ґурова, і тепер тому доведеться спускатися вниз і сідати у човен.
Хол «Спектру-2000» — справжній військовий табір, заповнений озброєними бороданями. Вони лаштують оборону: нові й нові вояки вилазять зі своїх кабінок, одягають куртки, хапають зброю. Смаглявий чоловік, судячи з усього, якийсь сержант-татарин із колишньої Червоної Армії, бігає по холу в перешитому однострої радянської морської піхоти, на всіх горлає і розганяє по місцях.
Ґуров, може, і святий, але по воді ходити не вміє — йому доведеться вийти на набережну, пройти два квартали до КПП закритого причалу і піднятися на борт «Королеви Кодьяка», яка вже чекає на нього: труби кашляють чорним димом, загорається світло. На тому-таки пірсі, трохи нижче «Королеви», стоїть «Цзюлун», велике судно «Великого Гонконґу містера Лі».
Хіро повертається спиною до готелю і кидається бігати прибережними вулицями, розглядаючи лого, аж поки знаходить потрібне — «Великий Гонконґ містера Лі».
Його не хочуть впускати, він показує паспорт — і двері відчиняються. Вартовий тут китаєць, але трохи говорить англійською. Це ознака того, наскільки все дивно в Порт-Шермані: вартовий на вході. Переважно «Великий Гонконґ містера Лі» — відкрита країна, яка завжди потребує нових громадян, навіть якщо це найзлиденніші біженці.
— Пробачте, — пронизливо і нещиро каже вартовий, — я не знав... — показує на паспорт Хіро.
Цей заклад — буквально ковток свіжого повітря. Тут немає передчуття Третьої Світової, не смердить сечею, взагалі не смердить. Тобто це локальний штаб чи принаймні щось на нього схоже, бо власність Гонконґу в Порт-Шермані складається переважно з охоронця і стаціонарного телефонного апарата в передпокої. Але тут просторо, чисто і гарно, кількасот біженців дивляться на нього крізь вікна, стримувані не скляними шибами, а трьома дверцятами Щуратів, вмонтованими в одну зі стін. Судячи з усього, двоє дверцят нещодавно відчинялися. Де пропливає Пліт — на безпеці не економлять.
Хіро підходить до стійки. Чоловік розмовляє по телефону кантонським діалектом, по суті, кричить. Хіро впізнає в ньому проконсула Порт-Шермана. Проконсул цілком захоплений розмовою, але він точно помітив мечі Хіро, і зараз пильно за ним стежить.
— У нас дуже багато роботи, — повідомляє чоловік, поклавши слухавку.
— Я додам вам роботи. Хочу замовити чартер на вашому кораблі, на «Цзюлуні».
— Це дуже дорого.
— Я щойно залишив новенький байк останньої моделі посеред вулиці просто тому, що не схотів прокотити його пів кварталу до вашого гаража. Ви охуїєте з моєї купівельної спроможности.
— Корабель зламаний.
— Ціную вашу ввічливість, адже ви не хочете просто сказати «ні». Але так сталося, що я точно знаю — він на ходу, тому вашу відмову я вважаю еквівалентом звичайному «ні».
— Він зайнятий, — відбивається проконсул. — Ним уже користується інший.
— Корабель іще не відчалив, — відкидає заперечення Хіро. — Ви можете скасувати попередню домовленість, скориставшись тими ж відмовками, які я щойно вислухав, — я заплачу більше.
— Це неможливо.
— Тоді я вийду на вулицю і повідомлю біженцям, що «Цзюлун» вирушає до Л. А. рівно за годину і що там вистачає місця для двадцятьох біженців, котрі зголосяться першими в порядку живої черги.
— Ні, — відповідає чоловік.
— І пораджу звернутися до вас особисто.
— Куди ви хочете плисти на «Цзюлуні»?
— На Пліт.
— То чого ж було одразу не сказати? — дивується. — Туди пливе і другий наш пасажир.
— У вас іще хтось хоче на Пліт?
— Саме це я щойно сказав. Ваш паспорт, будь ласка.
Хіро подає паспорт. Чоловік вставляє його в роз’єм. Ім’я Хіро, персональні дані та відбитки пальців у цифровому вигляді передаються в БІОС закладу, а кілька натискань на клавіші змушують машину виплюнути заламінований фотодокумент.
— Із цим вас пустять на причал, перепустка дійсна шість годин. З другим пасажиром розбирайтеся самі — після цього я більше не хочу вас бачити.
— А якщо мені знову знадобляться консульські послуги?
— Тоді я можу вийти на вулицю і сказати, — пояснює чоловік, — що тут якийсь ніґер з мечами ґвалтує китайських біженців.
— Гмм. Не найкращий сервіс, який мені траплявся у Великому Гонконгу містера Лі.
— Це надзвичайна ситуація. Поглянь у вікно, мудило. — Вочевидь, за час їхньої бесіди на узбережжі мало що змінилося.