Православці організували оборону в холі: перекинули меблі, спорудили барикади. Хіро припускає, що всередині самого готелю зараз страшенна метушня.
Досі не зрозуміло, від кого саме Православці збираються захищатися. Пробираючись прибережною зоною, Хіро бачить небагато: купа китайських біженців у мішкуватому одязі — просто деякі з них виглядають особливо насторожено і справляють геть інше враження. Більшість китайців дивляться хіба на багно під ногами і думають про щось стороннє, але деякі вештаються вулицею туди-сюди, напружено роззираються, в основному це молодики в мішкуватих куртках. Та й стрижки їхні родом із цілком іншого всесвіту, нічого спільного з рештою. Можна помітити навіть сліди гелю для волосся.
Вхід на причал для багатіїв забарикадований мішками з піском, заплетений колючим дротом, під суворою охороною. Хіро поволі підходить, руки на виду, подає вартовому перепустку; цей вартовий — єдиний білий, якого Хіро зустрів у Порт-Шермані.
І проходить на причал. Просто проходить. Як і в Гонконгу, тут порожньо, чисто, нічим не смердить. Причал м’яко похитується на хвилях, і це похитування заспокоює Хіро. Насправді причал — просто зв’язка плотів, помости на брилах пінопласту, і якби не охорона, ці платформи вже давно розтягли б і примостили до Плоту.
На відміну від звичайних гаваней, тут не надто тихо та ізольовано. Зазвичай люди швартують свої кораблики, замикають і йдуть геть, а тут на борту кожного судна стоїть принаймні одна людина, вартові п’ють каву, тримають зброю напоготові, пильно стежать за Хіро, який іде повз них. Щокілька секунд причал починає гудіти від кроків, і повз Хіро в напрямку «Королеви Кодьяка» пробігають кілька росіян. Усі молоді, з виду нагадують матросів чи військових, вони кидаються в нутро «Королеви», ніби це останній рейс із Пекла; на них горлають офіцери, і під акомпанемент цих криків усі розбігаються по місцях, пильно слухаючи команди. На «Цзюлуні» все значно спокійніше: він теж під охороною, але більшість людей на борту — кельнери і стюарди, всі в розкішних одностроях із латунними ґудзиками і в білих рукавичках. Ці однострої годиться носити в приміщенні, у затишних вітальнях із клімат-контролем. Де-не-де видно членів екіпажу, їхнє чорне волосся зализане назад, чорні вітрівки покликані захищати від холоду і бризок. На борту Хіро бачить єдину людину, яка може бути пасажиром: високого худорлявого білого в темному костюмі, що походжає палубою і розмовляє з кимось по мобільному телефону. Певно, якесь мудло з Індустрії, хоче змотатися в одноденний круїз і поглянути на біженців, сидячи при цьому в кают-компанії за розкішним обідом.
Хіро вже майже дійшов до причалу, коли на березі, просто перед «Спектром-2000», починається коїтися щось несосвітенне. Спочатку лунає довга кулеметна черга, яка, здається, не завдала особливої шкоди, але швидко очистила вулицю від юрби. Дев’яносто дев’ять відсотків біженців просто випарувалися. Інші, ті молодики, котрих запримітив Хіро, дістають з-під курток якусь цікаву високотехнологічну зброю і зникають у дверях будинків. Хіро пришвидшує крок, задкує причалом, намагається рухатися так, щоб між ним і стріляниною залишалося якесь судно і його не зачепило випадковою кулею.
З-над води на причал дме свіжий бриз. Пролітаючи повз «Цзюлун», вітер підхоплює запахи смаженого бекону і завареної кави, а Хіро ніяк не може позбутися думки, що його останньою стравою було пів кухля пива у «Барі Келлі» в «Проспись-і-Котись».
Вулиця біля входу в «Спектр-2000» потонула у неймовірній гуркотнечі та клубах білого диму, бо зрештою всі ззовні та всередині готелю взялися стріляти одне в одного.
Щось торкається його плеча. Хіро повертається, щоб скинути це щось, аж то, виявляється, маленька кельнерка-китаянка, яка спустилася на причал із «Цзюлуна». Привернувши його увагу, вона знову повертає руки туди, де вони були від початку — затуляє ними вуха.
— Ви Хіро Протагоніст? — артикулює вона, нечутна через несамовитий шум перестрілки.
Хіро киває. Вона киває у відповідь, на крок відступає від нього і легенько киває головою в бік «Цзюлуна». Коли її руки отак притиснуті до голови, це нагадує фігуру якогось фолкового танцю.
Хіро йде за нею вздовж причалу. Можливо, його таки пустять на борт, хто зна. Китаянка підштовхує його до алюмінієвого трапу.
Він піднімається трапом, дивиться на верхню палубу, де видно двох членів екіпажу в темних вітрівках. Один спирається на поруччя, спостерігає за перестрілкою крізь бінокль. Другий, старший, підходить до нього, нахиляється, роздивляється спину, кілька разів ляскає поміж лопаток.
Перший опускає бінокль і озирається глянути, хто ляскає його по спині. Очі в нього не китайські. Другий щось каже, жестами показує на горло. Також не китаєць.
Хлопець із біноклем киває і рукою натискає щось на лацкані. Коли він повертається, на спині у нього красується напис, виконаний неоновим електропігментом: МАФІЯ.
Старший відвертається, на спині в нього такий самий знак.
Хіро зупиняється на трапі і роззирається. Він бачить навколо щонайменше двадцятьох членів екіпажу. Раптом чорні вітрівки вигукують: «МАФІЯ!» І — треба ж такого! — всі вони озброєні.
Розділ 45
— А я збирався зв’язатися з «Великим Гонконгом містера Лі» та подати скаргу на проконсула у Порт-Шермані, — підсміюється Хіро. — Він був не дуже схильний до співпраці, коли я намагався перефрахтувати цей корабель.
Хіро — у кают-компанії першого класу на борту «Цзюлуна». По другий бік столу, накритого білою лляною скатертиною, сидить чоловік, якого Хіро спершу сприйняв за мудло з Індустрії у відпустці. На ньому бездоганний чорний костюм, а в очниці скляне око. Він не завдав собі клопоту відрекомендуватися, ніби очікував, що Хіро й так має його знати.
Чоловіка, здається, не дуже вразила історія Хіро. Він не знає, як на неї реагувати.
— І?
— Тепер я не бачу причин скаржитися.
— Чому?
— Ну, тепер я розумію, чому він так не хотів просити вас зійти на берег.
— Чому? В тебе ж є гроші, так?
— Так, але...
— А! — каже чоловік зі скляним оком і зображає посмішку. — Ти маєш на увазі, тому що ми Мафія.
— Ага, — видушує Хіро, відчуваючи, як паленіє його лице. Ніщо на світі не зрівняється з тим, як ти виставляєш себе дурнем. Взагалі нічого, як не старайся.
Десь назовні приглушено бахкає перестрілка. Кают-компанія захищена від шуму, води, вітру і розпеченого свинцю подвійним шаром надтовстого скла, а прогалини між шибами заповнені чимось прохолодно-желейним. Гуркіт уже не такий постійний, як раніше.
— Бісові кулемети, — бурчить мафіозі. — Ненавиджу. Може, одна куля з тисячі реально влучає у щось важливе. І вухам через них просто срака. Хочеш кави чи чогось іншого?
— Було б чудово.
— У нас тут скоро буде добрячий перекус. Бекон, яйця, свіжі фрукти — не повіриш.
До кімнати встромляє голову чоловік, якого Хіро бачив раніше на палубі, коли той плескав по спині того, що з біноклем.
— Пробачте, бос, але ми вже той, переходимо до третьої фази нашого плану. Я просто подумав, що ви б хотіли знати.
— Дякую, Лівіо. Дай знати, коли Івани прорвуться на причал. — І попиває каву далі, аж помічає збентеження Хіро. — Бачиш-но, ми маємо план, і цей план поділено на фази.
— Так, я в’їхав.
— Перша фраза — сковування. Ми збили їхню вертушку. Фаза два: вони мають думати, що ми хочемо перестріляти їх у готелі. Гадаю, і ця фаза вдалася нам пречудово.
— Згоден.
— Дякую. Інша важлива деталь цієї фази — затягти твою сраку на корабель, це нам теж вдалося.
— Я — частина вашого плану?
Чоловік зі скляним оком сухо всміхається.
— Якби ти не був частиною нашого плану, то був би уже мертвий.
— То ви знали, що я їду в Порт-Шерман?
— Знаєш те дівчисько, Y. Т.? Яка шпигувала для тебе за нами?
— Ага. — Нема сенсу заперечувати.
— Ну, вона ще й шпигувала за тобою для нас.
— Навіщо? Яке вам до мене діло?
— Ця тема лише дотична до розмови, яка цілком і повністю стосується фаз нашого плану.