Вони з катером пролітають один повз одного, між ними відстань щонайбільше двадцять футів. Потім катер вибухає. Від «Цзюлуна» до місця події кілька сотень ярдів. Корабель закладає настільки крутий поворот, наскільки це можливо з його габаритами, намагається розвернутись на сто вісімдесят, щоб повернутися і самостійно розібратися з росіянами та, що може бути більшою проблемою, з Вороном.
Ворон веслує до своїх корешів.
— От засранець, — вражено бурмоче Лівіо. — І що він з ними робитиме? Забере на Пліт у своєму бісовому каяку?
— У мене від цього всього мурашки по тілу, — зізнається Скляне Око. — Переконайся, що нагорі є хлопці зі «стінґерами», — у них на підході має бути вертоліт чи щось таке.
— Кораблів на радарі не видно, — спускаючись із містка, повідомляє один із бійців. — Лише ми і вони. Вертушок теж нема.
— Ви ж знаєте, що у Ворона ядерна бомба? — уточнює про всяк випадок Хіро.
— Щось таке чув, але цей каяк замалий. Та що там — крихітний. Я взагалі не вірю, що на чомусь подібному можна виходити в море.
У морі починає рости гора. Бульбашка чорної води росте і ширшає. Позаду вутлого плота випинається чорна вежа, з її верхівки випростуються два крила. Вежа росте, крила дедалі вище здіймаються над водою, а попереду і позад вежі продовжує спливати гора, набуває чітких обрисів. Червоні зірки і кілька цифр. Втім, нема потреби вдивлятися у цифри, аби зрозуміти: це субмарина. Ядерна субмарина.
Нарешті вона зупиняється. Так близько від росіян на маленькому плоту, що Ґуров із друзями можуть на неї мало не перескочити. Ворон веслує до них, ніби скляним ножем розтинаючи хвилі.
— Блядь! — вигукує чоловік зі скляним оком. Він приголомшений. — Пиздець, пиздець, пиздець. Дядечко Енцо оскаженіє.
— Ти ж не міг знати, — заспокоює його Лівіо. — Може, вгатити по них?
Не встигає чоловік зі скляним оком щось вирішити, як оживає гармата на палубі субмарини. Перший снаряд пролітає повз них лише за кілька ярдів.
— Окей, події надто стрімко розвиваються. Хіро, за мною.
Команда «Цзюлуна» вже оцінила ситуацію і поставила на субмарину. Матроси бігають туди-сюди вздовж леєрів і скидають у воду великі пластикові капсули. Капсули лускають яскраво-помаранчевими складками і розквітають рятувальними плотиками.
Коли артилеристи на борту пристрілюються, події починають розгортатися ще стрімкіше.
«Цзюлун» ніяк не може вирішити, що йому краще зробити — потонути, згоріти чи просто зникнути з лиця землі, тому робить все водночас. На цей момент більшість людей, що були на його борту, вже встигли перебратися на рятувальні плоти, тепер вони гойдаються на хвилях, натягують помаранчеві рятувальні жилети і спостерігають за субмариною.
Останнім у субмарину спускається Ворон. Він витрачає ще хвилину-дві, щоб забрати з каяка своє спорядження: якісь дрібниці з торб і восьмифутовий спис із напівпрозорим листоподібним наконечником. Перш ніж зникнути в люкові, він обертається до уламків «Цзюлуна» і піднімає над головою свого списа — на знак тріумфу і як погрозу. Тоді зникає. По кількох хвилинах зникає і субмарина.
— У мене від нього мурашки по тілу, — повторює мафіозі зі скляним оком.
Розділ 47
Тепер, знову усвідомивши, що люди навколо — просто махнуті фріки, вона починає зауважувати ще й інше. Скажімо, за весь час ніхто не глянув їй прямо у вічі. Особливо чоловіки. У цих хлопцях ні сліду лібідо — настільки глибоко вони його притлумили. Вона ще може зрозуміти, чому вони не дивляться на товстих баб, але ж вона — п’ятнадцятирічна американська чікуля, вона звикла, що на неї час від часу витріщаються. Але не тут.
Аж якось вона відриває погляд від полумиска з рибою і розуміє, що дивиться на чоловічі груди. Промацує ті груди поглядом угору, до обличчя, і бачить чорні очі, які дивляться через стійку просто на неї.
У нього щось написано на лобі. ПОГАНИЙ САМОКОНТРОЛЬ. Це трохи лякає. Але й збуджує. А ще огортає його певним романтичним флером, якого нема на цьому кораблі в інших. Вона очікувала, що Пліт буде темний і небезпечний, а насправді вона працює ніби там само, де й мама. Цей чоловік виглядає так, ніби його місце саме тут — і він такий перший з усіх, кого вона тут зустріла.
До всього іншого він оглядає її з голови до п’ят. Сам здається дуже брутальним хоча довгі ріденькі вуса геть не пасують до такого обличчя. І зовсім нічого не підкреслюють.
— Будеш цю гидоту? Тобі одну риб’ячу голову чи дві? — картинно помахує черпаком. Вона завжди говорить дурниці, коли до неї підходять — все одно ніхто не розуміє її слів.
— А що ще запропонуєш? — питає чоловік. Англійською. З різким акцентом.
— Я нічого не пропоную. Але якщо хочеш постояти тут і повтикати на мене, я не проти.
Тож якийсь час він стоїть і втикає. Достатньо довго, щоб люди в черзі поставали навшпиньки, видивляючись причину, але коли бачать, що причина саме в цьому індивіді, то швидко попускаються, пригинаються і намагаються злитися з масою пропахлого рибою трикотажу.
— Що сьогодні на десерт? — цікавиться вусатий. — Маєш для мене щось солоденьке?
— Ми не визнаємо десертів, — відказує Y. Т. — Це ж пиздець який гріх, пам’ятаєш?
— Залежить від культурної орієнтації.
— Справді? І на яку ж культуру ти орієнтуєшся?
— Я алеут.
— Оу. Ніколи про таких не чула.
— Тому що нас колись виїбали і викинули, — пояснює великий страшний алеут. — Повелися з нами гірше, ніж із будь-ким іншим.
— Прикро таке чути. То класти рибу чи ходитимеш голодним?
Здоровань якийсь час дивиться на неї, тоді киває головою в бік і каже:
— Пішли. З’їбемося звідси.
— Пропонуєш кинути цю чудову роботу?
Він знущально вишкіряється.
— Я можу знайти кращу.
— А її можна робити, не роздягаючись?
— Ходімо. Зараз же, — командує той, пропікаючи її поглядом. Вона намагається ігнорувати раптову теплу напругу між ногами.
Y. Т. рушає за ним уздовж лінії роздачі, йде до лазу, крізь який можна вийти в їдальню. Аж раптом з кухні вискакує верховна бабця, перевальцем рушає до неї, горлаючи щось нерозбірливою мовою.
Y. Т. озирається. Вона відчуває пару великих рук, що пробігають її боками, ковзають під пахви, вона з усіх сил притискає лікті до тулуба, намагаючись зупинити чужі руки. Не допомогло, руки вже піднялися і рухаються вгору, здіймаються в повітря, тягнуть її за собою. Велетень просто переносить її через лінію роздачі, ніби трирічну малявку, і опускає. Y. Т. озирається і бачить верховну бабцю, яка завмерла, а на її обличчі застиг вираз, в якому поєдналися подив, страх і сексуалізована лють. Але, врешті-решт, страх перемагає, вона закочує очі, відвертається і стає на місце Y. Т. у точці роздачі номер дев’ять.
— Дякую, що підкинув, — голос Y. Т. абсурдно дрижить і зривається, — Але, ем, таки не хочеш чогось попоїсти?
— Я таки хочу звідси звалити.
— Звалити? Куди можна звалити з Плоту?
— Ходім, я покажу.
Він веде її вузькими переходами, вгору крутим сталевим трапом, виводить на палубу. Западають сутінки, диспетчерська вежа «Ентерпрайза» суцільною чорнотою виділяється на тлі насичено-сірого неба, яке темніє і гасне настільки швидко, що зараз видається навіть темнішим, ніж буде опівночі. Але світла поки що не вмикали, тому довкола тільки чорна сталь і тьмаве небо.
Вона йде за ним палубою, до корми. Звідти до води — прямовисні тридцять футів, вони дивляться на заможний, чистий, білий район, заселений росіянами, відокремлений від убогого плетива Плоту широким каналом, який патрулюють озброєні чорноризці. Тут немає східців чи навіть мотузяної драбини, але з перил звисає канат. Алеут хапає кінець каната і швидким рухом пропускає його спершу попід рукою, тоді через ногу. Тоді обіймає Y. Т. за талію, загрібаючи її лещатами однієї руки, перехиляється і стрибає вниз.
Y. Т. відмовляється кричати. Відчуває, як канат зупиняє їхнє падіння, рукою він стискає її так сильно, що на мить вона задихається, а тоді просто обвисає на згині його руки.