Це вже інший демон, приваблива афроазіатка в дорогому офіційному одязі, яка матеріалізувалася з глибин приміщення.
Вона веде Хіро довгим, обшитим панелями, коридором, тоді ще одним таким самим обшитим панелями коридором, і нарешті — довгим, обшитим панелями, коридором. Щокілька кроків він проминає рецепції, біля яких, збавляючи час, у кріслах сидять аватари з усього світу, але Хіро чекати не довелося. Демон проводить його у просторий, обшитий панелями, офіс, де за столом, заваленим моделями гелікоптерів, сидить азієць. Це сам пан Нґ. Він підводиться, вони обмінюються поклонами, провідниця виходить.
— Ви працюєте з Риб’ячим Оком? — питає Нґ, закурюючи цигарку. В повітрі густо клубочиться дим. Для реалістичного рендеру диму, що виходить з рота Нґ, потрібно стільки ж обчислювальних потужностей, скільки вимагає моделювання клімату на всій планеті.
— Він мертвий, — каже Хіро. — «Голос» упав у найважливіший момент, і Око загарпунили.
Нґ ніяк не реагує. Він просто нерухомо сидить кілька секунд, обмірковує сказане, ніби його клієнтів постійно гарпунять. Мабуть, у нього є ментальна база даних на всіх, хто користувався його цяцьками, і того, що з ними сталося.
— Я казав йому, що це бета-версія, — пояснює Нґ. — І він мав би здогадатися не використовувати «Голос розуму» в ближньому бою. З викидного ножа було б більше толку.
— Згоден. Але він надто захопився.
Нґ знову випускає дим, розмірковуючи вголос.
— Як ми переконались у В’єтнамі, потужна зброя здатна настільки захопити людину, що її вплив можна порівняти із впливом психоактивних наркотиків. Як і ЛСД, що може переконати людей, що вони вміють літати — і люди справді викидатимуться з вікна, зброя робить людей надто самовпевненими. Затуманює тактичне мислення. Саме це сталося з Риб’ячим Оком.
— Матиму це на увазі.
— В якому середовищі ви маєте намір використовувати «Голос»?
— Завтра вранці мені треба захопити авіаносець.
— «Ентерпрайз»?
— Так.
— Знаєте, — каже Нґ, в якого явно настрій побалакати, — є один хлопець, що захопив ядерну субмарину, озброєний лише шматком скла...
— Так, знаю — він і вбив Око. Можливо, з ним теж доведеться мати справу.
Нґ сміється.
— А яка ваша кінцева мета? Самі знаєте, ми в цьому лайні разом варимося, тож кажіть прямо.
— Наразі я волів би не говорити зайвого..
— Для цього вже запізно, Хіро, — каже ще один голос. Хіро озирається — це Дядечко Енцо, якого секретарка пропускає у двері, й цього разу Хіро бачить жагучу італійку. За кілька кроків позаду — невеличкий азійський бізнесмен із секретарем відповідної зовнішності.
— Коли ви прибули, я дозволив собі їх викликати, — пояснює Нґ, — щоб у нас була справжня нарада.
— Радий зустрічі, — вітається Дядечко Енцо, киваючи Хіро. Той кланяється у відповідь.
— Вибачте за машину, сер.
— Не переймайся, — відмахується Дядечко Енцо.
Маленький азіат уже зайшов, і нарешті Хіро його впізнає — його світлина висить на стіні кожного Великого Гонконгу містера Лі.
Кімната заповнюється привітаннями і поклонами. Раптом в офісі просто з нічого виникають іще кілька стільців, і кожен сідає на свій. Нґ виходить з-за столу, і вони утворюють коло.
— Давайте відразу до суті, бо я припускаю, Хіро, що твоє становище значно загрозливіше, ніж наше, — пропонує Дядечко Енцо.
— Саме так, сер.
— Ми б усі хотіли знати, що за фігня відбувається, — каже містер Лі. У його англійській майже не відчувається китайського акценту; вочевидь, його милий і трішки дуркуватий публічний образ — лише прикриття.
— Що ви вже знаєте?
— Трохи того, трохи сього, — відказує Дядечко Енцо. — А ти що з’ясував?
— Майже все, — відповідає Хіро. — А коли поговорю з Хуанітою, знатиму решту.
— У такому разі в тебе на руках дуже і дуже цінна інформація, — визнає Дядечко Енцо. Він сягає рукою в кишеню, дістає гіперкартку і подає Хіро. На картці написано:
ДВАДЦЯТЬ П’ЯТЬ
МІЛЬЙОНІВ
ДОЛАРІВ
ГОНКОНГУ
Хіро бере картку.
Десь у Реальності два комп’ютери обмінюються викидами електронного шуму, і гроші переходять з рахунку Мафії на рахунок Хіро.
— Не забудь про частку Y. Т., — попереджає Дядечко Енцо.
Хіро киває. Ще б пак!
Розділ 56
— Я приїхав на Пліт у пошуках програми, точніше, антивірусної програми, яку п’ять тисяч років тому написав шумерський діяч на ім’я Енкі — нейролінгвальний хакер.
— Що це означає? — не розуміє містер Лі.
— Це означає, що він умів програмувати мозок людей за допомогою вербальних потоків даних, відомих як нам-шуб.
Нґ незворушний. Він знову затягується цигаркою, гейзером випускає дим угору, спостерігає, як під стелею розсіюються сувої диму.
— І яким є механізм?
— У людини в голові є два типи мови. Мова, яку ми використовуємо зараз — набута, під час вивчення вона залишає в мозку чіткі моделі. Але існує мова, зав’язана на глибинних структурах мозку, спільна для всіх. Ці структури складаються з базових нейронних зв’язів, що уможливлюють засвоєння мов високого рівня.
— Лінгвістична інфраструктура, — припускає Дядечко Енцо.
— Так. Гадаю, «інфраструктура» і «глибинні структури» — приблизно те саме. Коротше, за певних умов ми можемо отримати доступ до цих частин мозку. Глосолялія, або ж безладне продукування звуків — це інструмент виведення, в цьому процесі глибинні структури отримують доступ безпосередньо до мовленнєвого апарату і виводять інформацію в обхід вищих, набутих мов. Віднедавна це вже не є таємницею.
— Тобто існують інструменти введення, правильно? — уточнює Нґ.
— Саме так. Це працює навпаки. За певних умов ваші вуха — чи очі — можуть прив’язуватися до глибинних структур, оминаючи функціонал вищих мов. Тобто якщо хтось знає правильні слова, може їх вимовити чи показати потрібні візуальні символи, він зможе обійти всі захисні системи і отримати доступ до стовбура головного мозку. Обвалити його, як комп’ютерну систему, обійти захисні модулі і під’єднатися до ядра, через нього отримавши повний контроль над машиною.
— У такій ситуації власники комп’ютерів будуть безпорадними, — робить висновок Нґ.
— Точно. Їхній доступ до машини обходять знизу. Так само нейролінгвальні хакери — якщо вони законектяться з глибинними структурами мозку, їх звідти вже не вигнати: в нас просто не буде контролю за своїм мозком навіть на базовому рівні.
— Як це пов’язано з глиняною табличкою на борту «Ентерпрайза»? — запитує містер Лі.
— Спробую пояснити. Ця мова — вроджена мова — є рудиментом раннього етапу соціального розвитку людства. Примітивні спільноти контролювалися за допомогою вербальних правил, які називаються ме. Me — це були ніби програми для людей. Необхідна частина перетворення з печерного суспільства на організоване землеробське. Скажімо, існувала програма для висівання в землю зерна і вирощування врожаю. Програма для випікання хліба і зведення будинків. Існували також ме для функцій вищого порядку: воєн, дипломатії та релігійних ритуалів. Ці навички були необхідні для функціонування самодостатньої культури, їх підтримували за допомогою ме, які записували на дощечках чи передавали усно. Місцем зберігання ме були храми, там була база даних ме, підконтрольна царю-жерцю, якого звали єн. Якщо комусь був потрібен хліб — людина йшла до єн чи його підлеглих і завантажувала з храму ме для випікання хліба. Потім інструкції ме виконували — виконували програму, — а коли закінчували, то мали готовий буханець хліба.
Центральна база даних була необхідна ще й тому, що деякі ме належало запускати в належний час. Якби люди виконали ме для висівання зерна не в ту пору року, наслідком став би неврожай і голод. Єдиним способом визначати належний час для ме стала побудова астрономічних обсерваторій, за допомогою яких можна було вести спостереження за змінами пір року. Тому шумери будували свої вежі «верхом до неба» — вони вкривали їх вершини астрономічними діаграмами. Ен спостерігав за небом і в належні пори року транслював сільськогосподарські ме — щоб забезпечити економічну стабільність.