Але неприємне відчуття не минало. Хтось дивився на нього. Щось. Інше. Тут до низини біля струмка зазирнуло місячне сяйво, і Харрі побачив щось. Якусь істоту.
Він засвітив ліхтарик і спрямував промінь у низину.
Це була вона. Стояла між дерев на повен зріст і дивилася на нього своїми великими сонними — точно як на фотографії — очима. Спочатку Харрі здалося, що вона одягнена у білу підвінечну сукню і стоїть посеред лісу, як перед олтарем. І сяє в промені ліхтаря.
Харрі, тремтячи, вдихнув і намацав у кишені пальта свій мобільний. На другому кінці відповів Бйорн Гольм.
— Кидайте все, — ледве вимовив Харрі. У горлі в нього пересохло й дерло. — Давайте сюди.
— А що?
— Тут сніговик.
— То й що?
Харрі пояснив.
— Не розчув я, що ти допіру сказав, — пролунав голос Гольма в слухавці. — Погано чути...
— Голова, — повторив Харрі. — Замість голови в сніговика — голова Сильвії Оттерсен.
На другому кінці запанувала тиша.
Харрі наказав Гольму йти його слідами.
Сів навпочіпки, притулившись головою до дерева, застебнув пальто до самого горла, вимкнув ліхтарик, щоб не сіла батарейка, й узявся чекати. І подумав, що він уже майже забув, яка темрява на смак.
Частина друга
Розділ 10. День четвертий. Крейда
Коли Харрі, напівмертвий від утоми, увійшов до своєї квартири, на годиннику було о пів на четверту ранку.
Він роздягнувся й посунув прямісінько в душ. Там, поки струмені гарячущої води, стікаючи з голови, розм’якшували здерев’янілі м’язи та зігрівали промерзле до кісток тіло, він намагався ні про що не думати. З Ролфом Оттерсеном він коротко переговорив, а допит вирішив відкласти на ранок. Опитування сусідів вони встигли закінчити: у Солліхьогді живе не так багато людей. А от криміналісти та кінологи всю ніч продовжували роботу, саме їх час підганяв: сліди ось-ось розтануть або їх завалить снігом.
Він вимкнув душ. Повітря у ванній стало сірим від пари, а коли Харрі протер дзеркало, воно знову запітніло. Обличчя вже було не розгледіти, контури тіла розпливлися.
Задзвонив мобільний, і Харрі стис зуби.
— Холе.
— Стурманн. Фахівець із грибка.
— Трохи запізно телефонуєте, — здивовано промовив Харрі.
— Так ви ж були на службі. У вечірніх новинах повідомили. Жінка з Солліхьогда. Ви там промайнули на задньому плані. Я отримав результати аналізів.
— Ну і?
— Грибок у вас є. І з біса зажерливий. Мультикольоровий.
— Що це значить?
— Що він може бути різних кольорів. Це коли його видно. Коротше кажучи, мені треба ще відколупнути шмат вашої стіни.
— Гм. — Харрі дорікнув собі: мабуть, він має проявити більший інтерес до цієї теми, якось занепокоїтися абощо, принаймні поставити якісь запитання. Але він не може. Тільки не сьогодні. — Приходьте.
Харрі поклав слухавку й заплющив очі. Зачекав, доки не з’явиться привид, а це було неминуче, відтоді як він перестав приймати єдині відомі йому ліки проти привидів. Можливо, сьогодні ввечері на нього чекає нове знайомство. Він чекав, коли вона вийде з лісу, перевалюючись усім своїм кремезним безногим білим тілом, — така собі кегля-переросток з чорними очницями, звідки ворони вже виклювали все до решти, з зубами, у вічному вищирі, з тих пір як лисиця поласувала її губами. Жахливо — для усвідомлення, для підсвідомості, для всього, але — невідворотно. Коли Харрі заснув, наснилося йому, що він лежить у ванні, занурившись з головою у воду, і чує дзюрчання бульбашок та жіночий сміх. А на білій емалі виростають водорості, що тягнуться до нього, як зелені пазурі на білій руці, що шукає його.
Ранкове світло трикутником впало на газету, що лежала на столі комісара поліції Гуннара Хагена, освітивши посмішку Сильвії Оттерсен на першій шпальті й заголовки: «Убита й обезголовлена», «Обезголовлена в лісі» та — найкоротший і, в принципі, найвдаліший — «Без голови».
А от у Харрі голова боліла з самісінького ранку. Він обережно обхопив її долонями й подумав, що вчора міг би зі спокійною душею надертися: гірше б не було. Йому хотілося заплющити очі, але Хаген дивився на нього впритул. Тут Харрі помітив, що рот Хагена то відкривається, то закривається, — той щось казав, проте до Харрі мова начальника долинала якимись уривками.
— Отже... — сказав Хаген, і Харрі зрозумів, що час зібратися й послухати. — Ця справа для нас тепер має найвищий пріоритет. А отже, ми, само собою, розширюємо вашу слідчу групу та...
— Не згоден, — заперечив Харрі і відчув, що навіть від однієї цієї короткої фрази череп наче вибухнув. — Ми можемо підключати людей у міру потреби, але зараз я хочу, щоб при обговоренні розслідування нас було четверо, не більше.
У Гуннара Хагена розчаровано видовжилося обличчя: у справах про вбивство, навіть найпростіших, слідча група зазвичай складалася як мінімум з десятьох.
— Нам потрібна свобода мислення, а цього легше досягти в маленькій групі, — додав Харрі.
— Мислення? — перервав Хаген. — А як щодо рутинної поліцейської роботи? Збір інформації, криміналістична експертиза, допити, перевірки версій? І як бути з обміном інформацією? Єдина група...
Харрі виставив наперед руку, спиняючи словесний потік:
— От-от, і я про те саме. Я не хочу борсатися у всьому цьому.
— «Борсатися»? — Хаген витріщився на Харрі, не вірячи своїм очам. — У такому разі, мені доведеться передати цю справу іншому співробітнику. З тих, що вміють плавати.
Харрі потер скроні. Для чого Хаген стрясає повітря? Адже йому добре відомо: у відділі вбивств зараз не знайдеться жодного співробітника, який зміг би вести цю справу. Окрім Харрі Холе. А передача цієї справи до Головного управління поліції стане таким ударом по престижу нещодавно призначеного комісара, що він швидше дасть відрубати свою досить-таки волохату праву руку, ніж це станеться.
— Це звичайні слідчі групи б’ються за те, щоб частіше сидіти в кабінеті з комп’ютерами, — зітхнув Харрі. — При звичайному розслідуванні. А група, на якій висить обезголовлений труп... — Харрі похитав головою. — Люди як з ланцюга зірвалися. До нас десятки дзвінків надійшли тільки після вечірніх новин. Ну, знаєш, усі ці гугняві покидьки, знайомі психи плюс кілька щойно прозрілих, які розповідають, що це вбивство описане ще в Одкровенні Іоанна, та все таке. На сьогодні у нас сотні дві таких версій. А що почнеться, коли ще з’являться трупаки? Лише тільки на дзвінки доведеться посадити десь із двадцятеро. Від нас почнуть вимагати звітів та доповідних записок. А в такому разі керівник розслідування витрачатиме не менше двох годин тільки на те, щоб прочитати вхідну інформацію, а ще дві — щоб зіставити її з даними, які є, плюс дві на те, щоб зібрати інших членів команди, поінформувати їх, відповісти на питання кожного. Ще півгодини — щоб вирішити, з якою інформацією йти на прес-конференцію. Яка триватиме іще хвилин сорок п’ять. А найгірше... — Тут Харрі стис пальцями ниючі тупим болем скроні й скорчив гримасу. — При розслідуванні звичайної справи у нашому розпорядженні традиційні ресурси: завжди знайдеться хтось, хто щось бачив, чув або знає. Ми отримуємо шматочки мозаїки, завзято складаємо і так потихеньку розкручуємо справу.
— Саме так, — перервав Хаген. — Тому...
— Проблема в тому, — продовжив Харрі, — що ця справа зовсім не така. Нетипове вбивство. Цей чоловік ані дружкові нічого не розповів, ані на місці злочину не засвітився. Ніхто нічого не знає, отож телефонні дзвінки нам не допоможуть, а тільки утоплять. Слідів там, звісно, багато, але він запросто міг продумати це заздалегідь, щоб нас заплутати. Коротше кажучи, це зовсім інша гра.
Хаген відкинувся на спинку крісла, з’єднав кінчики пальців і уважно подивився на Харрі. Зіщулився, як ящірка на сонці, а потім запитав: