— То, кажеш, це гра?
Харрі повільно кивнув, розмірковуючи над тим, що Хаген має на увазі.
— А що за гра? Шахи?
— Можливо. Наосліп.
Хаген кивнув:
— Отже, як на твою думку, ми маємо справу з класичним маніяком, холоднокровним убивцею з розвинутим інтелектом та схильністю до гри й ультиматумів?
Тепер Харрі зрозумів, до чого хилить Хаген.
— Людина, полювання на яку вчать на отих курсах ФБР, що ти закінчив? На кшталт тієї, яку ти спіймав тоді в Австралії? Людина, яка, просто кажучи... — Комісар поцмокав, наче куштував слова на смак, і закінчив: — ...є повною твоєю протилежністю?
— Я не так на це дивлюся, шефе, — зітхнув Харрі.
— Хіба? Якщо ти пам’ятаєш, Харрі, я викладав в Академії сухопутних військ. Як ти вважаєш, про що мріяли ті недогенерали, які сиділи на моїх лекціях, поки я їм розповідав про воєначальників, котрі власними зусиллями змінили хід історії? Про те, щоб просидіти все життя в кріслі, а потім розповідати онукам, що вони брали участь у якомусь конфлікті? Ні, Харрі, насправді вони мріяли про інше. Йдеться про дуже сильне бажання людини бути потрібною. Ось чому американські генерали, щойно пустять десь хлопавку, одразу починають по всьому Пентагону малювати чорта. Я гадаю, Харрі, ти хочеш, щоб ця справа була такою особливою. Так сильно хочеш, що сам бачиш чорта.
— А сніговик, шефе? Пам’ятаєте, я показував вам лист?
— Я пам’ятаю лист божевільного, Харрі, — зітхнув Хаген.
Харрі зрозумів, що час здаватися. І в нього вже був готовий компроміс, на який він міг піти: зробити Хагену маленьку пропозицію. Проте він насупився і заявив:
— Я хочу залишити групу в цьому складі.
Обличчя Хагена витягнулося і набуло жорсткого виразу.
— Я не можу цього дозволити, Харрі.
— Не можете?
Хаген витримав погляд Харрі, але тут щось сталося. Прорвалося. Прослизнуло. Усього на частку секунди — але її було досить.
— Це приверне стільки уваги... — сказав Хаген.
— Якої уваги, шефе? — не втрачаючи невинного виразу, повернув ніж у рані Харрі.
Хаген дивився собі на руки.
— А ти як думаєш? Начальство, преса, політики. Минуло вже три дні, а вбивцю все ще не спіймали. Хто, по-твоєму, має пояснювати борзописцям, що ми посадили на цю справу лише чотирьох, тому що так краще для свободи мислення та для... — Хаген затнувся, але потім виплюнув слово, наче тухлу креветку: — Шахів? Ти про це подумав?
— Ні, — відповів Харрі й схрестив руки на грудях. — Я думав про те, як спіймати цього типа, а не про те, як пояснити, чому ми його ще не взяли.
Харрі знав, що це дешевий прийом, але слова самі зірвалися з язика. Хаген кілька разів моргнув, відкрив було рота й тут же закрив його. І Харрі відразу стало соромно. Ну чому він завжди починає дитячу гру «постав начальство на місце»? Нічого, крім дрібного вдоволення, вона не дає.
— У Головному управлінні поліції Норвегії є мужик, звати Еспен Лепсвік, — поквапився Харрі. — Він чудово справляється з великими розслідуваннями. Можу з ним переговорити, нехай очолить групу збору інформації. Працювати будемо паралельно та незалежно одне від одного. А ви з шефом Головного управління перекладете на нас прес-конференції. Як вам такий варіант?
Харрі не треба було слухати відповідь: він побачив, як в очах Хагена блиснула вдячність. Черговий кін гри Харрі таки виграв, це було зрозуміло.
Повернувшись до себе в кабінет, Харрі спершу зателефонував Бйорну Гольму:
— Хаген погодився: буде по-моєму. Зустрічаємося у мене за півгодини. Зателефонуєш Катрині та Скарре?
Він поклав слухавку. Згадав слова Хагена про генералів з Пентагону, які чекають справжньої війни, й смиконув шухляду у безнадійних пошуках знеболювального.
— За винятком відбитків ніг, жодних слідів злочинця на вказаному місці виявлено не було, — доповів Магнус Скарре. — І що дивно, ми не знайшли ніяких слідів тіла. Але ж він відтяв жінці голову — лише крові мало вилитися ціле море. А там нічогісінько. І собаки ніяк не відреагували — ось де загадка!
— Він убив та відрізав голову у струмку ще до місця вбивства. Вона бігла по воді, щоб не залишати слідів на снігу, але він усе одно її наздогнав.
— Чим же він голову відділив? — запитав Харрі.
— Сокирою або пилою, чим іще.
— А що за опіки на шиї?
Катрина поглянула на Скарре, й обоє знизали плечима.
— О’кей, Гольме, перевір це, — наказав Харрі. — Давайте далі.
— Далі він, можливо, сплавив струмком тіло до дороги, — припустив Скарре. Він спав усього дві години, светр на ньому було одягнуто задом наперед, але ні в кого не вистачало сміливості йому про це сказати. — Думаю, бо ми там ні греця не знайшли. А мали б. Бризки крові на стовбурі дерева, шматок м’яса на гілці або клаптик одежі. Там, де струмок проходить під дорогою, ми знайшли його сліди: поруч з дорогою лежало щось важке, можливо, тіло, але, бозна-чому собаки на це місце не звернули ніякої уваги. Ані разу не задзявкали, трупонюхи бісові! Це просто чиста...
— Загадка! — підхопив Харрі і потер підборіддя. — Однак це страшенно незручно: відрізати голову, стоячи у струмку, га? Русло там доволі вузьке, не розвернешся. Чому він зупинився саме там?
— Ну, це зовсім очевидно, — сказав Скарре. — Вода все змиває.
— Ні, не очевидно, — заперечив Харрі. — Поки примощував її голову, він не дуже переймався, щоб не залишити слідів. Але чому після перенесення тіла не залишилося жодної краплі крові упродовж усього шляху до дороги...
— Бодібег! — втрутилася Катрина. — Я саме зараз сиділа й думала, як йому вдалося відтягнути її на таку велику відстань. В Іраку солдати використовують такі мішки на лямках — бодібеги — для перенесення тіл, їх можна почепити як рюкзаки.
Харрі хмикнув:
— Це пояснює, чому собаки не звернули уваги на дорогу.
— І те, що він спокійно поклав на дорозі тіло, — сказала Катрина.
— Поклав? — запитав Скарре.
— Я маю на увазі вм’ятину в снігу, там, на узбіччі. Він, очевидно, поклав її там, а сам пішов по машину, яку, швидше за все, припаркував десь неподалік хутора Оттерсенів. У нього це мало зайняти півгодини, так?
— Щось таке, — неохоче пробурмотів Скарре.
— Бодібеги чорні, якщо хтось і проїжджав неподалік, запросто міг сприйняти його за звичайний мішок для сміття.
— Мимо ніхто не проїжджав, — кисло сказав Скарре і притлумив позіх. — Ми поговорили з кожним, хто живе у цьому чортовому лісі.
Харрі кивнув:
— А що ми думаємо про Ролфа Оттерсена, який начебто між п’ятою та сьомою вечора працював у крамниці?
— Його алібі ні греця не підтверджується, бо жодного покупця в нього не було, — зауважив Скарре.
— І поки близнюки грали на скрипці, він міг устигнути туди й назад, — погодилася Катрина.
— Не схоже: він не та людина, — зітхнув Скарре, відкинувся на спинку стільця й кивнув на підтвердження власних слів.
Харрі збирався було сказати кілька загальних слів про те, що справжній поліцейський не мусить себе позбавляти можливості запідозрити у будь-якій людині вбивцю, але не захотів переривати: усі тільки почали висловлюватися, і заважати було не можна. Досвід показує, що кращі рішення саме і народжуються від нагромадження думок, від надто обґрунтованих припущень і навіть явно невірних висновків.
Двері відчинилися.
— Хауді-ху! — проспівав Бйорн Гольм. — Я страшенно запізнився, зате знаю, що послугувало знаряддям убивства.
Він зняв пальто з «мокрої» шкіри й повісив його на вішалку Харрі — вона підступно хруснула. А Бйорн постав перед усіма у сорочці, розшитій жовтими нитками, з написом на спині, який сповіщав усім зацікавленим, що Хенк Вільямс, що насправді почив узимку 1953 року, живий. Гольм опустився на єдиний вільний стілець і подивився на колег, ті весь час не зводили з нього очей.
— Що це з вами? — посміхнувся він, і Харрі вже знав, що зараз буде улюблений Гольмів жарт. — Помер хто?
— Знаряддя убивства, — нагадав Харрі. — Давай викладай.
Гольм просяяв і потер долоні.
— Я, само собою, зацікавився, звідки могли взятися опіки на шиї Сильвії Оттерсен. Патологоанатомка — ні бе ні ме. Сказала тільки, що всі дрібні судини припечені, як при ампутації, — так роблять, щоб попередити кровотечу. А потім уже пиляють. І ось коли вона про пилку почала, тут я дещо пригадав. Я ж на хуторі виріс. — Бйорн Гольм подався вперед, очі його сяяли, і Харрі подумав, що так має виглядати татко, який збирається розпакувати різдвяний подарунок — суперкрутий паровозик, куплений для новонародженого синочка. — Коротше, якось настав час корові телитися, а телятко вже було мертве. І тут ми бачимо, вона сама його ніяк виштовхнути не може: завелике. Як тільки ми голови не ламали! А допомогти витягнути його, та ще й щоб її не поранити — ніяк не можемо! І тоді приїхав ветеринар з пилкою.