— Ну, я чудово розумію, що він мав на увазі, — заходився від сміху Ідар.
Ось чому, похмуро подумав Харрі, Матіас казав, що вони «чудово веселилися» в клініці «Марієнлюст»: не інакше як змагалися, хто голосніше сміється.
— Матіас, гад смердючий... Я хотів сказати «везучий». Дідько, я й те, й інше хотів сказати! — І знову загурчав сміх Ідара Ветлесена. — Вони кажуть, що не вірять в Бога, усі ці тюхтії-колеги, але насправді вони аж змокли з переляку. Кар’єристи, обтяжені моральними принципами! Усе колекціонують добрі справи, бо в глибині душі страшенно бояться горіти в пеклі.
— А ви — ні?
Ідар підвів одну з своїх витончено окреслених брів та з цікавістю поглянув на Харрі. Ветлесен був одягнений у м’які світло-блакитні домашні черевики з незав’язаними шнурками, прості штани та сорочку з фігуркою гравця в поло ліворуч на грудях. Що це за фірма, Харрі так і не згадав, але з якоїсь причини вирішив, що її носять тільки нудні дядьки.
— Мої батьки, інспекторе, були люди практичні. Батько був таксистом. Ми віримо тільки в самих себе.
— Атож. Чудовий будинок як на таксиста.
— У батька було кілька машин та ліцензія на перевезення. Але тут, серед мешканців Бюгдьой, він назавжди залишився перевізником, прислугою, плебеєм.
Харрі дивився на лікаря та намагався визначити, чи не сидить той на амфетаміні або на інших пігулках. Ветлесен відкинувся на спинку крісла в підкреслено розслабленій позі, намагаючись, імовірно, приховати занепокоєння та лихоманку збудження. Харрі подумав про наркотики, ще коли зателефонував та сповістив, що поліція хоче поставити Ветлесену кілька питань, а той з місця в кар’єр запросив його до себе додому.
— Але ви водити таксі не схотіли, — підтримав розмову Харрі. — Ви захотіли... робити людей більш вродливими?
Ветлесен посміхнувся:
— Ви можете сказати, що я пропоную свої послуги на ярмарку марнославства. Або що я приводжу до ладу зовнішність людини, щоб потамувати біль, який рве її душу. Можете вибрати те, що вам більше подобається. Мені абсолютно начхати. — І Ветлесен знову розсміявся, очікуючи, що Харрі буде шокований. А коли цього не помітив, його обличчя стало серйозним. — Сам я себе швидше вважаю за скульптора. Високого покликання у мене нема, але мені подобається змінювати зовнішність, формувати людині нове обличчя. І завжди подобалося. Мені це добре вдається, люди платять за мою роботу. От і все.
— Гм.
— Але це не означає, що у мене зовсім відсутні принципи. Вони є. І лікарська таємниця — один з них.
Харрі мовчки чекав на продовження.
— Я розмовляв з Боргхільд, — пояснив Ветлесен. — Я знаю, що ви шукаєте, інспекторе. І розумію, що це серйозна справа. Але допомогти вам нічим не можу. Бо пов’язаний лікарською таємницею.
— Уже ні. — Харрі дістав із внутрішньої кишені складений аркуш паперу й поклав на стіл. — Це заява, підписана батьком близнючок, яких ви ведете.
Ідар похитав головою:
— Це не допоможе.
Харрі здивовано наморщив лоба:
— Чому?
— Я не можу вам відкрити, хто приходить до мене в клініку та з якого приводу. Люди, які привели до мене в клініку своїх дітей, теж захищені лікарською таємницею і мають право приховувати мету своїх візитів від подружжя, якщо того забажають.
— Чому Сильвія Оттерсен не казала чоловікові, що вона була з дітьми у вас?
— Наші принципи можуть видатися вам простою впертістю. Але це не так: згадайте, скільки серед наших пацієнтів відомих людей, яким постійно перемивають кісточки та розпускають про них небажані плітки. Сходіть до Будинку мистецтв та подивіться на присутніх. Ви не повірите, скільки з цих людей підправляли деталі своєї зовнішності в моїй клініці. І вони мало не втрачають свідомість лише від самої думки, що про їхній візит до мене стане комусь відомо. Наша репутація базується на вмінні зберігати таємницю. Якщо дізнаються, що в нас стався витік інформації про пацієнтів, наслідки для клініки будуть катастрофічні. І я впевнений, що ви це розумієте.
— У нас два вбивства, — нагадав Харрі. — І поки що єдиний зв’язок між ними, який ми виявили, — обидві жертви побували у вашій клініці.
— Я не можу і не хочу підтверджувати ці дані. Але давайте просто уявимо собі, що це, — змахнув рукою Ветлесен, — збіг. А що? Норвегія — маленька країна, народу тут проживає мало, а лікарів — іще менше. Знаєте, скільки рукостискань між будь-якими двома жителями країни?.. Імовірність того, що двоє людей побували в одного й того самого лікаря, не менша, ніж імовірність опинитися в один і той самий час в одному трамваї. Адже ви зустрічаєте друзів у трамваї?
Харрі не зміг пригадати жодного випадку — він і трамваєм майже не їздив.
— Отже, я проробив довгу путь, щоб приїхати до вас і почути, що ви не хочете нам допомогти, — засмутився Харрі.
— Вибачте. Я запросив вас сюди, бо розумів: інакше ми б зустрілися в поліції, де саме зараз преса днює й ночує, уважно стежачи за усіма, хто там з’являється. Ото вже ні, дякую, людці мені знайомі!..
— Я можу отримати ордер або постанову, що припише вам порушити лікарську таємницю.
— Чудово! — зрадів Ветлесен. — Ордер прикриє репутацію клініки. Але до тих пір... — І він зробив жест, наче застебнув рот на блискавку.
Харрі посовався в кріслі. Ідар напевне розуміє: для отримання ордера — навіть у справі про вбивство — необхідно надати чіткі докази того, що медичний висновок та інша інформація матимуть важливе значення для розслідування. А в них що? Вбиті відвідали одну й ту саму клініку. Ветлесен має рацію: і в трамваї можна зустрітися... Харрі відчув, що йому конче необхідно щось зробити. Випити. Або покачати залізо. Важкого й багато. Він зітхнув:
— Незважаючи ні на що, я маю поставити вам запитання: де ви були ввечері третього та п’ятого листопада?
— Я був готовий до цього, — посміхнувся Ветлесен, — і встиг пригадати. Я був удвох з... А ось, власне, й вона.
До кімнати мишачими кроками увійшла жінка похилого віку з волоссям мишачого кольору, яке пасмами звисало навколо її обличчя. У руках вона тримала тацю з кавовими чашками, що погрозливо бряжчали. Обличчя в неї було таке, ніби вона несе церковний вінець або хрест. Жінка скоса поглянула на сина, який відразу підвівся та взяв у неї тацю:
— Дякую, мамо.
— Зав’яжи шнурки. — Вона перевела погляд на Харрі. — Мені здається, я маю право знати, що за люди завітали до мого будинку?
— Це старший інспектор Холе, мамо. Він цікавиться, що я робив учора ввечері та третього дня.
Харрі підвівся й простягнув їй руку.
— Чудово пам’ятаю, що ми робили, — сказала фру Ветлесен, винагородивши Харрі здивованим поглядом та кістлявим рукостисканням. Руку густо вкривали старечі плями. — Учора ми дивилися ток-шоу, де виступав твій кучерявий друг. І мені не сподобалося, що він сказав про королівський палац. Як його звати?
— Арве Стьоп, — зітхнув Ідар.
Стара нахилилася до Харрі:
— Він сказав, ми маємо знести королівський палац. Уявляєте? Сказати таку мерзоту! Та що би з нами було, якби під час війни з нами не було королівської сім’ї!
— Абсолютно те саме, що й зараз, — відрубав Ідар. — Рідко якому голові держави вдавалося під час війни або до неї зробити так мало для свого народу... а ще Арве сказав, що широка підтримка монархії означає, що норвежці у своїй більшості продовжують вірити у тролів та ельфів.
— Хіба це не жахливо?
— Без сумніву, мамо, — посміхнувся Ідар, поклавши руку їй на плече, і при цьому кинув погляд на масивний швейцарський годинник фірми «Брайтлінг», заважкий для його тонкого зап’ястка. — О Господи! Мені час бігти, Холе. Насолоджуйтеся кавою.
Але Харрі похитав головою та усміхнувся фру Ветлесен:
— Вона напевне смачна, але я на неї не заслужив.
Жінка важко зітхнула, щось нечутно пробурмотіла, взяла тацю й пошкандибала геть.