Коли вони вийшли до передпокою, Харрі несподівано звернувся до Ідара:
— А що ви мали на увазі під словом «везучий»?
— Вибачте?
— Ви сказали, що Матіас Лунн-Хельгесен не тільки «смердючий», але й «везучий, гад».
— Он ви про що! Та його жіночку, з якою він живе. Сам Матіас доволі незграбний щодо цього, але їй, мабуть, увесь час траплялися не ті мужики. Так що їй такий телепень і був потрібен. Тільки, будь ласка, не видавайте мене Матіасу.
— До речі, ви знаєте, що таке анти-есцеел-сімдесят?
— Це такі антитіла в крові. Вказують на склеродермію. А що, у когось із ваших знайомих вони є?
Харрі не знав, що таке склеродермія, та й на язиці в нього зараз крутилося зовсім інше питання, яке він нізащо не мусив озвучувати. Але він не втримався і все ж запитав:
— Так це Матіас сказав, що їй не щастило з чоловіками?
— Ні, це моя інтерпретація. Святий Матіас жодного поганого слова про людину не скаже, в його очах люди можуть змінюватися тільки на краще. — І сміх Ідара Ветлесена луною прокотився темними кімнатами.
Одягнувшись та взувши черевики, Харрі вийшов на сходи. Обернувся і через прочинені двері побачив, як Ідар, нагнувшись, зав’язує шнурки.
Дорогою назад Харрі зателефонував Скарре, попросив надрукувати фотографію Ветлесена з сайту клініки та показати у відділі боротьби з наркотиками — дізнатися, чи не був той помічений при купівлі амфетамінів.
— На вулиці? — запитав Скарре. — У лікарів же повно цього лайна, хіба ні?
— Вірно, але в наші дні діє така скрупульозна система звітності щодо наркотичних препаратів, що лікарі самі краще підуть за амфетаміном на вулицю Скіппергата.
На цьому розмова скінчилася, і Харрі зателефонував Катрині на роботу.
— Поки що нічого, — відповіла вона. — Я вже йду. Ти теж додому?
— Так. — Харрі зволікав. — Як вважаєш, удасться роздобути ордер, який знімає з Ветлесена зобов’язання зберігати лікарську таємницю?
— А що в нас є? Я, звісно, можу надягнути зовсім коротку спідницю, податися до суду і знайти там суддю підходящого віку. Але чесно попереджаю: як на мене, нічого не вийде.
— Згоден.
Харрі подивився на вогні бару «Бішлет». Згадав свою розхристану квартиру, поглянув на годинник, передумав і повернув униз по проспекту Пілестредет до будівлі Поліцейського управління.
О другій годині ночі він набрав номер і знову почув у слухавці голос Катрини — цього разу сонний:
— Що сталося?
— Я в управлінні, щойно подивився твої матеріали. Ти казала, що всі зниклі жінки були заміжні та мали дітей. Гадаю, треба копнути у цьому напрямку.
— Що саме копати?
— Гадки не маю. Мені просто треба було сказати це комусь уголос, щоб перевірити, чи не звучить це по-ідіотськи.
— Ну і як це звучить?
— По-ідіотськи. На добраніч.
Елі Квале лежала в ліжку з широко розплющеними очима. Поруч з нею безтурботно сопів Андреас. Промінь місячного сяйва пробивався між шторами й падав на стіну, де висіло розп’яття, куплене нею ще в Римі під час весільної подорожі. Що ж її розбудило? Можливо, Трюгве зашумів у себе нагорі? Вечеря та решта вечора минули саме так, як вона собі уявляла. Вона дивилася на сяючі радістю обличчя, опромінені світлом свічок, і всі вони говорили хором, раз у раз перебиваючи одне одного: кожному хотілося багато що розповісти. Особливо Трюгве. І поки він розповідав про Монтану, про навчання та друзів, вона мовчала та дивилася на цього юнака, майже хлопчика; він тільки-тільки почав перетворюватися на дорослого чоловіка, який сам обирає свій життєвий шлях. Ось чому вона раділа понад усе: він мав можливість обирати. Вільно та відкрито. А не як вона — потайки.
Елі чула, як у будинку щось заскрипіло, наче стіни почали розмовляти одна з одною. Вона підвелася з ліжка, підійшла до вікна й зазирнула в щілину між занавісками. Падав сніг. Він укутав гілки яблунь, і місяць відбивався в тонкій білій сніжній ковдрі, яка вкрила схил, так що кожен предмет у дворі було чітко видно. Її погляд ковзнув по двору від вхідних дверей до гаража, наче вона шукала щось, сама не знаючи, що саме. І раптом погляд зупинився. Вражена, Елі приглушено скрикнула. Облиш, наказала вона собі. Напевне, це Трюгве. У нього зміна часових поясів, він не міг заснути і вийшов надвір. Сліди вели від дверей прямо до вікна, біля якого вона стояла. Як чорний пунктир на білому тонкому шарі снігу. Крапки перед текстом.
Але у зворотний бік слідів не було.
Розділ 12. День сьомий. Розмова
— Один хлопець з нарковідділу упізнав його, — доповів Скарре. — Коли я показав йому фотографію Ветлесена, він одразу згадав, що кілька разів бачив його на перехресті Скіппергата та Толлбугата.
— А що там, на цьому перехресті? — запитав Гуннар Хаген, який наполіг на своїй присутності на понеділкових ранкових нарадах у Харрі в кабінеті.
Скарре недовірливо зиркнув на Хагена, ніби вирішив, що йому почулося.
— Баришники, дівки та їхні клієнти, — пояснив лаконічно. — Це в них нове місце, відтоді як ми прогнали їх із Плати.
— І вони перебралися туди всі? — не повірив Харрі й почухав підборіддя. — Мені казали, наче вони по різних місцях розбіглися.
— Ну, це в них на кшталт центру, — відповів Скарре. — Вони, ясна річ, тусуються й біля будівлі біржі, й навпроти Норвезького банку, навколо Музею Аструпа-Фернлі, біля концертного залу «Стара ложа» та кафе «Бюмішонен»...
Тут Харрі голосно позіхнув, і Скарре змушений був зупинитися.
— Соррі, — сказав Харрі без крихти провини. — Вихідні видалися важкі. Продовжуй.
— Проте співробітник з нарковідділу не пам’ятав, щоб бачив, як він купував наркоту. Сказав, що той якось заходив до «Леону».
Цієї миті двері розчинилися — і з’явилася Катрина Братт, скуйовджена, бліда, з припухлими очима, проте «доброго ранку» вона проспівала задоволеним голосом і досить чітко, після чого стала озиратися в пошуках стільця. Бйорн Гольм підхопився зі свого, запрошувально махнув у її бік, а сам пішов за новим стільцем.
— «Леон» на Скіппергата? — вимовив Хаген. — Це що, місце, де продають наркотики?
— Цілком імовірно, — озвався Скарре. — Але сам я бачив, як туди заходять чорношкірі повії, так що, швидше за все, це так званий «масажний салон».
— Точно, — вимовила Катрина Братт, усе ще стоячи спиною до присутніх та прилаштовуючи своє пальто на вішалку. — Масажні салони — великий сегмент ринку, його прибрали до рук в’єтнамці. Зазвичай вони відкривають їх у спальних районах, ближче до околиці міста, та пропонують послуги азійок, а від африканців, які контролюють вуличну проституцію, тримаються подалі.
— По-моєму, я там бачив оголошення біля входу: «Здаються дешеві кімнати», — згадав Харрі. — Чотириста крон за ніч.
— Точно, — підтакнула Катрина. — У них там є кімнатки, які згідно з документами вони здають на добу, але на практиці виходить погодинна оплата. До того ж це чорна готівка, позаяк клієнти зазвичай чеків не вимагають. Чорна готівка та чорні дівки. І сутенер у них чорний. А от господар готелю — білий.
— Мадам цілить у самісіньке яблучко. — Скарре підморгнув Харрі Холе. — Кумедно: співробітниця поліції моралі Бергена і так багато знає про проституцію в Осло?
— Та скрізь приблизно те саме, — знизала плечима Катрина. — Б’ємося об заклад, що все саме так?
— Б’ємося, — погодився Скарре. — Ставлю дві сотні на те, що власник — пакистанець.
— Годиться.
— Ну... — Харрі потер руки. — Так і сидітимемо?
Власника готелю «Леон» звали Бйоре Хансен. Він був родом з Сульора, й обличчя в нього було такого самого сіруватого кольору, що й брудний сніг, який так звані «постояльці» приносили на своїх черевиках та залишали на паркеті перед стійкою. Над нею висіла табличка з написом «Адменестратор». Оскільки ані сам Бйоре, ані його клієнти особливо не переймалися правописом, табличка провисіла тут усі чотири роки, що Бйоре володів готелем. Перед тим він об’їздив уздовж та впоперек усю Швейцарію, продаючи Біблії, потім пробував торгувати бракованими порнофільмами в місті Свінесунді, звідки й вивіз із собою говірку, яка за інтонаціями нагадувала суміш танцювальної музики та проповіді. Там, у Свінесунді, зустрів Наташу, російську стриптизерку, яку з гріхом пополам визволив з лап її сутенера. Наташа змінила ім’я та переїхала до Бйоре в Осло. «Леон» він викупив у трьох сербів, які з різних причин не могли більше перебувати на території Норвегії, та продовжив розпочату ними справу, тому що не бачив аніякого сенсу змінювати головну концепцію. А вона була така: оренда номерів на короткий — часто дуже короткий — термін. Прибуток надходив здебільшого готівковий, а клієнти були не дуже вимогливими. І справи йшли непогано. Так що втратити його Бйоре зовсім не хотів. Отож йому відразу не сподобалися ці двоє, що стояли тепер перед ним, а найбільше не сподобалися їхні посвідчення.