Один із них — високий чоловік — ляснув по стійці фотографією:
— Бачив цього хлопця?
І хоча Бйоре Хансен здогадався, що вони прийшли не по його душу, про всяк випадок заперечно похитав головою.
— Точно? — перепитав чоловік, уперся ліктями в стійку й нахилився до нього.
Бйоре ще раз поглянув на фотографію, а сам подумав, що треба було уважніше роздивитися їхні посвідчення, бо чоловік більше скидався на наркодилера, яких тут чимало вештається, ніж на поліцейського. Та й дівка, що стояла поруч із ним, теж співробітницю поліції не дуже нагадувала. У неї був погляд повії, яка багато чого бачила, важкий такий погляд, але в цілому вона виглядала як леді. Стовідсоткова леді. Якби вона завела собі сутенера, який би не грабував її по-чорному, то незабаром почала б заробляти уп’ятеро більше, ніж тепер. А може, і вдесятеро.
— Нам відомо, що ти тут утримуєш притон, — сказав поліцейський.
— Я утримую готель, усе абсолютно легально, і всі документи у мене в порядку. Бажаєте поглянути? — Бйоре показав пальцем на крихітний кабінетик позаду стійки.
Поліцейський похитав головою:
— Ти здаєш кімнати повіям та їхнім клієнтам. Це заборонено законом.
— Послухайте... — Бйоре ковтнув слину. — Що там роблять постояльці мого готелю у своїх номерах, мене зовсім не обходить.
— А мене обходить, — підвищив голос поліцейський. — Погляньте на фотографію ще раз.
Бйоре подивився. Світлину, мабуть, було зроблено кілька років тому, бо на ній «той хлопець» виглядав значно молодшим. Молодий, безтурботний, очі веселі.
— Наскільки мені відомо, — обережно нагадав Бйоре Хансен, — проституція в Норвегії не заборонена.
— Авжеж, — відповіла жінка. — Проте утримувати бордель заборонено.
Бйоре Хансен зробив усе можливе, щоб надати обличчю виразу зганьбленої невинності.
— Співробітники поліції, — знуджено забубонів поліцейський, дивлячись мимо Бйоре, — регулярно зобов’язані перевіряти, як виконуються правила з ведення готельного бізнесу. Чи з усіх номерів є запасний вихід на випадок пожежі.
— Чи належним чином ведеться реєстрація клієнтів, які не є громадянами Норвегії, — підхопила жінка.
— Чи у наявності спеціальний факс для прийому інформації з Поліцейського управління...
Авжеж, гаряче. І тут поліцейський завдав вирішального удару:
— Ми збираємося надіслати запит до управління з економічних злочинів, щоб вони перевірили вашу бухгалтерію, особливо стосовно тих осіб, яких наші агенти бачили тут останніми тижнями.
Бйоре Хансен затремтів. Наташа. Оренда за квартиру. А при згадці про крижані темні зимові вечори, проведені на чужих сходах з Біблією під пахвою, у нього просто серце зайшлося.
— Або можемо нічого не надсилати, — пролунав голос поліцейського. — Враховуючи, за яких незручних обставин доводиться працювати поліції: людей у нас не так багато. Так, Катрино?
Жінка кивнула.
— Він винаймає тут кімнату два рази на тиждень, — вичавив з себе Бйоре Хансен. — Завжди один і той самий номер. Проводить там весь вечір.
— Увесь вечір?
— До нього приходить багато гостей.
— Чорношкірих чи білих? — запитала жінка.
— Чорношкірі. Тільки чорношкірі.
— Скільки?
— Не знаю. По-різному. Вісім. Дванадцять.
— Одночасно? — здивувалася жінка.
— Ні, окремо. Іноді парами. Але вони й вулицями часто ходять парочками.
— Отакої! — вирвалося в чоловіка.
Бйоре Хансен кивнув.
— Під яким ім’ям він у вас записується?
— Не пам’ятаю.
— У книзі реєстрації ми його напевне знайдемо, адже так? І в бухгалтерських документах.
У Бйоре Хансена сорочка під білим піджаком змокла на спині від поту.
— Вони називають його «лікар Вайт». Тобто ті дамочки, які його тут шукають.
— А він лікар?
— Не знаю. Він... — Бйоре зволікав: не хотів патякати зайвого. Але, з іншого боку, треба було продемонструвати готовність до співпраці. До того ж, клієнта цього він напевне уже втратив. — У нього з собою завжди така велика лікарська валізка. І він просить... додаткові рушники.
— Он як! — вигукнула жінка. — А от це вже цікаво. Крові на рушниках не помічали?
Бйоре не відповів.
— При прибиранні номера, — уточнив поліцейський. — Га?
Бйоре зітхнув:
— Ну, небагато. Не більше, аніж...
— Звичайно? — із глузуванням запитала жінка.
— Я не думаю, що він їх там ріже, — огризнувся Бйоре Хансен, але відразу пошкодував про сказане.
— Чому не думаєте? — поліцейський запитав, наче вистрілив.
Бйоре знизав плечима:
— Тоді б вони до нього більше не приходили.
— Так. А приходять до нього тільки жінки?
Бйоре кивнув. Але поліцейський устиг помітити, як напружилися м’язи на шиї Бйоре, як затремтіло почервоніле око, що сльозилося.
— Чоловіки? — продовжував він допит.
Бйоре похитав головою.
— Хлопчики? — втрутилася жінка, яка ні в чому не поступалася колезі.
Бйоре Хансен знову похитав головою, але в позі його більше не відчувалося впевненості.
— Діти, — здогадався чоловік і нахилив голову, наче збирався підчепити рогами Бйоре. — Діти до нього ходили?
— Ні! — вигукнув Бйоре, відчувши, як піт цівками поповз по тілу. — Ніколи! Такого я ніколи не дозволю. Діти приходили, так... Усього кілька разів, але до нього вони так і не зайшли: я викинув їх на вулицю!
— Африканці? — запитав чоловік.
— Так.
— Хлопчики чи дівчата?
— І ті й ті.
— Вони приходили самі? — запитала Катрина.
— Ні, разом із жінками. Мамками, як я зрозумів. Але ж я сказав: не пустив я їх до нього в номер.
— Кажеш, він буває тут увечері двічі на тиждень. В один і той самий час?
— По вівторках та четвергах. З восьмої до одинадцятої. Ніколи не запізнюється.
— Ну що ж, — неспішно промовив поліцейський. — Дякуємо за допомогу.
Бйоре видихнув і відчув у ногах такий біль, наче він весь цей час стояв навшпиньки.
— Нема за що. — Він спробував посміхнутися, але в нього вийшла гримаса.
Поліцейські попрямували до виходу. Бйоре розумів, що язик зараз краще б притримати, але знав і те, що, не запитай він їх про найважливіше, спати спокійно вже не зможе.
— То ми домовилися? — тремтячим голосом звернувся він до їхніх спин.
Поліцейський обернувся, і його брова здивовано поповзла вгору:
— Про що?
— Ну... про цю... — ковтнув слину Бйоре, — перевірку?
Поліцейський потер підборіддя:
— А що, хіба ви щось приховуєте від органів?
Бйоре закліпав очима, почув власний голосний та нервовий сміх і забурмотів:
— Ні-ні, звісно, ні! Ха-ха! Тут усе найкращим чином.
— От і чудово. Отже, якщо перевірка й наскочить, вам нема чого боятися. А взагалі інспекція — не моя єпархія.
Вони вийшли, залишивши Бйоре з роззявленим ротом: він, напевне, хотів сказати щось на знак протесту, але так нічого й не вигадав.
Харрі ввійшов до свого кабінету під привітальний дзвінок телефону. Телефонувала Ракель: хотіла повернути йому старий диск.
— «Правила сексу»? — спантеличено повторив він назву. — Ти його дивилася?
— Ти сам казав, що він у твоєму списку найбільш недооцінених фільмів усіх часів та народів.