— Що, совість мучить? — запитав він і відчув, як Ракель кивнула.
— Не хочу про це говорити, — прошепотіла вона.
Він теж не хотів про це говорити. Він хотів тихо лежати, слухати її дихання та відчувати її руку на своєму животі. Він розумів: їй треба йти — і не хотів зволікань.
— Він чекає на тебе, Ракеле.
— Ні, — відповіла вона. — Він в Інституті анатомії. Готує з іншими препараторами труп до занять на завтра. Я йому сказала, щоб він до мене відразу після трупів не приходив. У ці дні він ночує в себе.
— Ну а я? — посміхнувся Харрі у темряву. Тож вона все це спланувала і заздалегідь знала, що буде! — Може, я теж вовтузився з трупами?
— А ти вовтузився?
— Ні, — відповів Харрі й подумав про цигарки, які чекали на нього на тумбочці біля ліжка. — У нас сьогодні без трупів обійшлося.
Вони помовчали. Її рука водила колами по його животу, усе ширше й ширше.
— У мене таке відчуття, що до мене хтось підібрався, — сказав він.
— Що ти маєш на увазі?
— Я сам до пуття не розумію, просто відчуваю, що за мною весь час хтось стежить. Навіть зараз. І що в нього щодо мене є якийсь план. Розумієш?
— Ні. — Вона притулилася до нього сильніше.
— Це все через справи, над якими я працюю. Я ніби втрутився... Ой!
Вона вкусила його за вухо.
— Ти весь час у щось втручаєшся, Харрі. Ось у чому проблема. Розслабся.
Її долоня ковзнула нижче, він заплющив очі, прислухався до себе і відчув жагу, що наростала...
О третій ранку вона підвелася з ліжка. Він подивився на її спину — світло вуличних ліхтарів падало крізь віконне скло. І тут згадав, що Катрина казала: в Сильвії Оттерсен на спині було витатуювано ефіопський прапор, треба не забути дещо перевірити. І винувато зітхнув: Ракель має рацію, він ніколи не полишає думок про справу.
Харрі провів її до дверей. Вона цмокнула його в губи й зникла на сходах. Говорити не було про що. Раптом він закляк: біля дверей він побачив мокрі сліди. Мабуть, це Ракель залишила, коли піднімалася сюди. І тут йому пригадалася передача про тюленів. Тюленяча самиця ніколи не парується двічі з одним і тим самим тюленем протягом одного шлюбного періоду. Оскільки це біологічно нераціонально. Які ж розумні тварини ці тюлені!
Розділ 13. День восьмий. Папір
Сонячний ранок, о пів на десяту ранку. Харрі повернув на Бюгдьойвейєн, яка вела до півострова ідилічного вигляду, що розташувався усього в п’яти хвилинах їзди від площі Родкусплас. Навколо було тихо, машин майже не видно, на доріжках Королівського парку ані вершників, ані візків, а стежки, якими влітку юрми сунуть на пляж, зараз знелюдніли.
Харрі саме повертав на огороджений майданчик, коли побачив Катрину.
— Сніг, — сказала вона, сідаючи до машини.
— Про що ти?
— Я зробила, як ти наказав. Узяла справи тільки тих зниклих безвісти жінок, в яких були чоловік та дитина. І порівняла дати. Я виділила їх до окремої групи й розглянула з точки зору географії. Більшість зникли в Осло, деякі — в інших районах країни. І тоді мене осяяло: я пригадала отриманий тобою лист. Про те, що Сніговик знову з’явиться разом із першим снігом. Того дня, коли ми їздили на Хоффсвейєн, в Осло випав перший сніг.
— Невже?
— Я звернулася до Інституту метеорології, попросила, щоб вони дали мені точні відомості по датах. І знаєш що?
Харрі знав. І знав, що він мав давно про це здогадатися.
— Він викрадає їх того самого дня, коли випадає перший сніг.
— Точно.
Харрі вдарив долонями по керму:
— Дідько, у нас же все було перед очима! Про скільки випадків ідеться?
— Про одинадцять. По одному на рік.
— І два цього року. Він змінює малюнок.
— У дев’яносто другому в день, коли в Бергені випав перший сніг, сталося два вбивства. Гадаю, від цього нам і треба відштовхуватися.
— Чому?
— Тому що одна з жертв — жінка, в якої була дитина. А друга — її подруга. Й до всього іншого в нас два трупи, місце злочину та поліцейські звіти. А ще — підозрюваний, який зник, і відтоді його так і не знайшли.
— І хто він?
— Поліцейський. Герт Рафто.
— Ага, пам’ятаю. Це він тягав докази з місця злочину?
— Ходили такі чутки... Свідки бачили, як Рафто входив до квартири однієї з жінок, Онні Хетланн, за кілька годин до того, як вона була знайдена там убитою. А коли його стали шукати, він безслідно зник.
Харрі не відриваючись дивився на дорогу, на дерева, що рябіли в очах на узбіччі Хук-авеню. Вулиця вела до моря й до пам’ятників, на думку норвежців, найбільшим подвигам: до Музею очеретяного човна, який перетнув Тихий океан, і другого музею, який прославляв невдалу спробу відкрити Північний полюс.
— Тобто ти хочеш сказати, що він зник не так уже й безслідно? — запитав він. — Що він з’являється кожного року, як тільки випаде перший сніг?
Катрина знизала плечима:
— Я хочу сказати, що треба докласти усіх зусиль та з’ясувати, що там дійсно сталося.
— Гм... Треба запитати Берген про сприяння.
— Я б не стала цього робити, — швидко відгукнулася вона.
— Он як...
— Справа Рафто — й досі болюче місце для всього Бергенського управління поліції. Працюючи над справою, вони намагалися більше закопати, ніж розкопати. Вони до смерті боялися того, що могли знайти. А щойно хлопець зник... — Вона намалювала пальцем у повітрі великий хрест.
— Зрозуміло. І що ти пропонуєш?
— Пропоную нам із тобою поїхати до Бергена та трохи рознюхати, що й до чого, своїми силами. Адже тепер це частина справи про вбивство, яка розслідується в Осло.
Харрі припаркував машину поблизу чотириповерхового будинку, що стояв біля води, оточений містками. Він вимкнув двигун, але залишився в машині, не зводячи очей із затоки Фрогнерхілен.
— А як справа Рафто потрапила до твого списку? — Він обернувся й подивився на Катрину. — По-перше, вона належала до більш раннього періоду, ніж я просив тебе подивитися. А по-друге, там убивство, а не зниклі безвісти.
Вона незмигно зустріла його погляд:
— Справа Рафто в Бергені відома усім. І до того ж у справі була одна світлина.
— Світлина?
— Так. Її показували усім практикантам, які потрапляли до Бергенського управління. Щось на кшталт бойового хрещення. Фотографія була зроблена на місці вбивства — на вершині гори Ульрікен. Гадаю, майже всіх вражали деталі переднього плану, отож на другий ніхто не звертав уваги. Або просто вони ніколи не бували на вершині гори. А мені вдалося розгледіти на другому плані щось цікаве: якесь вивищення позаду площадки, де було скоєно вбивство. При збільшенні цієї частини світлини стає чітко видно, що воно таке.
— Ну то й що це?
— Сніговик.
Харрі повільно кивнув.
— До речі, про світлини. — Катрина дістала з сумки великий коричневий конверт і простягла його Харрі.
Клініка розташовувалася на третьому поверсі, приймальня була шикарна, із дорогущими меблями. Всюди стояли скляні скульптури Франса Відерберга, а на стіні висів оригінал Роя Ліхтенштейна — рука з пістолетом.
Замість звичайної для будь-якої клініки реєстратури зі скляною перегородкою посеред кімнати вивищувався красивий старовинний письмовий стіл. За ним сиділа жінка у розстебнутому білому халаті поверх блакитного костюма й привітно посміхалася. Посмішка її не згасла, коли Харрі відрекомендувався і пояснив мету свого візиту, а також повідомив, що знає її ім’я — Боргхільд.
— Будьте ласкаві зачекати, — сказала вона і показала на диван з вишуканістю стюардеси, яка демонструє, де знаходяться запасні виходи. Харрі подякував, відмовився від кави, чаю та води, і вони всілися.
Харрі помітив викладені на журнальному столику свіжі газети «Ліберал» та встиг проглянути редакційну статтю, де Арве Стьоп стверджував, що прагнення політиків утілити в життя програму підтримки місцевого самоврядування «Місто само за себе» можна вважати за остаточну перемогу народовладдя: народ на троні, політики в ролі придворних.
За кілька хвилин двері, на яких сяяла табличка «Лікар Ідар Ветлесен», відчинилися, звідти випурхнула жінка, швидко пройшла приймальнею, коротко кивнула Боргхільд і вийшла, жодного разу не поглянувши навкруги.