Катрина пильно подивилася їй услід:
— Це не дівиця з новин на другому каналі?
Але цієї миті Боргхільд оголосила, що Ветлесен готовий їх прийняти, підійшла до дверей і прочинила їх перед поліцейськими.
Кабінет Ідара Ветлесена був воістину директорських розмірів, а вікно виходило на Осло-фіорд. На стіні за письмовим столом були розвішані дипломи в рамочках.
— Секунду, — попросив Ветлесен і забарабанив по клавіатурі комп’ютера, не відводячи очей від монітора. Відкинувшись на спинку крісла, театральним жестом поставив крапку і відразу повернувся до них, знімаючи одночасно окуляри. — Підтяжка обличчя, Холе? Подовження пеніса? Ліпосакція?
— Дякую за пропозицію, — відповів Харрі. — Це інспектор Братт. Ми прийшли ще раз попросити про сприяння в розслідуванні справи Оттерсен та Беккер.
Ідар Ветлесен зітхнув і взявся протирати окуляри носовою хусточкою:
— Як мені пояснити, щоб ви нарешті зрозуміли, Холе? Сам я, може, маю палке бажання допомогти поліції, наплювавши на принципи, але це мало що змінює. — Він підняв указівний палець. — За всі роки роботи лікарем я ніколи, ніколи... — почав він постукувати пальцем у такт словам, — не порушував лікарської таємниці, як і належить справжньому медику. Не збираюся робити цього й зараз.
Зависла довга пауза. Ветлесен дивився на відвідувачів, явно задоволений справленим ефектом.
Харрі кахикнув:
— Можливо, нам таки вдасться закріпити ваше палке бажання допомогти поліції, Ветлесене. Ми розслідуємо справу про дитячу проституцію, в тому числі — інциденти, які мали місце в готелі під назвою «Леон» тут, в Осло. Вчора двоє наших людей цілий вечір просиділи в машині неподалік готелю і фотографували усіх, хто входив та виходив. — Харрі відкрив коричневий конверт, який йому дала Катрина, нахилився над столом і виклав світлини перед лікарем. — Це ви, адже так?
Ветлесен виглядав так, наче в нього щось застрягло у стравоході: очі вирячені, вени на шиї спухли.
— Я... — вичавив із себе він. — Я не робив нічого поганого або незаконного.
— Звісно, ні, — закивав Харрі. — Ми хотіли викликати вас як свідка. Свідка, який би міг розповісти, що там коїться всередині. Усім відомо, що повії здавна водять до «Леона» клієнтів, але от дітей туди стали водити віднедавна. А на відміну від звичайної проституції, дитяча проституція, як ви воліли висловитися, — незаконна. Тепер уявіть собі, що буде, коли ми розповімо про це пресі.
Ветлесен уп’явся у знімок і нестямно потер обличчя.
— Ми, до речі, бачили, як від вас виходила дамочка з новин другого каналу, — добив його Харрі. — Як її звати?..
Ветлесен не відповів. Здавалося, його дивовижна моложавість линяє просто у них на очах: обличчя Ідара Ветлесена з кожною миттю старішало.
— Зателефонуйте нам, якщо ви таки знайдете маленьку шпаринку у ваших непорушних принципах стосовно лікарської таємниці.
Харрі з Катриною навіть не встигли дійти до дверей, як їх спинив голос Ветлесена:
— Дітей приводять до мене на обстеження. А зовсім не...
— З якого приводу? — перервав Харрі.
— З приводу хвороби.
— Однієї й тієї самої? Якої?
— Це не важливо.
Харрі рушив до дверей:
— Отже, для вас буде не важливо й те, що ми викличемо вас для давання свідчень. Ми ж нічого незаконного не знайшли.
— Зачекайте!
Харрі обернувся. Ветлесен поставив лікті на стіл і затулив обличчя долонями:
— Хвороба Фара.
— Фара?
— Так, Фара. Рідкісне серйозне захворювання, схоже на хворобу Альцгеймера. Людина втрачає здатність на когнітивному... тобто пізнавальному рівні, потім виникають проблеми з руховим апаратом. Зазвичай перші симптоми виникають після тридцяти, але буває, що й у дитячому віці.
— Гм. Отже, Бірта та Сильвія знали, що в їхніх дітей ця хвороба?
— Вони прийшли до мене, тому що підозрювали це. Хворобу Фара важко діагностувати. Бірта Беккер та Сильвія Оттерсен побували в багатьох лікарів, і ніхто не зміг поставити їхнім дітям діагноз. Гадаю, обидві шукали через Інтернет, вводили у пошуковець симптоми, вийшли на хворобу Фара і, звісно, добряче перелякалися.
— І тоді вони звернулися до вас? До пластичного хірурга?
— Я спеціалізувався на хворобі Фара. Випадково.
— Що значить — «випадково»?
— У Норвегії усього близько вісімнадцяти тисяч лікарів. А знаєте, скільки лікарів існує в світі? — Ветлесен кивнув на свої дипломи на стіні. — Хвороба Фара випадково опинилася в програмі курсів із захворювань нервової системи, які я відвідував у Швейцарії. В нас у Норвегії хворобою Фара ніхто не займається. Ось так я і став фахівцем з цієї хвороби, хоча, звісно, не встиг вивчити її досить глибоко.
— Розкажіть усе, що знаєте про Бірту Беккер та Сильвію Оттерсен.
Ветлесен знизав плечима.
— Раз на рік вони приходили сюди зі своїми дітьми. Я їх оглядав. Жодних погіршень не знаходив. Окрім цього, я нічого про їхнє життя не знаю. Ні про життя... — Він затнувся і тихо додав: — Ні про смерть.
— Ти йому віриш? — запитав Харрі. Вони їхали мимо пустиря.
— Не зовсім, — відповіла Катрина.
— І я теж. Вважаю, нам слід зосередитися на ньому, а Берген залишимо на потім.
— Не згодна, — заперечила Катрина. — Тут явно є зв’язок.
— Невже? І який?
— Поки що не знаю. Звучить дико, але мені здається, є якийсь зв’язок між Рафто та Ветлесеном.
— Що ти маєш на увазі?
— Рафто міг змінити зовнішність за допомогою пластичної операції. У нього ж таки. Це пояснює вибір жертв: і в Сильвії, й у Бірти діти ходили до одного й того самого лікаря. Можливо, саме в клініці Рафто їх і побачив.
— Ти рано виходиш на пряму, Катрино.
— Ти так вважаєш?..
— Такі розслідування схожі на головоломку, пазл. Спочатку ми збираємо різні шматочки та крутимо їх так і сяк, припускаючи, куди кожен з них стане. А ти надто рано намагаєшся ці розрізнені шматочки поєднати.
— Та мені просто захотілося озвучити свою думку. Щоб самій почути, наскільки по-ідіотськи це звучить.
— А звучить таки по-ідіотськи.
— Ми хіба не до управління? — з подивом запитала вона.
Харрі почув у її голосі ледве помітне тремтіння й скосив на неї очі, але обличчя Катрини було непроникне.
— Я хочу перевірити те, що сказав Ветлесен, у декого з моїх знайомих. Який, до речі, його знає.
Матіас вийшов назустріч Харрі та Катрині у білому халаті та жовтих гумових рукавичках. Він зустрів їх у гаражі одного з корпусів лікарні «Гьоустад», того, що виходив вікнами на третю кільцеву дорогу.
Матіас допоміг їм поставити машину на місце — схоже, воно було закріплене за ним, але було вільне.
— Намагаюся більше їздити на велосипеді, — пояснив Матіас і відчинив за допомогою пластикової картки двері, які вели з гаража у підвальний поверх Інституту анатомії. — Цей вихід дуже зручний, коли доводиться заносити та виносити трупи. Я б із задоволенням запропонував вам каву, але ми щойно закінчили з однією групою студентів, а друга вже на підході.
— Вибач за клопіт. Ти й справді виглядаєш втомленим.
Матіас запитально подивився на Харрі.
— Мені вчора телефонувала Ракель і сказала, що ти працював допізна, — пояснив Харрі, подумки проклинаючи себе та намагаючись, щоб вираз обличчя його не видав.
— Так, авжеж, — кивнув Матіас. — Ракель і сама затрималася. Вечеряла з подружками і сьогодні навіть узяла відгул. Коли я телефонував недавно, вона була зайнята генеральним прибиранням. Жінки... Хто їх зрозуміє?
Харрі посміхнувся і запитав себе, чи існує на це стандартне запитання адекватна відповідь.
Чоловік у зеленій уніформі лікарняного санітара провіз до дверей гаража металеву каталку.
— До університету Тромсьо відправляємо? — запитав його Матіас.
— Попрощайся з Х’єлльсеном, — посміхнувся той у відповідь. У його вусі була ціла низка кілечок, щільно притиснутих одне до одного, як у жінок племені масаї. Тільки ті носять кільця на шиї, а ці надавали обличчю санітара якоїсь дратівливої асиметричності.