— Х’єлльсен? Справді? — Матіас зупинився.
— Тринадцять років на службі. Тепер черга Тромсьо копирсатися у нього всередині.
Матіас трохи підняв простирадло. Харрі побачив обличчя. Кістки черепа проступали крізь шкіру, розгладжуючи старечі зморшки на безстатевому, білому, наче гіпсова маска, обличчі. Харрі знав: це тому, що труп забальзамований, усі кровоносні судини наповнені сумішшю формаліну, гліцерину та спирту. Ця суміш протистоїть розкладанню тканин. До вуха була прикріплена металева пластинка з тризначним числом. Матіас стояв і дивився, як санітар котить Х’єлльсена до гаражних дверей. А потім — наче струсив із себе заціпеніння та оговтався.
— Вибачте. Все від того, що Х’єлльсен пробув у нас надто довго. Він був тут професором анатомії, коли інститут тільки створили. Фантастична постава... чудово окреслені м’язи. Нам його бракуватиме.
— Ми тебе надовго не затримаємо, — сказав Харрі. — Хотіли попрохати, щоб ти розповів, як Ідар ставиться до пацієнтів-жінок. Та їхніх дітей.
— Ти маєш на увазі оте...
Харрі кивнув.
Матіас відчинив перед ними наступні двері. Вони увійшли до приміщення з металевими столами та дошкою, яка висіла на одній із стін. Столи були обладнані лампами та раковинами. На кожному з них лежала пачка одноразових рукавичок. Швидше за все, питання Харрі знайдуть місце в голові Матіаса між чиїмось плюсном та великою стегновою кісткою. Трохи пахло хлоркою, зовсім як у відділі судової медицини, подумав Харрі. Матіас сів на стілець, Харрі — на вентиляційний короб, а Катрина підійшла до одного зі столів і втупилася на три викладені в ряд мізки, гадаючи: муляжі це чи?..
Матіас досить довго розмірковував, а потім сказав:
— Я ніколи не помічав сам і не чув від інших, щоб між Ідаром та його пацієнтками або їхніми дітьми було щось сумнівне.
Він так наголосив на слові «пацієнтки», що Харрі запитав:
— А з непацієнтками?
— Я не так добре знайомий з Ідаром, щоб розмірковувати про це. — Матіас нерішуче посміхнувся. — Сподіваюся, це допоможе?
— Звісно, — відповів Харрі. —Я ось іще про що хотів запитати. Що ти знаєш про хворобу Фара?
— Дуже небагато. Патологія, яка швидко розвивається. І дуже серйозна.
— А ти знаєш когось із норвезьких фахівців з цієї хвороби?
Матіас замислився:
— Та щось нікого не пригадаю.
Харрі пошкріб підборіддя:
— Ну, гаразд, дякую за допомогу, Матіасе.
— У тому-то й річ, що нема за що. Якщо захочеш дізнатися більше про хворобу Фара, зателефонуй увечері. Дома в мене будуть під рукою якісь книжки.
Харрі підвівся й підійшов до Катрини. Та щось роздивлялася під кришкою одного з великих металевих резервуарів біля стіни. Він заглянув через її плече, і язик його відразу закололо, як голками. І зовсім не від вигляду шматків людської плоті, які лежали в ящику. Ні, від запаху спирту. Рівно дев’яносто градусів, подумав він.
— Тут зберігається те, — пояснив Матіас, — що залишається після ампутацій.
Харрі поглянув на Катрину. Її обличчя нічого не виражало. Двері позаду них відчинилися, стали заходити перші студенти та взялися натягувати блакитні халати і білі гумові рукавички.
Матіас провів поліцейських до гаража. Біля останніх дверей він тихо взяв Харрі за лікоть:
— Я хотів би тобі дещо сказати, Харрі. Не знаю, як почати...
— Давай, — сказав Харрі і подумав: от і приїхали, зараз випливе їхня зустріч з Ракеллю.
— Мені дуже незручно, але... Йдеться про Ідара.
— І що ж? — запитав Харрі й, дивна річ, відчув швидше розчарування, ніж полегшення.
— Розумієш, це може нічого не означати... можливо, мені й розмову заводити не варто було. Але я подумав, що у такій важливій справі лояльність — не головне. Восени, коли я ще працював на «швидкій», ми удвох з колегою пішли після нічної зміни перекусити та випити кави до «Посткафе». Кафе рано відчиняється, і там наливають пиво, так що зранку туди тягнуться гульвіси з перепою. Ну й інші бідолахи.
— Я знаю це місце, — сказав Харрі.
— І там, на свій подив, ми помітили Ідара. Він сидів за одним столом з якимось шмаркатим хлопчиськом, який жадібно сьорбав суп. Побачивши нас, Ідар підскочив з-за столу і був дуже збентежений, що його застали в такому місці. Я про цей випадок забув, тобто думав, що забув. Але от ти запитав, і ця історія відразу виринула. Я тоді... ну, ти сам розумієш, що я тоді подумав.
— Розумію, — відповів Харрі. І додав, помітивши стражденний вираз обличчя Матіаса: — Ти правильно зробив.
— Дякую. — Матіас вимушено посміхнувся. — Але відчуваю себе Іудою.
Харрі намагався знайти які-небудь правильні слова, але все, на що його вистачило, — це простягнути руку та пробурмотіти «дякую за допомогу». Доторкнувшись до холодної гуми рукавичок Матіаса, Харрі здригнувся.
Іуда. Поцілунок Іуди. Вони їхали вниз по Слемдалсвейєн, а Харрі все пригадував, як язик Ракелі опинився у нього в роті, як вона м’яко муркотіла та голосно стогнала, її вигуки та його переляк — він навіть різко спинився, так йому хотілося, щоб це чимдовше не кінчалося. Але Ракель прийшла до нього не для того, щоб це не кінчалося. Вона прийшла, щоб вигнати демонів, очистити тіло, щоб, повернувшись додому, очистити й душу. Заодно — зробити генеральне прибирання. Ну так, справді.
— Набери клініку, — попросив Харрі.
Він почув, як швидко бігає по кнопках телефону пальчик Катрини. Вона простягла йому мобільний.
Боргхільд відповіла одразу. У короткому «слухаю вас» рівномірно були присутні і послужливість, й ентузіазм.
— Говорить Харрі Холе. Скажіть, до кого мені звернутися з приводу хвороби Фара?
Пауза.
— Це залежить від...
— Від чого?
— Від того, на що хворий пан Фар.
— Дійсно. А Ідар Ветлесен на місці?
— Він уже пішов.
— Пішов?
— Він грає в керлінг. Спробуйте зателефонувати іншого дня.
Її голос звучав невблаганно, і Харрі здогадався, що вона й сама вже збирається йти.
— В бюгдьойському керлінг-клубі?
— Ні, у приватному клубі. Неподалік від «Гімле».
— Дякую. Вдалих вихідних.
Харрі повернув Катрині телефон.
— Там ми його й притиснемо.
— Кого?
— Лікаря, асистент якого нічого не знає про хворобу, на якій шеф спеціалізується.
Запитавши перехожих, вони нарешті знайшли «Вілла Гранде» — приватне володіння, яке під час Другої світової війни належало норвежцю, чиє ім’я, на відміну від мореплавців на очеретяних човнах та шукачів Північного полюса, було відоме всім, у тому числі й за кордоном: міністру-президенту Норвегії, нацисту Квіслінгу, якого було розстріляно в 1945 році.
У дальньому кутку ділянки біля підніжжя невисокого пагорба стояв довгий дерев’яний будинок, схожий на давню солдатську казарму. Проминувши перші двері, поліцейські одразу відчули, як холодно всередині. За наступними дверима холод ще посилився. Там на льодяній доріжці знаходилося четверо чоловіків. Їхні вигуки луною відбивалися від дерев’яних стін. Ніхто з чоловіків не помітив появи Харрі та Катрини. Вони кричали услід гладенько відполірованому каменю, що ковзав доріжкою. Двадцяти кілограмам граніту з шотландського острова Ейлса-Крейг заступив дорогу ряд таких самих каменів, що вишикувалися біля зовнішнього з двох намальованих в кінці льодяної доріжки кіл. Чоловіки вискочили на лід, балансуючи на одній нозі та відштовхуючись другою, сперечалися, зіпершись на свої щітки, і вирішували, куди спрямовувати наступний камінь.
— Спорт для снобів, — буркнула Катрина. — Ти тільки подивися на них.
Харрі не відповів. Йому керлінг подобався. Щось було медитативне, заспокійливе в тому, як повільно рухався доріжкою камінь, наче плив Всесвітом, де нема тертя. Геть-чисто як космічний корабель у фільмі Кубрика, тільки не під акомпанемент Йоганна Штрауса, а під тихе шарудіння каміння та лютий скрип щіток.
І тут чоловіки їх помітили. Харрі пізнав двох журналістів: один був Арве Стьоп.