— Не хочу вас засмучувати, — почав Еспен Лепсвік, — але я того хлопця з «Леона» знаю. Він ніколи не свідчить. Справа розвалиться, і вам доведеться випустити Ветлесена за двадцять чотири години. Це я вам гарантую.
— Не біда, — відповів Харрі й подивився на годинник, прикидаючи, скільки часу йому знадобиться, щоб дістатися до Бюгдьой. — Ви й уявити собі не можете, чого тільки люди не навигадують за такий короткий час.
Харрі вдруге подзвонив у двері й подумав, як ця ситуація схожа на ту, в дитинстві, коли всі роз’їжджалися на літні канікули, а він залишався сам-самісінький у всій Уппсалі. Він так само стояв та дзвонив у двері Ейстейна або іншого приятеля, сподіваючись, що, може, якимось дивом вони будуть удома, а не в бабусі в Халдені, на дачі в Суні або в туристичному поході в Данії. Він тиснув та тиснув на дзвінок, поки не зрозумів, що залишається без змін тільки один варіант — Валянок. Валянок, з яким ані в нього, ані в Ейстейна ніколи не було особливого бажання грати, але який тим не менше завжди тінню тупцяв за ними по п’ятах, сподіваючись, що колись вони передумають і хоча б ненадовго приймуть його до своєї компанії. Він, щоправда, обрав Харрі та Ейстейна лише тому, що вони самі особливою популярністю в школі не користувалися, от він і подумав, що це такий клуб, куди в нього таки є шанси отримати доступ. І от шанс з’являвся, бо Харрі знав: Валянок завжди буває вдома. Його сім’я не могла собі дозволити поїхати кудись на канікули. Більше Харрі не було з ким грати.
Харрі почув усередині човгаючі кроки, і двері розчинилися. Визирнула жінка і, зовсім як мати Валянка, просяяла, побачивши Харрі. Та ніколи не запрошувала його до будинку, а просто гукала на Валянка, натягала на нього поношену куртку й виштовхувала на сходи, де він мовчки стояв і дивився на Харрі. Харрі відчував: Валянок усе розуміє, тому незрозуміла ненависть здіймалася у його душі, поки вони спускалися сходами та йшли до магазину. Все одно це було чудово: час спливав.
— На жаль, Ідара немає вдома, — сказала фру Ветлесен. — Проходьте, зачекайте на нього. Він сказав, що поїде кудись ненадовго й повернеться.
Харрі похитав головою. Цікаво, чи помітила вона сині мигалки, які сяяли на всю околицю: позаду нього на темній дорозі стояли поліцейські автомобілі. Маячки наказав увімкнути цей ідіот Скарре.
— Коли він поїхав?
— Близько п’ятої.
— Отже, минуло вже кілька годин. А він сказав, куди збирається?
Жінка похитала головою:
— Нічого він мені не каже. Як вам це подобається? Рідній матері нічого не сповістив.
Харрі подякував, сказав, що заїде пізніше, і попростував гравійною доріжкою, що вела до хвіртки. Ідара Ветлесена не знайшли ані на роботі, ані в «Леоні», та й будівля керлінг-клубу була зачинена. Харрі зачинив за собою хвіртку і підійшов до машини. Автомобіль у всій своїй поліцейській красі стояв з опущеним склом.
— Вимкни мигалку, — наказав він водієві і звернувся до Скарре, який сидів позаду: — Вона каже, його немає вдома, і, схоже, це правда. Залишайтеся тут, слідкуйте, може, повернеться. Зателефонуй у відділ, скажи, щоб організовували пошуки. Тільки не по рації, гаразд?
Дорогою назад Харрі зателефонував з машини до телефонної станції і дізнався, що Торкільдсен, його приятель, який працює в центральній диспетчерській «Теленор-Осло», вже пішов додому, а отже, визначити місцезнаходження мобільного телефону Ідара Ветлесена можна буде тільки по офіційних каналах, тобто не раніше, ніж завтра вранці. Він поклав слухавку та додав гучність: «Slipknot» грали «Vermilion». Ні, зараз, мабуть, не той настрій. Харрі натиснув на кнопку, щоб змінити диск на сольник Джила Еванса, який нещодавно знайшов у себе в бардачку. Поки він колупався з коробкою диска, приймач налаштувався на випуск новин.
— У зв’язку зі справою щодо серійного вбивці, так званого Сніговика, поліція розшукує чоловіка, лікаря за професією, прописаного в районі Бюгдьой...
— Тьху, щоб вам! — гаркнув Харрі і так жбурнув коробку, що та тріснула, а диск покотився під сидіння.
Харрі у нападі люті витиснув газ до упору й обігнав бензозаправник, що їхав по лівій смузі. Двадцять хвилин. Їм знадобилося всього двадцять хвилин. Чому б їм не натикати в управлінні мікрофонів та не видавати в ефір пряму трансляцію?
Їдальню в управлінні вже було зачинено, світло вимкнене, але саме там Харрі її і знайшов. Вона сиділа зі своїм пакетом з бутербродами за порожнім столиком на двох. Харрі сів на другий стілець.
— Дякую, що не розповів, як я зірвалася у Фінньої.
Харрі кивнув.
— Куди ти зникла?
— Я відразу виписалася з готелю та побігла на тригодинний рейс до Осло. Мені необхідно було поїхати. — Вона нахилилася до чашки. — Вибач.
— Не переймайся, — заспокоїв її Харрі, дивлячись на тендітну схилену шию та тонку руку, що лежала на столі. Зараз він дивився на неї іншими очима. — Круті хлопці якщо вже зриваються, то по-справжньому.
— Чому?
— Напевне, тому, що не так часто втрачають контроль. Брак досвіду.
Катрина кивнула, так само вишукуючи щось поглядом на дні чашки з логотипом Поліцейського управління.
— А ти, Харрі? Ти ніколи не втрачаєш контролю?
Вона підвела очі, і Харрі здалося, що її зіниці засяяли яскравим світлом. Він поліз за сигаретами.
— Я з тих, у кого неабиякий досвід з утрати контролю. Я, власне, нічого більше не навчився. Зате з утрати контролю у мене чорний пояс.
Замість відповіді вона слабко всміхнулася.
— У боксерів якось зняли показники роботи головного мозку, — сказав він. — Ти знаєш, що протягом двобою вони часто втрачають свідомість? Ненадовго, на мить, але втрачають. І їм таки якимось чином вдається встояти на ногах. Наче тіло знає, що це тимчасово, і бере керування на себе, тримається у вертикальному положенні, поки свідомість не повернеться. — Харрі видряпав з пачки цигарку. — Я теж там, у будинку Рафто, втратив контроль. Відмінність між нами тільки в тому, що моє тіло після стількох років роботи знає, що контроль повернеться.
— А що ти робиш, щоб уникнути нокауту? — запитала Катрина, прибираючи з лоба пасмо волосся.
— А я, як боксери, рухаюсь у напрямку удару. Коли на тебе навалюється жах або смертельна втома, випускай пару потроху, як паровоз. Ти все одно не зможеш вічно стримуватися, не чекай, поки твій захист розлетиться на шматки. — Він сунув сигарету до рота. — Та тобі, мабуть, усе це розповідали на курсі психології у Поліцейській академії. Але я ось до чого. Навіть випускаючи пару, у цьому важкому житті слід прислухатися до того, що з тобою відбувається, бо коли тебе все це почне вбивати... — Він на мить заплющив очі. — Шукай собі іншу роботу.
Вона подивилася на нього довгим поглядом:
— А ти сам, Харрі? Що ти зробив, коли відчув, що тебе це вбиває?
Харрі прикусив фільтр, сухий та м’який, відчув, як він хрустить між зубами, і подумав, що вона могла б бути його сестрою або дочкою: адже вони явно зроблені з одного тіста. З явними вадами всередині.
— Я забув пошукати іншу роботу, — відповів він.
Катрина широко усміхнулася й тихо сказала:
— Знаєш що?
— Ні.
Вона простягла руку, висмикнула в нього з рота незапалену цигарку й перехилилася через стіл:
— Мені здається...
Двері до їдальні розчинилися — на порозі стояв Гольм.
— Другий канал, — сказав він. — Обидва у новинах: і Ветлесен, і Рафто. Імена та фотографії.
І тоді зчинився безлад. Хоча й була одинадцята вечора, в холі управління вже за півгодини стало тісно від журналістів та фотографів. Вони чекали на керівника групи Еспена Лепсвіка, або шефа відділу вбивств, або начальника поліції, або взагалі на кого завгодно — щоб вийшов до них та розповів, у чому річ. Між собою вони бубоніли, що поліція має усвідомлювати відповідальність перед громадськістю та зобов’язана інформувати її про таку серйозну, таку вражаючу, таку смачненьку справу, здатну підняти рейтинги телеканалів та газетний продаж просто до неба.
Харрі стояв біля балюстради й дивився вниз. Журналісти, як акули, без утоми накручували кола, розмовляючи одне з одним, випитували, винюхували, допомагали, заважали, обдурювали, вивуджували відомості. Хтось щось чув? Буде ввечері прес-конференція чи ні? Ну хоча б імпровізований брифінг? А що, Ветлесен уже по дорозі до Таїланду? Ну мало б хоч щось статися: адже дедлайн уже близько!