— Сіромаха, — посміхнулася Катрина. — Тобто ти народився із душею такою вразливою, що навіть кохання її не врятувало?
Харрі уп’явся поглядом у золотаву рідину в своїй склянці:
— Я намагаюся про це не думати. Думаю про інше.
— Про що, наприклад?
— Про інше.
— А про мене ти не думаєш?
Хтось проштовхувався у неї за спиною, і вона ступнула ближче. Він відчув, як її запах змішується із запахом «Джима Біма».
— Ніколи, — відповів він, відпив зі склянки і втупився у дзеркало позаду пляшок, у якому побачив себе та Катрину, вони вже стояли зовсім близько одне до одного.
Катрина нахилилася до його вуха:
— Ти брешеш, Харрі.
Він подивився їй в очі. Вони відсвічували жовтим, як у вовка, ніздрі її розширилися, вона часто дихала. Схоже, до горілки додає лайм.
— Ну розкажи мені детально, Харрі, чим би ти хотів зараз зайнятися. — Голос її був твердий наче сталь. — Кажи все не криючись. І не бреши цього разу.
Він згадав плітки про дивні схильності Катрини та її чоловіка, про які розповідав Еспен Лепсвік. До речі, не варто кривити душею: згадувати не довелося. Усе це так і лежало у найдальшому сховку його мозку. Він зітхнув:
— О’кей, Катрино. Я проста людина, і потреби у мене прості.
Вона відкинула голову — так роблять деякі тварини, щоб показати вищість. Він підняв склянку:
— А бажання у мене одне — випити.
І тут хтось за спиною Катрини так сильно штовхнув її, що вона повалилася на Харрі. Той утримав її від падіння, підхопивши вільною рукою. Її обличчя перекосилося.
— Боляче? — спитав він.
Вона відповіла:
— Дрібниці. Вибач.
Повернулася до Харрі спиною і почала проштовхуватися до туалету. Він помітив, як кілька чоловіків жадібно дивляться їй услід. Харрі обвів очима бар. Він більше не хотів тут стирчати. Є зрештою й інші місця, де вони з «Джимом Бімом» чудово зуміють поспілкуватися. У його склянці ще плескалося кілька ковтків. Лепсвік і команда напевне дивляться на нього з іншого кінця бару. Мовляв, його хвалене самовладання — лише балачки. Він не міг зрушити з місця, здавалося, ноги приклеєні до підлоги. Харрі узяв склянку й осушив її одним махом.
Надворі морозяне повітря пройшлося холодком по його гарячій шкірі. Він готовий був обійняти це місто.
Дома він спробував помастурбувати над кухонною мийкою, а в результаті — тільки проблювався. Нагорі, над колонкою, висів календар. Ракель подарувала на Різдво два роки тому. Там були фотографії усіх трьох. По одному знімку припало на кожен місяць того року, що вони були разом. Листопад. Ракель та Олег посміхалися йому на тлі листопаду та блідого блакитного неба. Такого ж блакитного, як сукня, що була на Ракелі, — у дрібні білі квіточки. Вона була на ній того першого разу. І тут він пообіцяв собі, що сьогодні вночі йому насниться це небо. Харрі підняв сидіння кухонного диванчика, понишпорив у купі порожніх пляшок з-під кока-коли, а там — на самісінькому дні — була вона, непочата пляшка «Джима Біма». Була в Харрі така звичка — тримати в будинку алкоголь навіть у найтверезіші моменти життя. Адже він знав, на які подвиги готовий, щоб здобути випивку, якщо його вже понесло. Немов щоб відтягнути невідворотне, Харрі провів рукою по етикетці. Потім відкоркував пляшку. Скільки йому потрібно? На шприці, затиснутому в руці мертвого Ветлесена, залишилися сліди, які виказували, що той був наповнений. Червоні позначки. Червоні, як кошеніль. Кошеніль, кохана моя...
Він затримав дихання і приклав пляшку до губ, відчув, як напружилося все тіло в очікуванні першого ковтка, і став пити. Методично та відчайдушно, наче бажаючи швидше з цим покінчити. Звук, що виривався з горла між ковтками, був схожий на ридання.
Розділ 17. День чотирнадцятий. Гарні новини
У понеділок вранці Гуннар Хаген швидкими кроками йшов коридором. Від часу розкриття справи Сніговика минуло чотири дні. Найприємніші чотири дні, нічого не скажеш: було багато привітань, начальницьких посмішок, позитивних відгуків преси, у тому числі й іноземної — в управління телефонували з-за кордону і просили надіслати історію розслідування від початку і до кінця. Отут і починалися проблеми: єдина людина, яка могла надати усі деталі їхнього вражаючого успіху, була відсутня. Причина була більш ніж зрозуміла. Колеги бачили, як він пив у барі «Фенрис». Сам Хаген тримав язика за зубами, але плітки поповзли й досягли вух начальника Поліцейського управління Осло. І сьогодні вранці Хаген був викликаний на килим.
— Гуннаре, так далі тривати не може.
Гуннар Хаген пустився у пояснення: і раніше бувало так, казав він, що Харрі надовго зникав, працюючи не в себе у кабінеті; до того ж до «справи Сніговика» додали ще кілька побічних розслідувань — ними, можливо, Харрі й займається...
Але начальник поліції був налаштований рішуче:
— Ні, Гуннаре, чаша мого терпіння переповнилася.
— Він — найкращий слідчий управління, — виправдовувався Гуннар.
— І найгірший його представник. Ти хочеш, щоб такий приклад стирчав перед очима наших молодих слідчих, Гуннаре? Він алкоголік. Усі знають, що він напився у «Фенрисі» і після цього на роботі не з’являвся. Якщо ми з цим примиримося, то знизимо планку вимог до непоправно низького рівня.
— Але ж розголос! Ми не можемо...
— Ресурс попереджень ми вичерпали. Правила щодо перебування на офіційній службі людини з алкогольною залежністю абсолютно чіткі.
Ця розмова все ще лунала у вухах Хагена, коли він знову постукав у двері кабінету начальника управління.
— Він на місці, — сказав Хаген, зазираючи до кабінету шефа.
— Хто?
— Харрі Холе. Мені зателефонувала Лі. Вона бачила, як він заходив до свого кабінету.
— Он як! — відгукнувся начальник, підводячись з місця. — Тоді давай відразу до нього.
Вони йшли коридором на шостому поверсі Поліцейського управління. Оскільки всім було відомо, що зараз відбуватиметься, то всі повисовували голови зі своїх кабінетиків та дивилися вслід двом суворим чолов’ягам, що йшли пліч-о-пліч.
Підійшовши до дверей кабінету номер шістсот шістнадцять, обидва спинилися, і Хаген набрав повітря у легені.
— Шефе... — почав він, але відразу взявся за ручку і смикнув двері на себе.
Вони стояли у проймі дверей і дивилися, не вірячи власним очам.
— Боже милосердний! — прошепотів начальник поліції.
За столом сидів Харрі Холе у футболці, з гумовим джгутом на біцепсі. З вени прямо під джгутом стирчав шприц. Вміст його був прозорий, а на молочно-білій руці Харрі вони навіть від дверей побачили кілька червоних крапок від уколів.
— Ти, трясця твоїй матері, чим тут займаєшся, хлопче? — прошипів начальник управління, заштовхнув Хагена до кабінету і зачинив двері.
Харрі підвів голову і подивився на них відсутнім поглядом. Потім вийняв шприц, подивився, скільки рідини там залишилося, відкинув його вбік і щось позначив на аркуші паперу.
— Отже, це, мабуть, і на краще, Холе, — загрозливо почав начальник управління, — бо у нас погані новини.
— Це у мене кепські новини, шановні, — відповів Харрі, — відірвав шматочок вати з упаковки, що лежала поруч, та приклав до руки. — Ідар Ветлесен не міг самостійно позбавити себе життя. А це означає... хоча ви самі розумієте, що це означає.
Гуннар Хаген ледве стримав посмішку. Уся ситуація виглядала так безглуздо, що мозок просто не зміг її осмислити. По обличчю шефа він бачив, що той теж геть розгубився.
Харрі подивився на годинник і підвівся:
— Зустрічаємося приблизно за годину. Тоді все й дізнаєтеся, а поки що мені треба зайнятися ще дечим. — І старший інспектор, полишивши двох занімілих від подиву начальників, відчинив двері й пішов геть широкими сягнистими кроками.
Через годину та чотири хвилини по тому Гуннар Хаген, начальник відділу вбивств, начальник Поліцейського управління Осло та Турлейф, начальник Головного управління поліції Норвегії, увійшли до кабінету № 1, заповненого принишклим, наче миші, людом. Зібралися усі члени груп і Лепсвіка, і Холе, але було чути тільки голос Харрі. Начальство стояло позаду всіх і втупилося на екран проектора, на якому змінювалися знімки тіла Ідара Ветлесена, зроблені у керлінг-клубі.