— Чудовий випад, Холе. Ми, преса, користуємося цим прийомом щодня. Зазначте: я зовсім не відмовляюся відповідати, а просто не хочу робити це негайно. Це значить — мені треба подумати.
Стьоп повернувся до вікна, киваючи собі самому:
— Я не відмовляюся, просто хочу обміркувати відповідь. І вам доведеться добряче зачекати.
— У мене повно часу.
Стьоп озирнувся:
— Я не стану ним зловживати, Холе. Гадаю, ви розумієте, що я як журналіст зобов’язаний розголосити всю цю історію.
— Розголосити?
— Холе, матері вашій ковінька, я що, не розумію, що ви прийшли до мене з бомбою в кишені? Але в жодне видання не просочилося ані крихти відомостей про те, що зі смертю Ветлесена не все так зрозуміло. І якщо я зараз дам вам відповідь, яка переконає вас у повній моїй непричетності, то ви розвернетеся та й підете, не кинувши мені навіть найменшої інформаційної кісточки. Адже так, Холе?
Харрі зрозумів, чим усе це пахне. Так, Стьоп виявився набагато розумнішим, ніж він думав.
— Ви не про ту інформацію кажете, — зробив він хід у відповідь. — Інформація, яка вам зараз стала б у нагоді, стосується відповідальності за відмову від співпраці зі слідством.
— Туше! — зрадів Стьоп. — Але як журналіст та ліберал я волію зайняти досить певну позицію. Я — пес на цепу, що охороняє свободу від ворожої їй системи. Невже я можу сумирно піддаватися тиску представників влади, не висуваючи жодних умов?
— І що це за умови?
— Ексклюзивна інформація щодо справи, звісно.
— Я обіцяю вам ексклюзивну інформацію, — негайно відповів Харрі, — разом із підпискою про нерозголошення. Жодній живій душі.
— Ні-ні, так ми нікуди не просунемося. Шкода. — Стьоп засунув руки в кишені. — Ну що ж, у мене хоча б з’явилися підстави порозмірковувати, чи ту людину обрала поліція у злодії.
— Я вас попередив.
— Дякую, — зітхнув Стьоп. — А ви подумайте, Холе. В суботу наша газета святкуватиме ювілей. У «Плазі». Шістсот гостей відзначатимуть двадцятип’ятиріччя «Ліберала». Непогано для газети, яка все життя розширювала межі свободи слова і щодня лавірувала у брудних водах нашої юриспруденції. І за двадцять п’ять років, Холе, ми в суді ще не програли жодної справи. Я обговорю все з нашим адвокатом, Юханом Кроном. Здається, ви з ним знайомі?
Харрі сумно кивнув. Стьоп зробив ледве помітний жест у бік дверей, показуючи, що він вважає розмову вичерпаною.
— Обіцяю допомогти усім, чим зможу, — сказав він у передпокої, — але й ви допоможіть нам.
— Ну, ви самі добре розумієте, що така угода для нас неможлива.
— Ви навіть не зрозуміли, що за угода мається на увазі, Холе, — посміхнувся Стьоп і відчинив двері. — Навіть не зрозуміли. Гадаю, ми незабаром зустрінемося.
— Не думав, що ми так швидко побачимося, — сказав Харрі у прочинені двері.
Ракель подолала останні сходинки на шляху до його квартири.
— Ні, думав, — заперечила вона, кинулася до нього, штовхнула у передпокій, захряснула ногою двері, ухопила його голову обіруч і жадібно поцілувала. — Ненавиджу тебе, — промовила вона, розстібаючи його ремінь. — Адже ти розумієш, саме зараз мені цього зовсім не потрібно!
— То йди, — відповів він, розстібаючи на ній пальто та блузку.
На її штанях збоку була блискавка. Харрі смикнув її і ковзнув рукою по спині і нижче, де пальці намацали шовк білизни. У передпокої було тихо, чулося лише їхнє дихання, шелест одежі. Цокнули підбори, коли вона відірвала ноги від підлоги, впускаючи його в себе.
Потім, коли вони лежали в ліжку і курили одну сигарету на двох, Ракель звинуватила його в тому, що він — наркодилер.
— Отак вони й роблять: перші дози отримуєш безкоштовно, — сказала вона. — А потім, як підсядеш...
— ...платитимеш... — Харрі випустив угору два кілечка, велике та маленьке.
— ...за дороге задоволення, — закінчила Ракель.
— Ти ж тут тільки заради сексу. — Харрі повернув до неї голову. — Адже так? Я знаю.
Ракель погладила його по грудях:
— Ти так схуд, Харрі...
Він не відповів. Чекав.
— З Матіасом усе не так, — нарешті сказала вона. — Тобто у нього все добре. Чудово навіть. Це зі мною щось не так.
— А що ж таке з тобою?
— Якби ж то я знала! Дивлюся на Матіаса, а сама думаю: чоловік моєї мрії — це ти. І думаю, мене він наче збуджує, точніше, я намагаюся, щоб мене збуджував саме він. Я мало не накидаюся на нього, бо хочу бажати, розумієш? Усе могло б бути так добре... Але у мене не виходить.
— Гм. Мені, звісно, це складно зрозуміти, але я слухаю уважно.
Вона щосили смикнула його за вухо:
— Того, що ми з тобою повсякчас хотіли одне одного, недостатньо, щоб поставити на стосунках знак якості, Харрі.
Харрі дивився, як маленьке кілечко диму наздогнало велике, і вони перетворилися на вісімку. Знову вісімка, машинально відзначив він.
— Тоді я стала шукати пояснення, — продовжувала Ракель. — От хоча б цей маленький фізичний дефект, який Матіас успадкував від свого батька.
— Себто?
— Неважливо. Але він його трохи соромиться.
— Може, скажеш?
— Ні-ні, про таке нікому не розповідають. Спочатку мені навіть подобалася його сором’язливість, а тепер вона мене дратує. Наче я цю дрібницю ставлю Матіасу в провину та виправдовую... — Вона замовкла.
— ...себе за те, що прийшла сюди, — закінчив замість неї Харрі.
Вона міцно його обійняла. Потім підвелася.
— Більше не прийду, — пообіцяла вона і пішла.
Ракель вийшла з квартири Харрі. Була вже майже північ. Дрібний безшумний дощик, осідаючи на асфальт, блищав під світлом ліхтарів. Вона повернула на вулицю Стенсберггата, де стояла її машина. Сіла за кермо і вже було завела мотор, як раптом побачила на лобовому склі записку, написану від руки. Вона відчинила двері, дістала її й спробувала прочитати майже змиті дощем літери:
«Ми незабаром помремо, шльондро».
Ракель зіщулилася, озирнулася навколо, але на вулиці не було ані душі, лише юрмилися порожні машини. Може, ще на якійсь є така сама записка? Придивилася, але нічого не побачила. Напевне, це випадковість: ніхто не знав, що її машина тут стоїть. Вона відчинила вікно, викинула папірець. Завела мотор і вибралася на дорогу.
Діставшись майже початку Уллеволсвейєн, вона раптом відчула, що на задньому сидінні хтось є. Поглянула у дзеркало і побачила хлоп’яче обличчя. Не Олегове, а чуже, незнайоме. Ракель різко загальмувала, залишивши чорні сліди шин на асфальті. Їй хтось роздратовано тричі посигналив. Важко дихаючи, вона ще раз поглянула в дзеркало. Там відображалося тільки перелякане обличчя хлопця, що сидів за кермом машини, яка їхала позаду неї. Тремтячи, Ракель знову завела мотор.
Елі Квале як приклеєна стояла у передпокої із затиснутою в руці слухавкою. Навіть у страшному сні їй би нічого такого не наснилося!
Тільки коли Андреас гукнув її вдруге, вона отямилася.
— Хто телефонував?
— Ніхто, — відповіла вона. — Помилилися номером.
Коли вони вже лягли, вона хотіла притулитися до нього і не змогла. Не змогла себе змусити. Її наче виваляли в бруді.
— Ми незабаром помремо, шльондро, — промовив голос по телефону. — Ми незабаром помремо, шльондро.
Розділ 19. День шістнадцятий. Телевізор
Коли наступного ранку слідча група зустрілася в кабінеті Харрі, виявилося, що з семи людей, котрі ввійшли до списку Катрини Братт і розмовляли з Ветлесеном у день убивства, співпрацювати відмовився тільки один.
— Арве Стьоп? — хором промовили Бйорн Гольм та Магнус Скарре.
Катрина Братт багатозначно промовчала.
А Харрі сказав:
— Я розмовляв по телефону з адвокатом Кроном. Він чітко дав зрозуміти, що Стьоп не бажає відповідати на запитання щодо свого алібі. І на інші також. Ми, звісно, можемо його заарештувати, але в нього є повне право не давати жодних показань. Єдине, чого ми досягнемо, — сповістимо на весь світ, що Сніговик живий і досі на волі. Хотілося б знати, чого це він раптом онімів. Комедію ламає чи йому і справді є що приховувати?