А тепер, виходить, вони знову захотіли його побачити на екрані?
Дівчина пояснила, що тема передачі — тероризм в арабських країнах та ставлення до цієї машини смерті освічених представників середнього класу.
— Ні, — відрізав Харрі.
— Але ми так хотіли бачити саме вас, ви такий... такий рок-н-рольний!
У голосі дівчини виразно чулося захоплення, він аж засумнівався: а раптом воно справжнє? І тут він її згадав. Вона була з ним там, у Будинку мистецтв, того вечора. Вона була вродлива й свіжа, наче джерельна вода, і розмовляла, як розмовляють молоді та як лопотить джерельна вода. Вона дивилася на нього з апетитом звіряти, яке хоче щось екзотичне скуштувати, але йому боязко.
— Зателефонуйте комусь іншому, — відмовився Харрі, поклав слухавку та, прикривши очі, став слухати, як Райан Адамс запитує: «Oh, baby, why do I miss you like I do?».
Сидячи на кухонному диванчику, хлопчик знизу вгору подивився на батька, який стояв поруч. Відсвіт білого снігу, що засипав двір, вилискував на його лисому, туго обтягнутому шкірою черепі. Мама казала, що у батька така велика голова, бо він — «великий мозок». А коли хлопчик запитав, чому «він мозок», а не «в нього мозок», вона посміхнулася, погладила його по голові й відповіла, що у професорів фізики тільки так і буває.
«Мозок» щойно вимив картоплини під краном та запхав їх прямо до каструлі.
— Тату, а ти картоплю почистив? Мама зазвичай...
— Твоєї мами зараз нема, Юнасе. Так що вчинимо по-моєму.
Він не підвищив голос, але Юнас все одно відчув роздратування й весь зіщулився. Він ніколи не розумів, чому батько сердиться. А часто навіть не помічав, що той уже розсердився. Хлопчик розумів, що справи кепські, лише коли мама особливо стискувала губи, і це дратувало батька ще сильніше. Хоч би швидше вона прийшла.
— Крайні тарілки, тату!
Батько щосили хряснув дверцятами шафи, і Юнас відразу прикусив губу, але батькове обличчя вже наблизилося й очі зіщулилися за тонкими скельцями прямокутних окулярів.
— Не «крайні» це називається, а «ті, що стоять скраю». Скільки разів я тобі казав?
— А мама...
— Мама каже неправильно. У тій частині Осло і в тій родині, в якій вона народилася, на норвезьку не звертають уваги.
З рота в батька тхнуло солоними гнилими водоростями.
До будинку хтось увійшов.
— Привіт! — долинуло з передпокою.
Юнас хотів було побігти мамі назустріч, але батько утримав його за плече й показав на ще не накритий стіл.
— Які ж ви молодці!
Вона стояла в дверях у нього за спиною, і Юнас вгадував у її захеканому голосі усмішку. Він узявся квапливо розставляти чашки та розкладати прибори.
— А якого чудового величезного сніговика ви виліпили!
Юнас запитливо повернувся до матері, яка розстібала пальто. Яка ж вона гарна. Смаглява, темноволоса, як і він сам. З ніжним-ніжним виразом очей. Майже завжди. Майже. Тепер вона вже не така струнка, як на весільних фотографіях, але, коли недавно вони їздили відпочивати в село, він бачив, як чоловіки на неї задивлялися.
— Ніякого сніговика ми не ліпили, — сказав Юнас.
— Хіба? — наморщила чоло мама, розмотуючи довгий плетений рожевий шарф, який він подарував їй на Різдво.
Батько підійшов до вікна:
— Мабуть, сусідські діти.
Юнас виліз на стілець і визирнув на вулицю. А там, посеред газону, прямо навпроти їхнього будинку, і справді стояв незграбний сніговик. Очі та рот викладені камінцями, а ніс — із моркви. Капелюха та шарфа в нього не було, та й рука була всього одна — тонка гілочка, висмикнута, як здогадався Юнас, із парканчика. І ще щось було не так: сніговик стояв неправильно. Юнас відчував: сніговика треба було поставити обличчям до дороги, до відкритого простору.
— А чому... — почав було він, але батько його перебив:
— Я з ними поговорю.
— Навіщо? — запитала мама з передпокою. Схоже, вона розстібала блискавку на високих шкіряних чоботах. — Це нічого не дасть.
— Я не хочу, щоб моєю ділянкою хтось вештався. От повернуся й поговорю.
Мати у передпокої зітхнула:
— А коли ти повернешся, любий?
— Завтра.
— О котрій годині?
— Це що? Допит? — Батько промовив це із робленим спокоєм, і Юнас зіщулився.
— Мені б хотілося, щоб обід був готовий до твого повернення, — озвалася мати.
Вона увійшла до кухні, зазирнула в каструлю й зробила вогонь сильніше.
— До чого ці клопоти? — буркнув батько, відвернувшись до стосу газет, що лежав на диванчику. — Повернуся, і приготуєш.
— Ну, добре. — Мати підійшла до батька й обійняла його зі спини. — Невже тобі дійсно треба до Бергена проти ночі?
— Лекцію я читаю о восьмій ранку, — пояснив батько. — Година піде лиш на те, щоб дістатися від літака до університету. Не хочу навіть думати, щоб летіти першим рейсом.
Юнас помітив, як розслабилися м’язи в батька на шиї — мама знову добрала правильні слова.
— А чому сніговик дивиться на наш будинок? — запитав Юнас.
— Іди помий руки, — наказала мати.
Їли в тиші, що переривалася короткими питаннями матері про справи в школі та розпливчастими відповідями Юнаса. От пощастило, що батько не взявся за свої нестерпні розпитування про те, що вони сьогодні проходили (чи ще не проходили) у «цій убогій школі»! Ще гірше було б, якби батьки влаштували Юнасу перехресний допит про те, з ким із хлопців він грав, хто їхні батьки та звідки вони родом. Юнас, на батькове роздратування, ніколи не міг дати на такі питання задовільних відповідей.
Улігшись у ліжко, Юнас слухав, як унизу батько прощається з матір’ю, як грюкають двері та від’їжджає машина. Вони знову залишилися самі. Мати ввімкнула телевізор. Хлопчик згадав, як вона намагалася дізнатися від нього, чому він більше не запрошує до себе друзів. Юнас не знав, що відповісти: адже йому не хотілося, щоб вона почала себе ненавидіти. Натомість він зараз лежав і ненавидів себе самого. Юнас ненароком вкусив себе за щоку, так що біль вистрелив йому у вухо, й втупився у стелю, прислухаючись до «музики вітру» — дзвінких металевих трубок. Він встав, почовгав до вікна й визирнув надвір.
Сніг у дворі відбивав достатньо світла, щоб він міг розгледіти сніговика, який стояв унизу. Самотній такий. Треба йому змайстрячити шапку й шарф. І може, навіть мітлу. Цієї миті місяць вийшов з-за хмар. Світло впало на темний двір. І на очі сніговика. Юнас затамував подих і... позадкував. Очі з гравію слабко зблиснули. І подивилися вони не кудись у двір. Вони втупилися вгору. Просто на нього. Юнас зашторив вікно і забрався в ліжко.
Розділ 3. День перший. Кошеніль
Харрі сидів біля стійки в «Палас-грилі» й читав люб’язні висловлювання плаката, в якому гостей бару просили не вимагати випивку наборг, не стріляти в піаніста та взагалі «Be Good Or Be Gone». Вечір був ще ранній, відвідувачів мало. Двоє дівчат за столиком теревенили кожна у свій мобільний, а двоє хлопців грали в дартс, демонструючи чудову техніку щодо стійки та кидка, але кепські результати. Доллі Партон, диск котрої, як зрозумів Харрі, залишив якийсь любитель старого доброго кантрі, гугнявила в динаміках із притаманним їй сильним південним акцентом. Харрі поглянув на годинник і сказав сам собі: вона, себто Ракель Фауке, з’явиться в дверях рівно сім хвилин на дев’яту. Він упізнав особливе дряпливе відчуття, що напосідалося щоразу перед зустріччю з нею. Він виснував, що це умовний рефлекс, залишкова реакція, як у собаки Павлова, який починає стікати слиною, почувши звук дзвоника, що передує появі їжі, навіть коли самої їжі й сліду немає. А сьогодні ввечері їжі не буде, тобто буде тільки просто їжа. Вони повечеряють та люб’язно поспілкуються, потеревенять про своє теперішнє життя. І про Олега — сина Ракелі від колишнього чоловіка, росіянина, з яким вона познайомилася, коли працювала в норвезькому посольстві в Москві. Хлопчик був дуже сором’язливий, мовчазний, але Харрі вдавалося з кожною зустріччю заприязнитися з ним усе міцніше; стосунки в них були навіть ближчі та довірливіші, ніж у самого Харрі з власним батьком. Отож, коли Ракель нарешті пішла від нього, він не знав, яка втрата більша. Тепер він зрозумів, яка. Адже було рівно сім хвилин на дев’яту, і вона справді стояла в дверях: прямі високі плечі, які він колись обіймав, вилиці, обтягнуті сяйливою шкірою, до них він колись притулявся. Він сподівався, що вона не здаватиметься такою гарною. А ще — щасливою. Вона підійшла до нього, і їхні щоки торкнулися. Йому вкотре запекла думка, що він втратив її.