Апаратура працювала, і від сухого гарячого повітря на її блідих, майже безбарвних щоках розквітнув рум’янець.
— Привіт, — сказав Харрі, зачиняючи за собою важкі металеві двері.
Маленька рухлива жінка підвелася з місця, і вони обійнялися. Обоє трохи зніяковіли.
— Ти схуд, — сказала вона.
Харрі знизав плечима і запитав:
— Як справи... і все таке?
— Тулла спить, коли треба, їсть те, що слід, і майже не плаче, — усміхнулася вона. — Для мене це тепер головне.
Він подумав: треба сказати щось про Халворсена, щоб показати, що він пам’ятає про нього. Але нічого слушного на думку не спадало. Беата наче поспівчувала цим його терзанням і запитала, як його справи.
— Усе гаразд, — відповів Харрі й опустився в крісло на коліщатах. — Не найгірше в світі. Але ось ти запитала, і я зрозумів, що справи в мене кепські.
Беата повернулася до моніторів, натисла на кнопку, і люди на екрані помчали спиною вперед до виходу, над яким сяяв величезний напис «Стуру-центр».
— Я параноїк, — став пояснювати Харрі. — У мене таке відчуття, що я шукаю людину, а насправді вона мною маніпулює, що все перевернулося з ніг на голову і вона змушує мене чинити так, як їй до вподоби. У тебе таке буває?
— Аякже, — відповіла Беата. — Мою людинку звати Тулла. — Вона зупинила перемотування. — Бачив, що я знайшла?
Харрі під’їхав на кріслі ближче. Беата Льонн мала феноменальну особливість — стовідсоткову пам’ять на людські обличчя, вона була наче жива картотека. І це був не міф.
— Я вивчила фотографії усіх, хто причетний до справи, — сказала вона, — чоловіки, діти, свідки тощо, — і знайшла нашого старого знайомого.
Беата перемотувала плівку кадр за кадром.
— Ось він, — показала вона.
Крупнозернисте чорно-біле зображення тремтіло, фокус розпливався.
— Де? — запитав Харрі й відчув себе придурком, як це бувало завжди, коли вони з Беатою працювали над розслідуванням разом.
— Ось, це та сама людина, що і на тому знімку. — І вона вийняла з теки фотографію. — Може він бути тією людиною, що на тебе полює, Харрі?
Харрі здивовано витріщився на знімок. Потім повільно кивнув і вийняв слухавку. Катрина Братт відповіла буквально за секунду.
— Надягай пальто, зустрінемося в гаражі, — кинув Харрі. — Поїдемо покатаємося.
Харрі поїхав по Уранієнборгвейєн та Майорстувейєн, щоб не застрягнути на світлофорі на Бугстадвейєн.
— Вона впевнена, що це він? — запитала Катрина. — Якість картинки в камері стеження така, що...
— Якщо Беата Льонн каже, що це він, значить, це він. Зателефонуй нашим, дізнайся його номер телефону.
— А він у мене є в мобільному, — повідомила Катрина й полізла за слухавкою.
— Ти що, запхала у записну книжку номери усіх причетних до справи? — покосився на неї Харрі.
— Авжеж. Відводжу їм спеціальну групу. А потім, коли розслідування закінчено, знищую. Спробуй. Знаєш, як зручно! Просто вражаюче відчуття, коли натискаєш delete. Дуже так... конкретно.
Харрі зупинився перед жовтим будинком у районі Хофф.
У вікнах було темно.
— Філіп Беккер, — зітхнула Катрина. — Подумати тільки!
— Зауваж, ми маємо з ним просто поговорити. Може, у нього були якісь доволі звичайні причини зателефонувати Ветлесену.
— З автомата?
Харрі поглянув на Катрину: під тонкою шкірою на скроні в неї билася жилка. Вона поглянула на нього, і він перевів погляд на вікно у вітальні:
— Ходімо.
Тієї ж миті, як він узявся за ручку дверей, задзвонив його мобільний.
— Слухаю.
Голос у слухавці звучав збуджено, але доповідав короткими, чіткими фразами. Харрі двічі сказав у слухавку «Гм», один раз здивовано — «Що?!» і ще — «Коли?».
— Зателефонуй до центральної диспетчерської, — наказав Харрі Катрині, — попроси надіслати сюди дві машини, тільки, я благаю, без сирен. Нехай зупиняться одна на початку кварталу, друга — в кінці. Там хлопчик, не слід змушувати татка Беккера занадто нервувати. Добре? — Харрі нахилився до Катрини і, попорпавшись, дістав з бардачка наручники. — Телефонував Гольм. Його люди зняли відбитки пальців у гаражі зниклої Лоссіус. Зіставили з іншими, які проходять у нас по справі. — Харрі вийняв ключі із запалювання, нахилився й дістав з-під сидіння металевий ящик. Вставив ключ у замок, відчинив його і вийняв чорний короткоствольний «Сміт-Вессон». — Один, з переднього крила машини, такий само.
У Катрини перехопило подих, і вона запитально кивнула на жовтий будинок.
— Атож, — відповів Харрі. — Професор Філіп Беккер.
Очі Катрини Братт спалахнули, але голос залишався спокійним.
— Є відчуття, що я незабаром натисну на delete.
— Можливо. — Харрі перевірив, чи всі патрони на місці.
— Так, двох викрадачів жінок з одним і тим самим почерком бути не може. — І Катрина покрутила головою, наче розминаючись перед боксерським двобоєм.
— І я так вважаю.
— Ех, якби знаття про це, коли ми були тут уперше!
«Чому я, — подумав Харрі, — на відміну від Катрини Братт, майже не відчуваю ніякого збудження, чому не кваплюся провести затримання? Тому що точно знаю, що буде потім». А потім буде спустошливе усвідомлення, що він спізнився. Щось подібне, мабуть, відчуває пожежник, дивлячись на руїни, що куряться. Так, але не цього разу. Цього разу ним володіло інше відчуття. Сумнів. Відбитки пальців та запис із «Стуру-центру» будуть, звісно, прийняті в суді, але все одно доказів замало. Цей убивця банальних помилок не припускався. Та й не міг Беккер бути тією людиною, яка приліпила голову Сильвії Оттерсен на тулуб сніговика й заморозила поліцейського в його власному холодильнику, та ще й написала Харрі: «Ти маєш запитати себе ось про що. Хто зліпив сніговика?»
— Ну то що? — запитала Катрина. — Братимемо самі?
— Поки що чекаємо, коли під’їдуть хлопці. Потім зателефонуємо.
— А якщо він не вдома?
— Він удома.
— Звідки ти...
— Подивися на вікно у вітальні. Затримай погляд на секунду-другу.
Вона подивилася. І побачила за склом великого панорамного вікна біле мерехтіння, яке він, мабуть, давно помітив. Відблиск від екрана телевізора.
Вони чекали мовчки, і на вулиці було тихо. Каркнула ворона — і знову тиша. І тут задзвонив телефон Харрі — прибули машини прикриття.
Харрі коротко змалював їм ситуацію: він не хоче бачити жодного хлопця у формі, поки їх не покличуть або вони не почують постріл чи крики.
— Вимкни звук у мобільнику, — порадила Катрина, коли він скінчив розмову.
Харрі усміхнувся, зробив, як вона сказала, і скоса кинув погляд на її обличчя. Він пам’ятав, яким воно було, коли вони відчинили холодильник, але тепер на цьому обличчі не відбивалося ані страху, ані хвилювання, тільки зосередженість. Харрі сунув телефон до кишені піджака, де він стукнувся об револьвер.
Вони вийшли з машини, перейшли дорогу й відчинили двері. Мокрий гравій вперто обліплював підошви. Харрі затримав погляд на вікні у вітальні й прослідкував за рухом тіні на білому килимі.
Перед дверима Катрина подивилася на Харрі, той кивнув. Вона подзвонила. Зсередини пролунало вимогливе «дінь-дон».
Вони зачекали. Нічого. Ані кроків, ані тіней за скляними дверима. Харрі приклав до них вухо — найпростіший та дивовижно ефективний спосіб дізнатися, що діється всередині будинку, але нічого не почув, навіть звуків телевізора. Тоді він відійшов на три кроки назад, узявся обома руками за край даху над ґанком і підтягнувся, поки не побачив через вікно всю вітальню. Спиною до нього на підлозі перед телевізором сиділа, схрестивши ноги, людина в сірому пальті. На гулястому черепі чорним німбом сиділи величезні навушники. Від них до телевізора тягнувся дріт.
— У нього навушники, він нічого не чує, — сказав Харрі, опускаючись вниз та спостерігаючи, як Катрина обережно натискає ручку дверей.