— І він розповів, що в нього протягом десяти років був зв’язок із Біртою Беккер, — неквапливо казав Харрі, — і про те, що, коли вони вперше зустрілися та переспали, вона була вагітна своїм чоловіком.
— Можна бути вагітною хлопчиком або дівчинкою, але аж ніяк не чоловіком, — виправила Ракель і поправила подушку, щоб його краще було видно.
— Гм, — Харрі трохи піднявся, перегнувся через неї й дотягнувся до сигаретної пачки, що лежала на тумбочці. — Можна і чоловіком, але не частіше, як вісім випадків з десяти.
— Що? — не зрозуміла Ракель.
— По радіо сказали, що у Скандинавії справжній батько у п’ятнадцяти-двадцяти відсотків дітей — зовсім не той, кого вони за такого вважають. — Він витрусив з пачки сигарету і покрутив нею в променях вечірнього сонця, що пробивалося крізь жалюзі. — Одну на двох?
Ракель кивнула. Вона не палила, але ще коли вони були разом, у них з’явилася спільна звичка — викурити після любощів сигарету на двох. Уперше Ракель попрохала поділитися з нею, бо, як вона сказала, їй хотілося відчути те саме, що й він, отримати отруту та допінг і таким чином стати до нього якомога ближче. А він подумав про всіх тих наркоманок, які вперше широнулися саме через цю дурнувату примху. Тоді він відмовився. Але потім Ракель його переконала. Якщо секс виходив повільним та тривалим, то сигарета його ніби продовжувала. А в інших випадках здавалося, ніби вони курять люльку миру після сутички.
— Але в Еріка Лоссіуса є алібі на весь вечір того дня, коли зникла Бірта, — сказав Харрі. — Парубоцький вечір у Твейті. Початок о шостій, гулянка до самого ранку. Десь із десятеро свідків, більшість, звісно, як дим, але все одно до шостої ранку ніхто не вирубався.
— А чому ви тримаєте в таємниці, що Сніговика ще не спіймали?
— Поки він вважає, що ми буцімто знаємо, хто вбивця, він, сподіваюся, сидітиме тихо і на нові вбивства не зважиться. А ми спокійнісінько, без поспіху, вестимемо розробку...
— Це ти жартуєш так по-дурному, чи що?
— Можливо. — Харрі простягнув їй сигарету.
— Але сам ти на це не сподіваєшся?
— Знаєш, у керівництва було більше ніж досить часу, щоб зрозуміти: Ветлесен — не той, хто нам потрібен. Але Хаген з начальником управління провели прес-конференцію, на якій вітали один одного з розкриттям справи...
Ракель зітхнула:
— А я скучила за управлінням.
— Гм.
Вона поглянула на сигарету:
— Ти коли-небудь зраджував, Харрі?
— Що значить — «зраджував»?
— Коли ти кохаєш людину, але спиш з кимось іще.
— Так.
— А тоді, коли ми з тобою були разом?
— Ти знаєш, я не можу бути цілком у цьому впевнений.
— Гаразд, а в тверезому стані?
— Ні, ніколи.
— А як ти вважаєш, чому я зараз тут?
— Ти це з цікавості запитуєш?
— Я серйозно, Харрі.
— Я знаю. Але не знаю, чи хочу відповідати.
— Тоді більше не отримаєш сигарети!
— Облиш. Я вважаю, що ти гадаєш, ніби хочеш мене, а насправді хочеш відчувати бажання до нього...
Ці слова нависли над ними, наче грізне «Мене, текел, фарес», накреслене на стіні спальні.
— Ти такий... безапеляційний. — Ракель простягла Харрі сигарету і схрестила руки на грудях.
— Може, ми не будемо тоді цього торкатися? — запропонував він м’якше.
— Але мені треба про це поговорити! Невже ти не розумієш? Бо я божеволію. Господи, я вже й так збожеволіла, якщо я тут... — І вона натягнула ковдру до підборіддя.
Харрі повернувся до неї. Він до неї ще навіть не доторкнувся, а вона вже втисла голову в подушку, заплющила очі, і крізь її трохи розтулені губи виривалося часте дихання. І він подумав: як їй це вдається? Так швидко перескочити від соромливості до хтивості? Чому вона така... прямолінійна?
— Як ти гадаєш, — запитав він, і вона одразу розплющила очі, сповнені розчарування та образи, адже він так і не доторкнувся до неї, — може, докори сумління й розпалюють у нас цю пристрасть? Ми зраджуємо не всупереч сорому, а завдяки йому?
— У цьому щось є, — подумавши, погодилася вона. — Але так буває не завжди. І вже точно не сьогодні.
— Колись я запитав тебе, і ти сказала...
— Я збрехала, — зізналася вона. — Я зраджувала і раніше.
— Гм.
Так вони лежали в тиші, і до них долинав лише шум переповненої в час пік Пілестредет. Ракель прийшла до нього відразу після роботи, і він знав, що в неї попереду чимало справ. З Олегом та й узагалі. Незабаром їй доведеться піти.
— Знаєш, що я в тобі ненавиджу? — запитала вона врешті-решт, боляче смикаючи його за вухо. — Що ти такий з біса погордливий і ніколи ні про що не запитуєш.
— Ну, — відповів Харрі, беручи сигарету та дивлячись на її оголене тіло, поки вона підводилася з ліжка. — Навіщо мені знати?
— Для того, для чого й чоловікові Бірти. Щоб покінчити з брехнею. Правду — на бочку!
— Вважаєш, правда зробила Філіпа Беккера менш нещасним?
Вона просунула голову у комір светра. Чорний в’язаний светр з грубої вовни обтягував її груди, притулявся до шкіри. Харрі подумав, що коли і ревнував її, то лише до цього светра...
— Знаєте що, пане Холе? Для людини, робота якої полягає у пошуку непривабливої правди, ви надто полюбляєте брехню у власному житті.
— Гаразд, — погодився Харрі та ткнув сигаретою в попільничку. — Я слухаю.
— Це було ще в Москві, коли я жила з Федором. Усе почалося з молодого аташе з норвезького посольства, з яким ми разом навчалися в аспірантурі. І були шалено закохані.
— І що?
— А те, що у нього була ще жінка. Коли він вирішив з нею розстатися, вона заявила, що вагітна. А оскільки в мене завжди був гарний смак стосовно чоловіків... — Закусивши губу, Ракель натягнула чоботи. — Я обрала того, хто не став би тікати від відповідальності. Аташе виклопотав собі роботу в Осло, і ми більше не бачилися. А я вийшла заміж. За Федора.
— А невдовзі дізналася, що вагітна?
— Так. — Вона застебнула пальто і поглянула на нього. — Взагалі я гадала, що саме тому ми розсталися, що я завагітніла. Бо Олег — плід не щасливого, а нещасного кохання. Як ти вважаєш?
— Не знаю, — відповів Харрі. — Знаю тільки, що результат вийшов чудовий.
Вона вдячно усміхнулася йому, нахилилася й цмокнула в чоло:
— Ми більше ніколи не побачимося, Холе.
— Звісно, ні, — сказав він, сів на ліжко й дивився на голу стіну, поки не почув, як важкі двері внизу зачинилися з глухим гуркотом.
Тоді він підвівся, дійшов до кухні, відкрив кран і дістав з полиці чисту склянку. І поки чекав, коли вода стане холоднішою, ковзнув поглядом по календарю з фотографією Олега та Ракелі в небесно-блакитній сукні, а потім по підлозі. Там були сліди від взуття. Мабуть, їх залишила Ракель.
Харрі надягнув піджак, узув черевики і вже зібрався було виходити, але повернувся, забрав із шафи свій табельний «Сміт-Вессон» і сунув його до кишені пальта.
Кохання все ще бродило в його тілі, він тремтів, відчував небувале піднесення, легке сп’яніння. Він уже дійшов було до дверей, коли легке клацання змусило його спинитися і вдивитися у глибину двору, де тіні лежали густіше. Йому треба було йти, і він би пішов, якби не сліди. Як і оті, що на лінолеумі. Тому він повернув у двір позаду будинку. Жовте світло вікон освітлювало згори сірий сніг, який лежав там, куди вдень не сягало сонце. Перехняблена постать стояла біла входу до підвалу. Зі скошеною головою, очима-камінцями та викладеною гравієм посмішкою, яка була звернена саме до нього, — беззвучний сміх, що стрибав між цегляними стінами і перейшов в істеричний виск, певне, його власний, бо він схопив лопату, яка стояла біля сходів, і почав люто нею розмахувати. Гострий край увійшов у сніг біля шиї, підхопив голову й кинув вологу грудомаху просто в стіну. Наступний удар розрубав сніговика навпіл, а останній — жбурнув те, що лишилося, на чорний асфальт посеред двору. Харрі стояв, хрипко дихаючи, і раптом почув у себе за спиною клацання. З таким звуком зводять спусковий гачок. Він водномить упав у снігову мішанину і вихопив з кишені револьвер.