Біля парканчика під старою березою стояли, заціпенівши, Мухаммед та Сальма — сусідські діти — і дивилися на нього витріщеними переляканими очима. В руках у них були сухі гілки. Гілки, які мали б стати тонкими ручками сніговика, якби Сальма з остраху не зламала свою навпіл.
— Наш... наш сніговик, — промимрив Мухаммед.
Харрі підвівся, засунув револьвер до кишені пальта й заплющив очі. Вилаявся подумки і, зробивши зусилля, відпустив руків’я й розплющив очі. Сальма заливалася сльозами.
— Вибачте, — прохрипів він, — я допоможу вам зробити нового.
— Я хочу додому, — прошепотіла Сальма крізь сльози.
Мухаммед узяв сестричку за руку, й, обійшовши Харрі, вони пішли геть.
Харрі стояв, усе ще відчуваючи долонею руків’я револьвера. Клацання. Він вирішив, що це звук спускового гачка, який зводять. Але це помилка, саме це відбувається беззвучно. Якщо щось і чути, то це звук, коли відведений спусковий гачок стає на місце, звук скасованого пострілу — «ти ще живий». Він знову вийняв свій «Сміт-Вессон». Наставив на насип і натиснув на спусковий гачок. Курок смикнувся до барабана. Харрі натиснув сильніше. Курок не рухався. І тільки коли втретє він відвів спуск на третину назад і подумав, що постріл от-от може пролунати, курок почав підніматися. Харрі ослабив натискання. Курок з металевим клацанням упав назад. Харрі впізнав цей звук і зрозумів, що людина, яка настільки відвела спусковий гачок, що курок піднявся, точно збиралася вистрелити.
Харрі поглянув угору, на свої вікна на третьому. Там було темно, і тут його вразила думка: він же й гадки не має, що там відбувається, коли його нема вдома.
Ерік Лоссіус сидів біля вікна свого кабінету і дивувався, як мало він знав, що приховувалося в погляді карих очей Бірти, і від усвідомлення, що в неї були інші чоловіки, йому було гірше, ніж від звістки про її зникнення, а може, й смерть. Як він міг через цю жінку кинути Каміллу до рук убивці! А ще Ерік Лоссіус вважав, що він, мабуть, таки кохав Каміллу. І кохає й досі. Він телефонував її батькам, але ті нічого про неї не знали. Можливо, вона поїхала до однієї зі своїх подруг із західного Осло, з якими він сам ледве чи перекинувся словом.
Він дивився, як вечірня пітьма повільно повзе по Гроруддален, стирає деталі пейзажу. Справи на сьогодні всі скінчилися, але він не хотів повертатися до свого величезного і тепер ще більш порожнього будинку. Не зараз. Позаду нього у шафці стояла якась випивка — так звані «втрати» при перевезенні барів, але содової не було. Він налив собі до кавової чашки джину і встиг хильнути, аж тут несподівано пролунав телефонний дзвінок. На дисплеї з’явився цифровий код Франції. Цього номера в списку скаржників не було, отож він сміливо взяв слухавку.
Ерік пізнав її по диханню, не встигла вона промовити й слова.
— Де ти? — запитав він.
— А ти як думаєш? — Її голос долітав до нього звідкись іздалеку.
— Звідки ти телефонуєш?
— Від Каспера.
Каспер тримав кав’ярню у трьох кілометрах від їхньої каннської дачі.
— Камілло, тебе розшукують.
— Правда?
Судячи з її голосу, вона лежала у шезлонгу й засмагала. Зображувала інтерес, але насправді смертельно нудьгувала, і це було відлунням тієї колишньої зверхності, в яку він закохався тоді, на терасі в Бломменхольмі.
— Я... — почав він. І затнувся. Насправді, що він може їй сказати?
— Мені здалося, краще зателефонувати тобі, поки наш адвокат цього не зробив, — сказала вона.
— Наш адвокат?
— Моєї родини, — уточнила вона. — Здається, він найкращий спеціаліст у подібних справах. Ми вимагатимемо розподілу нерухомості й усіх грошових коштів, і вважаємо, що будинок має перейти у мою власність. І я його отримаю, хоча, не буду приховувати, думаю продати.
«Ну, звісно», — подумав він.
— Я повернуся додому за п’ять днів. Цього тобі вистачить, щоб переїхати.
— Доволі стислий термін, — сказав він.
— Нічого, впораєшся. Я чула, що «Завантаження та перевезення» працює швидше за інших, та й ціни прийнятні.
Останню фразу вона вимовила з таким презирством, що Ерік весь зіщулився. Так само, як було під час розмови зі старшим інспектором Харрі Холе. Боже, та він же був для неї чимось на кшталт штучної кофтинки, помилково випраної при надто високій температурі, — замалий та непридатний. І з тією самою чіткістю, з якою він відчував, що тепер, саме цієї миті, кохає її більше, ніж будь-коли, зрозумів: він утратив її безповоротно, примирення ніколи не відбудеться. Коли вона поклала слухавку, він ніби наяву побачив, як вона мружиться на захід сонця крізь сонцезахисні окуляри, куплені за двадцять євро, але які виглядають як трьохсоткронові «Гуччі», або «Дольче і Габбана», або як там... Він забув, як називається решта марок.
Харрі їхав угору схилом пагорба в західному Осло. Він зупинив машину на великій парковці біля трампліна. Постояв трохи, дивлячись на вид із туристами, що відкривався згори на порожні трибуни, які спускалися по обидва боки озерця-арени. У напрямку фіорду пролягало місто.
Вагомих доказів та слідів так і не вдалося виявити. Вони підібралися до Сніговика так близько, що, здавалося, тільки руку простягти. Але тут він знову ухилився й вислизнув, як досвідчений боксер. Старший інспектор відчував себе старим, важким та незграбним. Один із туристів витріщився на нього. Праву кишеню відтягувала табельна зброя. А тіла? Де, в біса, тіла жертв? Адже знаходять навіть закопані тіла. Може, він вичерпався як поліцейський?
Він відчув, як підступає покора... Дідька лисого! На курсах у ФБР вони розбирали справи, коли злочинця знаходили років через десять. І, певна річ, розплутували завдяки маленькій, майже непримітній деталі. Насправді — тільки завдяки тому, що люди, які працювали з ним, не здавалися, билися усі належні п’ятнадцять раундів, а якщо супротивник залишався на ногах, йшли на матч-реванш.
Вечірні сутінки підіймалися з боку міста, звуки затихали.
Треба починати шукати там, де видно. Банальне, але важливе правило. Починай там, де в тебе є сліди. У цьому випадку це означало взяти в розробку найменш підходящу людину і найбільш божевільну версію, яка в нього будь-коли була.
Харрі зітхнув, дістав мобільний і, відкинувшись назад, продивився прийняті виклики. Їх було не так багато, і він швидко знайшов номер, на який відповів, сидячи в готелі «Леон».
Уда Паулсен, яка витрачала стільки часу на пошуки потрібних гостей для програми «Боссе», негайно озвалася бадьорим, сповненим ентузіазму голосом, який буває в людей, котрі сприймають будь-який дзвінок як шанс отримати щось новеньке та захопливе. І цього разу вона не помилилася.
Розділ 21. День вісімнадцятий. Приймальня
У цій кімнаті всі нервували. Мабуть, тому хтось називав її «кімнатою очікування», наче йшлося про візит до зубного лікаря, або «приймальнею», наче важкі металеві двері, що відділяли ці кілька диванів від першої студії, вели до чогось важливого і навіть священного. Хоча на телеканалі НРК це фантастичне приміщення з панорамним видом на Осло називалося нудно та буденно — «вітальня першої студії». А між тим, це була найцікавіша кімната, яку бачила за все своє життя Уда Паулсен.
Уже прийшло четверо з шести гостей сьогоднішнього випуску вечірнього «Боссе». Як зазвичай, першими з’явилися зовсім незнамениті люди. Зараз вони, вже загримовані, сиділи на диванах, палаючи нервовими рум’янцями, розмовляючи одне з одним та потягуючи чай або червоне вино, а самі тим часом не відводили погляду від монітора на протилежній стіні, який транслював картинку в студії. Там уже всідалася публіка, а помічниця режисера пояснювала, коли треба буде плескати в долоні, сміятися або влаштовувати овації. А ще на моніторі було видно чотири стільці для гостей студії та крісло ведучого, які поки що стояли порожні й чекали появи головних розважальників натовпу.