— Тобто ви хочете сказати, Холе, що поліцейські нам брехали? Що Сніговик усе ще на волі і вбивства не скінчилися?
— Ні, — відповів Харрі, — ми не брехали. У справі просто з’явилися нові дані.
Боссе повернувся на кріслі, режисер скомандував операторові: «Наїзд!», і от обличчя Боссе — на весь екран, погляд спрямований на глядачів.
— Гадаю, про ці нові дані ми незабаром почуємо у випуску вечірніх новин. Дивіться «Боссе» наступної п’ятниці! Дякую за увагу!
Уда заплющила очі. Пісенька дійшла до приспіву.
— Господи Боже мій, — почула вона придушений шепіт продюсера. — Хай тобі грець!
Самій Уді хотілося лише одного — завити. Від радості. Отут, думала вона, і є той самий полюс. Ми не просто там, де щось відбувається. Ми самі і є те, що відбувається. Ми — його частина!
Розділ 22. День вісімнадцятий. Збіг
Гуннар Хаген стояв біля дверей ресторану «Шрьодер» і озирався. Від моменту останніх титрів «Боссе» минуло тридцять хвилин та три телефонні розмови. Він не знайшов Харрі ані вдома, ані в Будинку мистецтв, ані на роботі. І тоді Бйорн Гольм порадив йому зазирнути до ресторану «Шрьодер», де в Харрі був прихисток. Контраст між молодими, вродливими, без п’яти хвилин знаменитими відвідувачами Будинку мистецтв та затятими мочимордами «Шрьодера» вражав. У кутку біля вікна у повній самотності сидів за столом Харрі. Із півлітровим келихом.
Хаген рушив до столу:
— Я намагався тобі додзвонитися. Ти що, мобільний вимкнув?
Старший інспектор поглянув на нього без будь-якого виразу:
— Та телефонували тут усякі... Купа журналістів, виявляється, тільки і мріє зі мною потеревенити.
— На каналі мені сказали, що редакція програми «Боссе» зазвичай разом із гостями відвідує після ефіру Будинок мистецтв.
— На мене чигали журналісти, отож я просто втік. То в чому справа, шефе?
Хаген всівся на стілець і дивився, як Харрі піднімає до губ келих і золотава рідина тече йому до рота.
— Я розмовляв із начальником управління, — сказав Хаген. — Це вже серйозно, Харрі. Заявити, що Сніговик досі на волі, — значить, порушити наказ про нерозголошення інформації.
— Це точно, — озвався Харрі і зробив іще ковток.
— «Точно»? І більше тобі нема чого сказати? Заради усього святого, Харрі, якого дідька ти це зробив?
— Громадськість має право знати, — посміхнувся Харрі. — Наша демократія, шефе, побудована на гласності.
Хаген грюкнув кулаком по столу, аж люди за сусідніми столиками подивилися на нього схвально, а офіціантка, яка проходила повз них із тацею півлітрових келихів, — тривожно.
— Харрі, закінчуй в оці ігри грати! Ми офіційно заявили, що справу закрито. Ти в дуже поганому світлі виставляєш владу, ти хоч це розумієш?
— Моя робота — ловити убивць та бандитів, — відповів Харрі, — а не показувати щось там у хорошому світлі!
— Це два боки однієї й тієї самої медалі, Харрі! Наші професійні дії залежать від того, як до нас ставиться суспільство. Преса — це важливо!
Харрі похитав головою:
— Преса ще жодного разу не допомогла і не завадила мені розкрити справу. Преса важлива тільки для простаків, які хочуть вискочити вперед. Тих, кому ви доповідаєте, цікавлять тільки конкретні результати і як їх подає преса: в позитивному ключі або в негативному. А я хочу спіймати Сніговика — і квит.
— Ти небезпечний для оточення, — повідомив йому Хаген. — Ти про це знаєш?
Харрі подивився на нього з подивом, але потім подумав, повільно кивнув, допив рештки й жестом попросив у офіціантки ще.
— Я розмовляв з нашим начальником, — Хаген стримувався з останніх сил. — Мені було сказано знайти тебе й надягнути міцний намордник. Зрозуміло?
— Так точно, шефе.
Хаген здивовано закліпав очима, обличчя Харрі так само не виражало жодних емоцій.
— Починаючи з сьогоднішнього дня, я хочу тримати руку на пульсі всього, що відбувається, — сказав Хаген. — Я хочу, щоб мені негайно доповідали про все. Але оскільки ти, звісно, цього все одно не робитимеш, я вже перемовився з Катриною Братт і доручив їй цю роботу. Є заперечення?
— Жодних, шефе.
Мабуть, подумав Хаген, Харрі сп’янів більше, ніж здається на перший погляд.
— Братт сказала, що ти їй наказав податися до асистентки Ідара Ветлесена і проглянути історію хвороби Арве Стьопа. Без санкції прокурора. І до чого ти все це затіяв? Ти взагалі розумієш, чим це нам загрожує? А якби Стьоп про це дізнався?
Голова Харрі смикнулася вгору, як у сторожового пса.
— А що означає «якби»?
— А те, що жодних записів щодо Стьопа вона так і не знайшла.
— Та невже? І чому це, цікаво?
— Не знаю, Харрі. Я тільки страшенно радий, що все минулося і проблем у нас не виникло. Арве Стьоп! Отакої! Коротше, про все, що Братт нариє чи не нариє, — вона мені доповідатиме щоденно.
Харрі кивнув офіціантці, яка поставила перед ним новий келих.
— І що, вона вже отримала вказівки щодо...
— Щодо чого?
— Ну, коли вона тільки прийшла, ви сказали їй, що я буду її отим самим... — І Харрі замовк.
— Її ким?.. — розлючено запитав Хаген.
Харрі похитав головою.
— Та що з тобою? З тобою все гаразд?
— Цілком, — відповів Харрі, проковтнув половину вмісту свого келиха одним великим ковтком і поклав на стіл сотенну купюру. — Приємного вечора, шефе.
Хаген сидів, поки Харрі не вийшов з ресторану. Тільки тут він помітив, що в келиху у Харрі нема піни. Він обережно понюхав його, підніс до губ. На смак було кислувате. Пахло яблуком.
Харрі йшов додому тихими вулицями міста. Вікна старовинних невисоких будинків світилися в темряві котячими очима. Він хотів зателефонувати Валянку, дізнатися, як справи, але вирішив дотримати слова і не смикати його передчасно. Він звернув на вулицю Софієсгате. Ані душі. Попростував до будинку, аж раптом помітив якийсь рух. Світло відбилося в чиїхось окулярах. Через дорогу від нього, за рядом припаркованих біля тротуару машин, стояла людина і начебто зачиняла автомобільні дверцята. Харрі чудово знав, які машини тут зазвичай стоять. Ця — «вольво С70» — була не з їхнього числа.
Було надто темно, і Харрі не міг роздивитися обличчя, але побачив, що людина нахилила голову так, щоб тримати Харрі в полі зору. Журналіст? Харрі йшов мимо машин. У бокових дзеркалах він бачив, як за ним рухається чужа тінь. Не прискорюючи крок, Харрі сунув руку до кишені пальта. Він чув кроки, що наближалися, і відчував, як на нього накочується лють. Він порахував до трьох і різко обернувся. Людина застигла на місці.
— Ви не мене шукаєте? — запитав Харрі і зробив крок уперед з револьвером в руці, другою схопив людину за комір і штовхнув так, що обидва вони впали на капот якогось автомобіля. Харрі притис чоловікові плечем горло і приставив револьвер до окулярів.
— По мене прийшов? — прохрипів він.
Той намагався вирватися, але Харрі не поступався, і врешті-решт чоловік здався. Його потилиця лунко стукнулася об капот машини, і тут світло ліхтаря впало йому на обличчя. Харрі його відпустив. Чоловік зробив спробу підвестися й закашлявся.
— Підводьтеся, — сказав Харрі, згріб його під пахву й потягнув до себе.
Харрі відчинив під’їзд і заштовхнув туди чоловіка.
— Ви що, в біса, тут робите? — запитав він його. — І звідки знаєте, де я живу?
— Я спробував зателефонувати за номером на вашій візитній картці. А потім зателефонував до довідкової, і там мені дали вашу адресу.
Харрі подивився на чоловіка. Точніше, на його обриси в нічній темряві. Навіть на фотороботі він був схожий на професора Філіпа Беккера.