Харрі повільно кивнув:
— Ти це до того, що він хоче, аби я подумав, буцімто йому є що приховувати?
Валянок подивився на порожню пляшку пива, перевів погляд на холодильник, зробив не надто щиру спробу підвестися з дивана і зітхнув:
— Я ж казав, це все ненауково. Ти не міг би...
Харрі підвівся, підійшов до холодильника. Вилаявся подумки. Коли він телефонував Уді, то, звісно, знав, що вони напевне приймуть його пропозицію взяти участь у програмі. А ще він знав, що йому вдасться безперешкодно поставити Стьопу пряме запитання — такий був формат передачі — і що камера показуватиме того, хто відповідає, так званим ближньосереднім планом, тобто тільки верхню частину тіла. Усе це чудово підходило для аналізу Валянка. І все одно їм не пощастило. Адже це була остання соломинка, останнє місце, куди ще міг впасти промінь світла. Решта тонула в темряві. Можливо, попереду було ще років десять руху навпомацки, надій на прорив, на випадок, на помилку ворога.
Харрі роздивлявся вишикувані, як на парад, пивні пляшки в холодильнику, їх стрункі ряди дивно контрастували з безладом, що панував у кімнаті. Він трохи забарився. І взяв дві пляшки. Вони приємно холодили долоні. Дверцята холодильника повільно поповзли на місце.
— Єдине місце, де я з упевненістю можу сказати, що Стьоп бреше, — подав з дивана голос Валянок, — це коли він каже, що у нього в родині нема випадків божевілля або інших серйозних спадкових захворювань.
Харрі устиг виставити ногу і не дав холодильникові зачинитися. Світло холодильника відбивалося в темному вікні, на якому не було завісок.
— Продовжуй, — сказав він.
І Валянок продовжив.
За двадцять п’ять секунд Харрі був уже в низу сходів, а Валянок майже допив пиво, яке йому сунув Харрі.
— Так, Харрі, — пробурмотів Валянок собі під ніс, — тут ось іще що. Коли Боссе запитав тебе, чи не чекаєш ти на якусь особливу жінку, ти сказав «ні». Ой, Харрі, навіть і не думай грати в покер.
Харрі зателефонував з машини.
Він не встиг назватися, а на тому кінці вже відгукнулися: «Привіт, Харрі».
Думка, що Матіас Лунн-Хельгесен запам’ятав його номер телефону або навіть вніс його разом із зазначенням імені, змусила Харрі здригнутися. На дальньому плані він чув голоси Ракелі та Олега. Вихідні. Сім’я.
— У мене питання щодо клініки «Марієнлюст». Залишився після неї хоч якийсь журнал пацієнтів?
— Сумніваюся, — відповів Матіас. — Напевне, є якісь правила, де йдеться про те, як чинити з документами, якщо вони не переходять до когось іще. Але якщо треба, я перевірю.
— Дякую.
Харрі промчав повз станцію метро «Віндерен». І знову поруч із ним ширяв привид минулого. Автомобільне переслідування, аварія, колега, що загинув, чутки про те, що за кермом був він, Харрі, і що треба було його перевірити на проміле. Це було давно. Багато води спливло, а душа досі болить.
Матіас передзвонив за чверть години.
— Я переговорив з Грегерсеном, він очолював клініку «Марієнлюст». Боюся, все загинуло. Але я впевнений, що деякі лікарі, Ідар в тому числі, забрали дані на своїх пацієнтів.
— А ти?
— Я тоді вже знав, що займатимуся приватною практикою, отож нічого не взяв.
— А як вважаєш, зміг би ти згадати імена хоча б деяких пацієнтів Ідара?
— Деяких — можливо. Але небагато. Це ж давно було все, Харрі.
— Я знаю. Дякую. — Харрі поклав слухавку й завернув згідно з вказівником до Королівського шпиталю.
Герда Нельвік, пишногруда привітна дама за сорок, цього вечора була сама у відділі встановлення батьківства Інституту судової медицини при Королівському шпиталі. Вона зустріла Харрі й повела його до свого кабінету. Ніщо не вказувало на те, що тут борються з найнебезпечнішими злочинами проти суспільної моралі. По-домашньому нуднувато прикрашені світлі приміщення свідчили, що, за невеликим винятком, місцевий штат складається з самих лише жінок.
Харрі бував тут раніше і був знайомий з процедурою ДНК-аналізу. За скляними вікнами лабораторій він бачив жінок у білих халатах, шапочках та медичних одноразових рукавичках, що схилились над записами та апаратурою, де йшли таємничі процеси, що їх вони називали «проба волосся», «препарат крові» та «ампіфікація». Усе це, врешті-решт, об’єднувалося в документі, який являв собою таблицю, де були зведені п’ятнадцять різних показників.
Холе та Нельвік пройшли мимо приміщення, де на полицях були розставлені коричневі конверти з позначками поліцейських відділів з усієї Норвегії. Харрі знав, що в них — предмети одежі, пасма волосся, проби меблевої оббивки, крові та інших органічних матеріалів, надісланих сюди для проведення аналізу. Все це для того, щоб вирвати в цих предметів цифровий код, у якому зашифровані потрібні ланки чарівної спіралі, названої ДНК, яка ідентифікує її власника з точністю майже сто відсотків.
Кабінет Герди Нельвік був невеликий — саме такий, щоб розмістилися полиці з безліччю тек, стіл з комп’ютером, етажерка для паперів та велика фотографія двох хлопчиків зі сноубордами.
— Сини? — запитав Харрі сідаючи.
— Сподіваюся, що так, — посміхнулася вона.
— Що?
— Так у нас жартують. Ви цікавилися замовниками аналізів?
— Так. А саме — всіма ДНК-аналізами, які замовлені однією установою за останні дванадцять років. Мені треба дізнатися, чиї це аналізи.
— Гаразд. Що за установа?
— Клініка «Марієнлюст».
— «Марієнлюст»? Ви впевнені?
— А чому ні?
Вона знизала плечима:
— У запитах із встановлення батьківства замовниками здебільшого бувають судові інстанції або адвокати. Або просто приватні особи.
— Це не з приводу встановлення батьківства. Там йдеться про вивчення спадковості через причину наявності в батьків важких генетичних захворювань.
— Он як, — сказала Герда. — Тоді подивимося у базі даних.
— Ви можете перевірити це просто зараз? — здивувався Харрі.
— Ну, якщо у вас є час... — Вона подивилася на годинник. — Секунд за тридцять...
Харрі кивнув.
Герда ввела в комп’ютер, диктуючи сама собі:
— Клініка «Ма-рі-єн-люст», — відкинулася на спинку стільця й зачекала, поки машина запрацює. — Кепська погода цієї осені, правда? — запитала вона.
— Атож, — відповів Харрі з чемності, прислухаючись до поклацування жорсткого диска, наче у ньому міг розчути відповідь, на яку так сподівався.
— Від браку світла розвивається депресія, — продовжила вона. — Сподіваюся, хоча б сніг невдовзі випаде. Буде світліше.
— Гм, — невизначено кивнув Харрі.
Поклацування припинилося.
— Подивимося, — сказала вона, дивлячись на екран.
Харрі набрав у груди повітря.
— Клініка «Марієнлюст» дійсно була нашим клієнтом, але востаннє — сім років тому. — Герда насупилася. — Проте раніше вони багато замовляли, як я бачу.
Тут вона замовкла. Харрі чекав, що вона скаже те, про що він думав. І вона продовжила:
— Я б сказала, незвично багато для звичайного медичного центру.
Харрі відчував: він на правильному шляху, який веде до виходу з лабіринту. Або, краще сказати, всередину лабіринту. До його темного нутра.
— У вас є дані про тих, кого тестували на їхнє замовлення?
Герда похитала головою:
— Зазвичай така інформація у нас є, але клініка побажала зберегти анонімність клієнтів. На жаль.
Чорт! Харрі заплющив очі і замислився.
— Але результати аналізів у вас збереглися? З кінцевою відповіддю: батько чи ні.
— Це так, — відповіла Герда.
— І що там?
— Зараз я не можу вам відповісти, адже треба заходити у кожний файл, а це забере якийсь час.
— А аналізи такі ж детальні, як і при роботі з кримінальними справами?
— Навіть більше. Бо у разі визначення батьківства треба вивчити більше факторів, оскільки половина генетичного матеріалу успадковується від матері.
— Отже, якщо я вам надішлю клітинний матеріал — пробу, взяту в конкретної людини, — ви зможете визначити, чи надсилали вам її проби з клініки «Марієнлюст»?