Выбрать главу

— Все одно розповідай.

Харрі зітхнув:

— Арве Стьоп. Він сказав, що Ідар лікував йому лікоть. Але Боргхільд запевнила, що жодних записів про Стьопа у Ветлесена нема. Отож — чому?

Катрина знизала плечима:

— Можливо, у нього було щось серйозніше, ніж лікоть, і Стьоп боявся, що інформація про травми може спливти та зіпсувати його променистий імідж.

— Якби Ідар Ветлесен з цієї причини відмовився вести записи своїх пацієнтів, то в нього архів був би порожній. Я вважаю, що тут ховається щось справді серйозне. Таємниця, яка не підлягає розголошенню.

— Наприклад?

— На ток-шоу Стьоп збрехав, що у нього в роду ніколи не було божевільних чи людей з хронічними захворюваннями.

— Ну то й що?

— Давай подумаємо, спробуємо від цього відштовхнутися. Заради версії.

— Версії, яка поки що — не версія?

Харрі кивнув:

— Ідар Ветлесен старанно приховував, що приймає хворих на хворобу Фара. Про це не знала навіть Боргхільд, його асистентка. Так чому саме на нього, а не на якогось іншого лікаря в світі вийшли Сильвія Оттерсен та Бірта Беккер?

— Чому?

— Давай уявимо, що головним умінням Ветлесена було не лікування серйозних захворювань, а збереження таємниці. Він сам казав, що вся його практика будується саме на цьому. Скажімо, до нього приходить пацієнт — до того ж іще і його друг, і каже, що в нього хвороба Фара, й діагноз йому поставили в іншому місці, у справжнього фахівця. Але отой спеціаліст не володіє вмінням берегти таємницю, а подібний факт і справді має зберігатися у повній таємниці. Пацієнт наполягає, можливо, навіть платить великі гроші. Адже він з тих, хто може заплатити.

— Арве Стьоп?

— Так.

— Але діагноз йому поставили в іншому місці, звідки цілком можливий витік інформації?

— Так, але Стьоп боїться не цього. Він боїться, що діаг­ноз — хвороба Фара — буде поставлений дитині: адже хвороба передається у спадок. Ось що має зберігатися у цілковитій таємниці, бо нікому не відомо, що в Стьопа є діти. Багато хто з чоловіків думає, що ці діти — їхні власні. На­приклад, Філіп Беккер думав, що він батько Юнаса. І... — Харрі кивнув у бік будинку.

— Ролф Оттерсен? — стримано прошепотіла Катрина. — Близнючки? Ти думаєш, що цей генетичний матеріал, — вона помахала пакетиками, — приведе до Арве Стьопа?

— Напевне.

Катрина подивилася на нього:

— Зниклі жінки... у них у всіх залишилися діти...

— Якщо виявиться, що Стьоп — батько Юнаса та близнючок, ми в понеділок почнемо брати проби в решти.

— Ти хочеш сказати, що Стьоп... робив дітей по всій Норвегії? Різним жінкам? А потім їх убивав після того, як вони народять?

Харрі знизав плечима.

— Але навіщо? — не розуміла вона.

— Якщо я маю рацію, то йдеться, звісно, про божевільного, так що про мотиви можна тільки здогадуватися. Тому що в діях божевільних часто простежується чітка логіка при невірному посиланні. Ти чула про тюленів?

Катрина похитала головою.

— Вони здійснюють холодні й прораховані вбивства, — сказав Харрі. — Після того, як самиця народить дитинчат і в неї починається наступне парування, самець намагається її вбити, бо знає, що з ним вона більше не паруватиметься, і хоче зробити так, щоб у його власних дітей більше не з’явило­ся конкурентів.

Судячи з обличчя Катрини, їй було складно зрозуміти ці заплутані тюленячі стосунки.

— Збожеволіти можна, — нарешті сказала вона, — але я навіть не знаю, що гірше: думати, як тюлень, чи вірити, що інші можуть думати, як тюлень.

— Я ж казав... — Харрі підвівся, і його коліна голосно хрус­нули. — Це навіть ще не версія.

— Брешеш. — Вона поглянула на нього знизу вгору. — Ти цілком упевнений, що їхній батько — Арве Стьоп.

Харрі криво посміхнувся.

— Ти так само божевільний, як і я, — посміхнулася вона йому у відповідь.

Харрі пильно подивився на неї:

— Ходімо. В лабораторії чекають на проби.

— У суботу ввечері? — здивувалася Катрина. — Що в них, ніякого особистого життя?

Вони віддали пакетики до лабораторії, де їм пообіцяли дати відповідь сьогодні ввечері, у крайньому разі — завтра рано-вранці. Харрі підвіз Катрину додому на Сейльдуксгата.

— У тебе у вікнах знову темно, — помітив він. — Ти що, живеш сама?

— Така розкішна жінка, як я? — посміхнулася вона, відчиняючи двері. — Ніколи.

— Гм. А чому ти не захотіла, щоб я розповів твоїм колишнім колегам в Бергені, що ти тепер працюєш в Осло?

— А навіщо?

— Ну, я подумав, було б круто, якби вони дізналися, що ти тепер береш участь у голосному розслідуванні, та ще й у столиці.

Вона знизала плечима:

— Бергенці не вважають Осло столицею. На добраніч.

Харрі рушив у напрямку Саннергата.

Він не був упевнений, але йому здалося, що Катрина всередині зіщулилася. Тепер, коли будь-яке клацання здавалося йому звуком курка, що стає на місце, а виявляється хрускотом гілок, які з жахом ламає мала дівчинка, що дивиться на нього, він уже ні в чому не впевнений. Катрина того вечора спрямувала револьвер у спину Філіпа Беккера. І коли Харрі встав між ним та нею, він почув той самий звук, що і в дворі, коли Сальма зламала гілку. Клацання курка, що повернувся на висхідну позицію. Отже, Катрина натисла на спусковий гачок на дві третини, так що постріл міг пролунати будь-якої миті. Вона була готова застрелити Беккера.

Харрі не міг про це забути. Адже знову побачив її в дверях, світло падало їй на обличчя, і він упізнав цей вираз. А ще тому, що справа стосувалася спадковості.

Комісар поліції Кнут Мюллер-Нільсен обожнював Джулі Крісті. Так сильно, що не насмілювався про це сказати своїй дружині. Проте в силу того, що підозрював її саму в позашлюбному зв’язку з Омаром Шарифом, докорів сумління не відчував, а просто сидів поруч із дружиною на дивані та насолоджувався спогляданням Джулі Крісті. Щоправда, було одне «але»: зараз Джулі Крісті знаходилася в обіймах вищезгаданого Омара. І коли телефон на столику у вітальні задзвонив і комісар зняв слухавку, його дружина натисла на паузу, отож ця чудова, але нестерпна сценка з улюбленого фільму «Доктор Живаго» застигла на екрані.

— Добрий вечір, Холе, — привітався Мюллер-Нільсен, коли Харрі назвав своє ім’я. — Авжеж, уявляю собі. Тепер вам точно є чим зайнятися.

— У вас є хвилинка? — запитав хриплий, але м’який голос на іншому кінці лінії.

Мюллер-Нільсен поглянув на червоні жадібні губи Джу­лі Крісті, палкий погляд напівприплющених очей, але відповів:

— У мене стільки часу, скільки вам знадобиться, Холе.

— Коли ви мені у себе в кабінеті показували фотографії Герта Рафто, я на дещо звернув увагу. Ви сказали про його дочку: «Вона добре справлялася, особливо як подумаєш, че­рез що їй довелося пройти», наче я мав знати, який вона гарний співробітник.

— Ну так, адже вона дійсно чудово справляється, хіба ні? — запитав Мюллер-Нільсен.

— Це як подивитися, — озвався Харрі.

Розділ 24. День дев’ятнадцятий. Тувумба

Під склепінням залу в центрі Хені — Унстада в очікуванні юрмилися гості. Арве Стьоп стояв у дверях і зустрічав тих, хто прийшов. Щоки в нього боліли від безкінечних посмішок, а після стількох рукостискань давав про себе знати травмований лікоть. Молода жінка з агенції, яка влаштовувала цей вечір, пливла неподалік від нього і, посміхаючись, показувала гостям на їхні місця за столами. Нейтрально-чорний костюм та навушники з майже невидимим мікрофоном робили її схожою на агента з бойовика «Місія нездійсненна».

— Нам час, — сказала вона й поправила на Арве смокінг дружнім, майже ніжним дотиком руки з обручкою на пальці.

Її стегна заколихалися перед його поглядом — вони уві­йшли до зали. Цікаво, чи є в цих стегон діти? Чорні брючата чудово сиділи на тренованих сідницях, і Арве Стьоп уявляв ці сідниці вже без нічого, на ліжку в квартирі на Акер-Брюгге. Відмовиться, мабуть, надто професійна... Він зустрівся з нею очима у великому дзеркалі дверей, зрозумів, що вона помітила його погляд, і розтягнув губи в широкій винуватій посмішці. Вона відразу посміхнулася у відповідь та трохи зашарілася зовсім непрофесійним рум’янцем. «Місія нездійсненна», кажете? А от і ні. Але не сьогодні увечері.