— Так, — відповіла Катрина, її нога в розрізі спідниці оголилася аж до стегна — дуже спокуслива лінія...
Арве Стьоп відчув, що в роті пересохло, і пригубив шампанське. Оглянув барвисте маєво суконь, які ритмічно рухалися біля сцени. Видихнув через ніс. Він відчував увесь букет запахів присутніх тут жінок.
— У вас є діти?
— А ви зацікавлені в цьому?
— Авжеж.
— Чому?
— Тому що матері, породжуючи нове життя, уповні проявляють свою натуру, і це дає їм глибинне розуміння життя, глибше, ніж у чоловіків.
— Дурниці.
— Не кажіть. Адже їм не треба відчайдушно шукати потенційного батька. Вони тепер хочуть грати в інші ігри.
— Он як? — повернулася до нього Катрина. — Ну, тоді, мабуть, у мене саме такий період. У що ви хочете пограти?
— А в що хочете.
— Чудово. — Вона дивилася на сцену.
Співак заплющив очі, вчепився у мікрофон обома руками і видав протяжне крещендо.
— Свято нудне, і я поїхав додому. — Стьоп поставив порожній келих на тацю в руках офіціанта. — Я живу на Акер-Брюгге. Той самий під’їзд, де й редакція «Ліберала». Останній поверх, верхній дзвоник.
— Я знаю, де це, — посміхнулася вона. — Наскільки ви хочете мене випередити?
— Дайте мені двадцять хвилин. І пообіцяйте, що ви ні з ким більше не розмовлятимете. Особливо з вашою подругою. Домовилися, Катрино Братт? — Він дивився на неї, сподіваючись, що не переплутав ім’я.
— Обіцяю, — відповіла вона, і Арве Стьоп помітив, що її очі сяйнули якимось глибинним вогником, котрий нагадував відблиск лісової пожежі на небі. — Я зацікавлена у нашій зустрічі так само, як і ви. — Вона підняла келих.
Стьоп поглянув на неї і пішов до виходу. За його спиною чулося віддалене тремоло співака.
Гримнули двері під’їзду, і вулицею Сейльдуксгата прокотилося п’яне волання. Четверо підлітків шумливо горлали, йдучи з вечірки в Грюнерльокку — районі барів. Вони пройшли повз автомобіль, що стояв біля тротуару, не помітивши людину, що сиділа всередині. Потім завернули за ріг, і на вулиці знову стало тихо. Харрі нахилився до лобового скла і подивився на вікна Катрини Братт.
Він міг би зателефонувати Хагену або викликати Скарре та патрульну машину. Але якщо це помилка, треба спочатку перевірити.
Він вийшов з автомобіля, піднявся на третій поверх, подзвонив у двері без імені власника. Зачекав. Подзвонив знову. Потім повернувся до машини, вийняв з багажника ломик, повернувся до дверей і подзвонив на перший поверх. Відповів сонний чоловічий голос, на задньому плані чувся якийсь концерт. Секунд за п’ятнадцять чоловік спустився і відчинив двері. Харрі показав йому посвідчення.
— Хіба я скаржився на злодіїв? — сказав чоловік. — Хто вас викликав?
— Дякую, далі я піду без вашої допомоги, — ігноруючи запитання, кивнув Харрі.
На третьому поверсі, де не було таблички з ім’ям мешканця на дверях, Харрі постукав, приклав вухо до дверей і прислухався. Потім устромив вістря ломика між дверима та одвірком біля замка. Оскільки будинки в Грюнерльокку свого часу будувалися для простих робітників з фабрик уздовж Акера, то використовувалися найдешевші матеріали, отож Харрі зламав двері без особливих труднощів.
Він постояв секунду-другу у темному передпокої, прислухаючись. Потім увімкнув світло і подивився на підставку для взуття. Шість пар. Усі невеликого розміру, чоловічих нема. Підняв одну пару, яка саме сьогодні була на Катрині, — підошви ще були вологі.
Пройшов до вітальні, увімкнув ліхтарик, щоб у разі чого вона не змогла з вулиці побачити, що в неї гості.
Промінь ковзнув по розсохлій сосновій підлозі, висвітив простий білий диван, книжкові полиці та ексклюзивний підсилювач марки «Лінн». У стіні була ніша, там стояло невелике, акуратно застелене ліжко. Кухонька займала закуток, де приткнулися ще холодильник та плита. Житло було спартанське, але чисте. Як і в самого Харрі. Промінь світла намацав очі, які пильно дивилися на нього. Потім ще і ще. Чорні дерев’яні маски з різьбленням та яскравим візерунком.
Він подивився на годинник. Одинадцята. Промінь світла поповз далі. Уся стіна над єдиним столом була завішана газетними вирізками. Вони вкривали її аж до самої стелі. Він підійшов ближче. Ковзнув поглядом і відчув, як серце зайшлося.
Вирізки були про розслідування вбивств.
Багато вбивств — десять чи дванадцять, деякі сталися так давно, що газетний папір устиг пожовкнути. Але Харрі чудово пам’ятав усі ці справи, бо в них було дещо спільне: розслідування вів він сам.
На столі біля комп’ютера лежав стос тек. Рапорти слідчої групи. Він розгорнув одну. Не його розслідування, це були матеріали про загибель Лайли Осен на горі Ульрікен в Бергені. У другій теці йшлося про справу Онні Хетланн, яка зникла у Фйолльсідені. У третій були скарги на Герта Рафто. Харрі перегорнув усю теку. Побачив ті самі фотографії, що показував йому Мюллер-Нільсен у своєму кабінеті. Тепер він дивився на них і розумів усе до решти.
Поруч із принтером він побачив аркуші паперу. На верхньому було щось намальовано. Швидкий любительський олівець, але, між тим, розібрати було можна. Сніговик. Обличчя видовжене, наче сніг, що підтанув, стікав донизу, чорні очниці-вуглини, тонка довга морквина схилилася донизу. Харрі перегортав папір. На кожному аркуші по малюнку. Скрізь сніговики, переважно — лише голови. Маски, подумав Харрі. Маски смерті. В однієї маски був пташиний дзьоб, маленькі людські ручки по боках, а внизу — пташині лапки. В іншої — поросячий п’ятачок та циліндр.
Харрі почав обшукувати кімнату, сказавши собі те саме, що й Катрині тоді, на Фінньой: відкинь усі думки, голова має бути вільною. Дивися, а не шукай. Пройшовся усіма шафами та ящиками, попорпався у кухонному посуді, серед миючих засобів, в одежі, екзотичних шампунях та імпортних кремах у ванній, де стояв запах її парфумів. Підлога у душовій була ще мокра, а на раковині лежав тюбик туші для вій. Харрі вийшов. Він не знав, що шукає, але зрозумів, що цього тут нема. Випростався й подивився навколо.
Ні. Воно тут. Просто він ще не знайшов.
Зсунув книги з полиці, відчинив шафку на кухні, перевірив, чи нема порожнин під дошками підлоги або в стінах, перевернув матрац. Подивився скрізь. Більше шукати нема де. Безрезультатно. Втішає тільки головне правило обшуку: не знайти означає так само багато, як і знайти. І тепер він розумів, що шукав увесь цей час. Харрі почав прибирати за собою.
Поклавши малюнки на місце, він згадав, що не перевірив принтер. Верхній аркуш був пожовклий, товстіший за звичайний папір для писання і мав якийсь особливий запах — наче його посипали спеціями та підпалили. Харрі підняв його вище й підсвітив ліхтариком, щоб роздивитися водяні знаки. Знайшов — унизу, у правому кутку, ледь помітні між тонкими паперовими волокнами. Вени на шиї в Харрі випнулися, наче вся кров прилинула до них, адже мозок терміново вимагав більше кисню.
Харрі ввімкнув комп’ютер. Поглянув на годинник, зачекав, поки завантажиться, знайшов функцію пошуку та ввів просте слово. Потім клацнув мишкою «шукати». З’явився веселий мультяшний песик, який підскакував угору-вниз і застиг, коли пошук було закінчено. Харрі прочитав: «Шукане слово знайдено в 0 документах». Перевірив, чи вірно ввів слово. Тувумба. Харрі заплющив очі. Почув, як машина мурчить, наче задоволена кішка. Потім муркотіння скінчилося. Харрі розплющив очі: «Шукане слово знайдено в 1 документах».
Він навів курсор на квадратик вордівського документа. У жовтому прямокутнику з’явилося пояснення: «Востаннє змінений 9 вересня». Він відчув тремтіння в руках і двічі клацнув мишкою. Білий фон документа освітив кімнату. Тексту було зовсім мало. Це був лист Сніговика.
Розділ 25. День дев’ятнадцятий. Дедлайн
Арве Стьоп лежав на ліжку, виготовленому на замовлення на фабриці «Місуку» в Осаці та обшитому у шкіряній майстерні «Ченнай» в Індії, оскільки закони штату Таїланд забороняли до експорту цей сорт натуральної шкіри. Від часу замовлення до отримання ліжка минуло півроку, але результат був вартий того. Ліжко ніжило тіло, наче гейша, миттєво пристосовуючись до будь-яких поз та рухів.