Він дивився, як повільно крутяться тикові лопаті вентилятора на стелі.
Катрина підіймалася на ліфті. По домофону він сказав їй, що чекатиме у спальні, а двері до квартири залишить відчиненими. Холодний шовк «боксерів» липнув до розігрітої алкоголем шкіри. З музичного центру «Боуз» лилися плавні мелодії. Маленькі, майже непомітні динаміки знаходилися в кожній кімнаті.
Він почув, як її підбори зацокотіли паркетом вітальні — повільно, але рішуче. Лише цей звук збуджував його. Якби вона тільки знала, що на неї чекає...
І ось вона стоїть у дверях, осяяна місяцем, що піднявся над фіордом, і дивиться на нього зі своєю напівпосмішкою. Катрина розв’язала пояс довгого чорного шкіряного пальта й кинула його на підлогу. Він затамував подих, але ні — вона ще у спідниці. Підійшла до ліжка, простягла якусь гумову річ. Це була маска — рожева маска звіряти.
— Надягай, — сказала Катрина без будь-якого виразу.
— Оце так! — захопився він. — Маска поросяти!
— Роби, що я сказала. — І в її очах знову з’явився дивовижний золотий спалах.
— Mais oui, madame.
Арве Стьоп надягнув маску. Вона закривала його обличчя повністю, пахла гумою, а в прорізі він насилу розрізняв силует гості.
— А я хочу, щоб ти... — почав він, прислухаючись до свого глухого, напруженого голосу, але продовжити не встиг, бо несподівано відчув різкий біль у лівому вусі.
— Замовкни! — крикнула Катрина.
До нього не відразу дійшло, що вона його вдарила. Він знав, що йому краще стриматися, інакше він зіпсує всю її гру, але не міг і зареготав — це виглядало дуже кумедно: поросяча маска, вушка, п’ятачок... Наступний удар припав на живіт — страшної сили. Стьоп зігнувся навпіл, застогнав і впав з ліжка. В очах потемніло, він марно намагався вдихнути ротом повітря, але під маскою зробити це було непросто. Тут він відчув, що вона заламала йому руки за спину. Стьоп нарешті ковтнув повітря, мозок отримав потрібну кількість кисню, і тоді на нього обрушився біль. А ще лють. Клята нахаба! Він спробував вивільнитися та схопити її, але відчув, що не може поворушити руками: у шкіру зап’ястків врізалося щось гостре. Наручники? Збоченка!
Катрина смикнула наручники, щоб він сів.
— Бачиш, що це? — почув він її шепіт.
Маска перекосилася на обличчі, тепер він узагалі нічого не бачив.
— Мені й дивитися не треба, — відповів він. — Я за запахом знаю, що це твоя киця.
Удар у скроню оглушив його, а коли він знову почув музику, то зрозумів, що все ще сидить на ліжку. Щось упиралося йому в щоку.
— Ідіотка! Чим ти вдарила? — заволав Стьоп. — У мене ж кров тече, суко!
— А ось чим.
Арве Стьоп відчув, що до розбитого носа та губ ткнулося щось тверде.
— Нюхай! — наказала вона. — Правда, чудово пахне? Сталь, рушничне мастило. «Сміт-Вессон». Пахне!..Ні з чим не сплутаєш. Порох пахне ще краще, але його ти вже не встигнеш понюхати.
Це просто такі забави, заспокоював себе Арве Стьоп, жорстокі рольові ігри. Але в її голосі і в усій ситуації було щось загрозливе, і вперше за довгі роки — такі довгі, що він знову наче опинився в дитинстві, бо відтоді він нічого подібного не відчував, — Стьоп зрозумів, що йому страшно.
— Ти впевнений, що не варто заводити моторчик? — запитав Бйорн Гольм, кутаючись щільніше у шкіряну куртку. — В «амазона», знаєш, пічка — просто блаженство.
Харрі хитнув головою й подивився на годинник. О пів на другу. Вони просиділи в машині Бйорна Гольма під вікнами квартири Катрини вже півтори години. Їх оточувала синювато-чорна ніч, вулиці давно спорожніли.
— Коли була нова, у неї був колір «каліфорнійський білий», — бубонів Бйорн Гольм своє, — номер сорок два за стандартом «Вольво», але той власник покрив чорним лаком. Воно, може, і добре для машини, та і всього-на-всього триста шістдесят п’ять крон на рік. По кроні в день, виходить...
Бйорн Гольм спіймав погляд Харрі, замовк і поставив альбом Джилліан Уелш та Девіда Роулінгса — з усіх сучасних хлопців цих хоч слухати можна. Він переписав альбом з компакт-диска на касету, і не тільки тому, що в машині, окрім касетника, не було ніякої апаратури, але й тому, що належав до вузького кола любителів музики, які вважали, що жоден СD ніколи не досягне теплого та глибокого звучання магнітної плівки.
Бйорн Гольм розбалакався, бо нервував. Харрі сказав йому тільки, що Катрину Братт відсторонили від розслідування і Бйорн Гольм протягом наступних тижнів має удавати, що ні про що не знає, і натякнув, що така миролюбна, розважлива та інтелігентна людина, як він, не шукатиме пригод на свою дупу. Бйорн Гольм багато із чим погоджувався, але сьогоднішня ситуація йому явно не подобалася. Він подивився на годинник.
— Вона, мабуть, у якогось мужика.
Харрі повернувся до нього:
— Чому ти так вважаєш?
— Бо ти сам казав, що вона розлучена. Самотня жіночка, уяви, — вона ж, як і ми, самотні вовки, — нишпорить. За таких обставин.
— Тобто?
— Чотири пункти: ідеш, шукаєш, вибираєш, хто простіший, і вперед...
— Гм. І ти теж? За чотирма пунктами дієш?
— За першими трьома, — відповів Бйорн Гольм, дивлячись у дзеркало та колошкаючи руду чуприну. — Мені трапляються якісь незговірливі.
Раніше Бйорн Гольм користувався бріоліном, але потім вирішив, що це, мабуть, надто радикально. З іншого боку... може, і варто, так би мовити, діяти рішучіше.
— Дідько! — перервав його думки Харрі. — От недотепа!
— Це ти...
— У ванній же нещодавно милися! Парфуми, туш! Ти маєш рацію.
Старший інспектор витягнув мобільний, гарячково набрав номер, на тому кінці відповіли негайно.
— Герда Нельвік? Це Харрі Холе. Ви все ще займаєтеся тестами? І що виходить?
Бйорн Гольм слухав, як Харрі буркнув у слухавку своє «гм», а потім тричі повторив «точно».
— Дякую, — завершив Харрі. — І ще. Скажіть, хтось із наших телефонував вам сьогодні з тими самими запитаннями? Як? Розумію. Так, зателефонуйте, коли все буде готово.
Харрі дав відбій.
— Заводь, — кивнув він.
Бйорн Гольм повернув ключ у замку запалення і запитав:
— Ну і що там таке?
— Поїхали до «Плази». Катрина Братт уже телефонувала до Інституту судової медицини і запитувала про результати встановлення батьківства.
— І що, вже готово? — запитав Бйорн Гольм і додав газу, повертаючи на Скьоус-плас.
— Вони спершу роблять тести з точністю дев’яносто п’ять відсотків, а решта часу йде на те, щоб довести ступінь точності до дев’яноста дев’яти.
— Ну і що?
— Дев’яносто п’ять відсотків, — що батьком близнючок Оттерсен та Юнаса Беккера є Арве Стьоп.
— Стиць-тидиць!
— Мені здається, Катрина подумала так само, як і ти, і поїхала до Арве Стьопа.
Харрі зателефонував до управління, викликав підмогу, а старенький мотор ревів вулицями Грюнерльокка. Тільки тоді, коли вони проїхали станцію швидкої допомоги біля Акера та випірнули під вогні Стургата, пічка нарешті видала прямо в обличчя струмінь розжареного повітря.
Одін Наккен з газети «Верденс ганг» мерз на тротуарі поруч із центром та кляв світ, людство й особливо свою роботу. З дверей все тягнулися останні гості вечірки «Ліберала», а ті, котрі йдуть останніми, завжди найцікавіші — про них кричатимуть заголовки протягом кількох наступних днів. Але наближався дедлайн, і за п’ять хвилин йому треба буде пройти кількасот метрів до Акерсгата. Він сяде у своєму кабінеті і напише заяву редакторові, що не бажає більше стояти, наче якийсь недолугий шмаркач, притуливши ніс до скла та дивлячись на вечірку з вулиці, сподіваючись, що почує ненароком, хто з ким танцював, хто кого облив шампанським, хто кого клеїв. Напише, що він звільняється!
Він спіймав, звісно, кілька пліток, надто неймовірних, щоб це було правдою, але друкувати їх вони не зможуть. Існують певні рамки, неписані правила. І їх журналісти його покоління намагалися свято дотримуватися.
Наккен поглянув довкола. Тупцялися неподалік ще кілька журналюг та фотографів. А може, у них, як і в нього, був пізній термін подачі до друку матеріалів.