— Он воно як! — «М» кисло розтягла яскраво наквацяні губи і взяла Арве під лікоть. — Тоді дякую.
Його дратувала манера «М» виходити разом на люди, демонструючи їхні стосунки, а звичка чіплятися за лікоть і зовсім була нестерпна. Напевне, цього разу вона це помітила, принаймні руку відпустила. Він поглянув на годинник і сказав:
— Люба, вибач, у мене зустріч.
— А як же обід? — «М» подивилася на нього, намагаючись приховати досаду.
— Я тобі зателефоную, — похапцем запевнив він.
Вона зателефонувала йому. Стьоп закінчив лекцію всього тридцять хвилин тому і тепер сидів у таксі, яке сунуло неквапом за снігоприбиральною машиною, що відкидала брудний сніг на узбіччя.
— Я сиділа прямо перед вами, — мовила слухавка її голосом. — Хочу подякувати за лекцію.
— Сподіваюся, ніхто не помітив, як я на вас витріщався, — переможно почав він, намагаючись перекричати скрегіт залізного ковша.
Вона тихо розсміялася.
— Плани на вечір? — запитав Арве Стьоп.
— Так собі, — відповіла вона, — нічого такого, чого б не можна було скасувати.
Чарівний голос. Чарівні слова.
Решту дня він провів, походжаючи квартирою й уявляючи, як візьме її на комоді у передпокої, щоб вона стукотіла потилицею об картину Герхарда Ріхтера, яку він купив у Берліні. «Оце завжди є найкраще, — думав він, — очікування».
О восьмій вечора вона подзвонила в домофон. Він чекав біля дверей. Слухав, як у шахті ліфта металево відлунювало, — так заряджають зброю. Її голос ставав усе чутнішим — вона наспівувала. Кров гаряче запульсувала в низу живота.
І ось вона — у дверях. У нього було таке відчуття, наче йому дали ляпаса.
— Ви... хто? — здивувався Стьоп.
— Я — Стіне... — відповіла вона, і на її усміхненій нетерплячій мордочці з’явилася розгубленість. — Я вам телефонувала...
Він оглянув її з голови до ніг і навіть прикинув усі можливості — це інколи підстьобувало його хтивість, — але ерекція згасла, і він відкинув ці думки.
— Вибачте, я не встиг вас попередити, — сказав він. — Мене терміново викликали на зустріч.
— На зустріч? — перепитала вона, навіть не роблячи спроби приховати розчарування.
— Кризова ситуація. Я вам зателефоную.
Він стояв біля дверей, слухаючи, як двері ліфта прочинилися і зачинилися знову. А потім розреготався. Адже тепер він навряд чи зустріне темноволосу красуню з першого ряду.
За годину Стьоп побачив Сильвію знову. Він саме пообідав на самоті, купив новий костюм, який відразу одягнув, і зо два рази пройшовся мимо крамниці «Смак Африки», що у цей час ховалася у затінку, осторонь від спекотного сонця. На третій раз зайшов усередину.
— Повернулися? — посміхнулася Сильвія Оттерсен.
Як і годину тому, вона була сама у своїй темній крамниці.
— Мені сподобалися подушки, — збрехав він.
— Так, вони симпатичні, — відповіла вона і провела рукою по штучній шкірі «під антилопу».
— А що іще ви можете мені показати? — усміхнувся він.
Вона поклала руку на стегно:
— Дивлячись, що вам цікаво.
Він відповів, відчуваючи, як тремтить голос:
— Я б поглянув на те, що ти ховаєш під спідницею...
І він навально накинувся на неї в задній кімнаті — вона навіть не потурбувалася зачинити двері крамниці.
Арве Стьоп скінчив майже відразу. Небезпека забороненого сексу теж підстьобувала його хтивість.
— Мій чоловік торгує в крамниці по вівторках та середах, — попередила Сильвія Оттерсен, коли він уже йшов. — Як щодо четверга?
— Можливо, — відповів він, роздивляючись свіжу пляму на новому костюмі.
Коли Бірта зателефонувала, сніжні пластівці в паніці кружляли над офісними будівлями на Акер-Брюгге. Вона сказала: «Мабуть, ви дали мені візитну картку, щоб я з вами зв’язалася». Траплялося, Арве Стьоп запитував себе, навіщо йому всі ці жінки, усі ці телиці, злягання, схожі на ритуальну капітуляцію. Хіба мало перемог він отримав за своє життя? Може, в ньому говорить страх старості, йому здається, що, занурюючись у водоверть цих дівиць, він зможе вкрасти собі трохи їхньої молодості? І звідки цей дикий темп, наче він веде битву за врожай? Може, це через хворобу, яка жила в ньому? Адже він розумів, що колись він перестане бути самим собою? Відповідей на ці запитання в нього не було. Та й навіщо вони йому? Того ж вечора він уже дослухався до низьких, майже чоловічих стогонів Бірти, яка билася головою об картину Герхарда Ріхтера, куплену ним у Берліні.
Заледве Арве Стьоп устиг перелити свою заражену сперму, як дверний дзвіночок сповістив про те, що до крамниці хтось зайшов. Він спробував вивільнитися, але Сильвія Оттерсен тільки міцніше вчепилася в нього. Він вирвався й різко натягнув штани. Сильвія поправила легку спідницю й пішла до покупця. Арве Стьоп метнувся до полиці з дрібничками і, повернувшися спиною, застебнув штани. Позаду чоловічий голос вибачався за те, що спізнився, бо не міг знайти місця для парковки, а Сильвія різко відповідала, що він мав про це подумати заздалегідь: літні відпустки у розпалі, всі на машинах, тепер вона запізнюється на зустріч до сестри, отож нехай він сам займеться з покупцем.
— Чи можу я вам допомогти? — почув Арве Стьоп у себе за спиною чоловічий голос.
Він обернувся й побачив кістлявого чоловіка з неприродно великими очима за круглими скельцями окулярів. З коміра фланелевої сорочки стирчала довга шия — чоловік нагадав Стьопу лелеку.
Стьоп побачив, як Сильвія вийшла з крамниці. Спідниця трохи задерлася, і було видно краплі, що стікали по колінах та залишали мокрі сліди. До нього дійшло: вона знала, що це горохове опудало, судячи з усього, її чоловік, мало ось-ось з’явитися. Тобто вона хотіла, щоб він їх застукав.
— Дякую, не треба, — відповів Арве Стьоп і попростував до дверей.
Арве Стьоп іноді намагався уявити собі, яка була б його реакція, якби він дізнався, що котрась із них завагітніла. Наполягатиме він на аборті чи, навпаки, на тому, щоб залишити дитину? Єдине, у чому він був упевнений, — що таки наполягатиме на чомусь: дозволяти приймати рішення комусь, крім себе, не в його правилах.
Бірта Беккер казала, що запобігати вагітності їм зовсім не обов’язково, бо дітей у неї бути не може. І от коли три місяці по тому вона, сяючи, повідомила йому про вагітність, він зрозумів, що дитину вона неодмінно хоче народити, і в паніці негайно почав наполягати на протилежному.
— У мене знайомий лікар у Швейцарії, — сказав він. — Ніхто ні про що не дізнається.
— Це ж мій шанс стати матір’ю, Арве. Лікар сказав, що все сталося якимось дивом і навряд чи повториться.
— Ані тебе, ані дитини я ніколи не побачу. Ти чуєш?
— Дитині потрібен батько. Та затишний дім.
— Від мене ти не отримаєш ані того, ані іншого. Я — носій небезпечної хвороби, ти розумієш?
Бірта розуміла, але оскільки була дівчиною простою, розважливою та ще й мала батька-акоголіка і матір-неврастенічку, з раннього віку звикла турбуватися про себе самостійно, тож зробила, що було в її силах. А саме — здобула дитині батька та затишний дім.
Філіп Беккер не міг повірити своєму щастю, коли ця красуня, за якою він так трепетно та безнадійно упадав, раптом поступилася й погодилася стати його дружиною. І саме тому, що він ще не повірив остаточно, зерно сумніву впало на сприятливий ґрунт. Але тієї миті, коли їй вдалося його переконати, що вона завагітніла від нього — усього за тиждень після того, як підпустила до себе, — сумнів було поховано, і досить глибоко.
Коли Бірта зателефонувала Арве Стьопу й сказала, що Юнас з’явився на світ схожим на нього як дві краплі води, той так і застиг із слухавкою біля вуха, дивлячись у простір. Потім попросив фотографію й отримав її — поштою, а ще за два тижні, як вони й домовилися, Бірта сиділа в кафе з Юнасом на руках та обручкою на пальці, а Арве за сусіднім столом удавав, що читає газету.
Наступної ночі він метався серед простирадл без сну та все думав про свою хворобу.
Перевірити треба було таємно, причому підключити такого лікаря, який точно триматиме язик за зубами. Іншими словами, цього слабака та підлабузника, цю жалюгідну подобу хірурга з керлінг-клубу, — Ідара Ветлесена.