— Навряд, — криво посміхнувся Харрі. — У нього все пальне вийшло.
— Яке ще пальне?
— Цілісність особистості.
Була десята ранку. У вікно кабінету Харрі бачив, як бліде нерішуче світло дня блукає дахами будинків по-недільному тихого району Грьонланн. Минуло вже шість годин після того, як Катрина Братт зникла з квартири Арве Стьопа, а пошуки все ще нічого не дали. Вона, звісно, могла залишитися в Осло, але оскільки до втечі напевне готувалася, то могла зараз бути дуже далеко. А в тому, що вона готувалася, Харрі не сумнівався.
Так само, як і в тому, що Катрина Братт і була Сніговиком.
По-перше, тому є очевидні підтвердження: лист та спроби вбивства. Але головне, тепер стало зрозуміло, звідки відчуття, що за ним спостерігають, що хтось проник у його життя. Газетні вирізки на стіні, звіти про хід розслідування. Вона привчила його до того, що передбачає кожен його крок, змусила звикнути до неї, і тепер її вірус живе у нього в крові, у нього в голові.
Він почув, як хтось увійшов, але не поворухнувся.
— Ми відстежили її мобільний, — пролунав голос Скарре. — Вона тепер у Швеції.
— Он як?
— На центральній станції сказали, що сигнал надходить з півдня. Місцезнаходження та швидкість відповідають копенгагенському експресу, який виїхав з Осло п’ять хвилин на сьому. Я розмовляв з поліцією Хельсингборга, їм потрібен офіційний запит для затримання. Поїзд там буде за півгодини. Що робимо?
Харрі повільно кивнув, відповідаючи власним думкам. Мимо вікна майнула чайка, в останній момент чомусь змінивши напрямок польоту та зрізавши кут над деревами в парку. Певне, побачила щось. Або просто передумала. Людина теж так може. О шостій ранку на вокзалі в Осло.
— Харрі! Вона так до Данії дістанеться, якщо ми не...
— Попроси Хагена переговорити з Хельсингборгом. — Харрі різко повернувся й схопив піджак із вішалки.
Скарре стояв і нерозуміюче дивився вслід старшому інспектору, який швидко йшов геть коридором широкими впевненими кроками.
Сержант Урьо, який чергував в арсеналі Поліцейського управління, здивовано подивився на збудженого старшого інспектора і повторив:
— ЦС? Газові, чи що?
— Дві коробки, — відповів Харрі, — і пачку патронів для револьвера.
Сержант нерішуче застиг біля дверей арсеналу. Цей Холе, звісно, давно вже сам не свій, це зрозуміло, але щоб сльозогінний газ?..
Коли сержант Урьо повернувся, Харрі кашлянув:
— А Катрина Братт із відділу вбивств тут щось отримувала?
— Дівчина з Бергенського управління? Тільки те, що належить за інструкцією.
— А що у нас належить за інструкцією?
— Звільнився — залишаєш револьвер і всі невикористані патрони. Поступаєш на роботу — отримуєш револьвер та дві пачки патронів.
— Тобто нічого серйознішого за револьвер у неї зараз нема?
Урьо здивовано похитав головою.
— Спасибі, — подякував Харрі й засунув патрони до чорної сумки поряд із зеленими циліндрами, котрі містили смердючий сльозогінний газ, такий само, як той, що був виготовлений Корсо та Стауттоном 1928 року.
Сержант помовчав і, тільки коли Холе розписався у відомості, пробурмотів:
— Приємних вихідних.
Харрі, обхопивши чорну сумку, сидів у приймальні Уллевольської лікарні. Солодкувато пахло спиртом, немічними старими та повільною смертю. Якась жінка з пацієнтів сиділа напроти й напружено дивилася в його бік, наче намагалася побачити того, кого там не було, — людину, з якою колись була знайома, коханого, який так і не повернувся, а може, сина.
Харрі зітхнув, подивився на годинник і уявив собі штурм поїзда в Хельсингборзі. Машиніст отримує наказ зі станції зупинити потяг за кілометр до платформи; озброєні поліцейські з собаками розтягуються ланцюгом; ретельний обшук у коридорах, купе, туалетах. Перелякані пасажири, які юрмляться біля вікон, дивляться на озброєних поліцейських — незвичне видовище на тлі вмиротвореного скандинавського пейзажу. Жінок просять показати документи, і вони тремтячими руками полізуть у свої сумочки. Широкоплечі поліцейські у нервовому очікуванні: мужні, розважливі, потім роздратовані, а коли з’ясується, що тієї, кого вони шукали, знайти не вдалося, — розчаровані. Врешті-решт, якщо вони не дурні та не ледарі, почується голосна лайка: вони знайдуть у мильниці одного з туалетів мобільний телефон Катрини Братт.
Перед Харрі виникло усміхнене обличчя:
— Він на вас чекає.
Харрі почвалав за клацанням сабо та енергійними стегнами в білих брюках. Жінка розчинила перед ним двері:
— Тільки недовго, будь ласка. Йому потрібен відпочинок.
Столе Еуне лежав в окремій палаті. Його зазвичай рожевощоке кругле обличчя було таке опухле та бліде, що майже зливалося з подушкою. Тонке, як у дитини, волосся впало на чоло. Чолу, між тим, було вже шістдесят. І якби не погляд — гострий та швидкий, Харрі подумав би, що перед ним — труп кращого психолога відділу вбивств та його, Харрі, лікаря душі.
— Боже милостивий, Харрі, — здивувався Столе Еуне. — Ти просто скелет. Хворієш, чи що?
Харрі довелося посміхнутися. Еуне, скорчивши гримасу, сів на ліжку.
— Вибач, що раніше не прийшов провідати. — Харрі гучно підсунув стілець до ліжка. — Я, розумієш... ці лікарні... Навіть не знаю...
— Лікарня пробуджує твої дитячі згадки про матір, усе гаразд.
— Як тут із тобою поводяться?
— Такі запитання ставлять, коли приходять провідати людину у в’язниці, а не в лікарні.
Харрі кивнув.
Столе Еуне зітхнув:
— Я знаю тебе надто добре, Харрі, і розумію, що це не візит чемності. Тебе явно щось непокоїть. Давай кажи.
— Облишмо. Я ж бачу: ти не в формі.
— Форма — поняття відносне. У деякому сенсі я в чудовій бойовій формі. Ти бачив би мене вчора. Тобто саме вчора був шанс, що ти не побачиш мене ніколи.
Харрі посміхнувся, не відводячи очей від рук.
— Йдеться про Сніговика? — запитав Еуне.
Харрі знову кивнув.
— Нарешті, — сказав Еуне. — Я тут помираю від нудьги. Розповідай.
Харрі набрав у легені повітря і почав розповідати про хід слідства, не забуваючи про додаткову інформацію та найважливіші деталі. Еуне разів зо два перервав його короткими запитаннями, а решту часу слухав мовчки з уважним та майже вдячним обличчям. Коли Харрі закінчив, було таке відчуття, що хворому стало краще, у нього з’явився рум’янець, та і на ліжку він сидів більш упевнено.
— Цікаво, — протягнув він. — Але якщо ти вже знаєш, хто злочинець, навіщо прийшов до мене?
— Вона божевільна, так?
— Людина, яка так чинить, безперечно, божевільна і може уникнути карного покарання.
— Я теж так думаю, але дечого таки не розумію, — сказав Харрі.
— Отакої! Та ти ж геній психіатрії. Я стільки років працюю, а до кінця так нічого і не зрозумів.
— Їй було всього дев’ятнадцять, коли вона вбила тих двох жінок у Бергені, а потім і Герта Рафто. Як сталося, що така психопатка пройшла всі тести в Поліцейській академії, а потім працювала в поліції стільки років — і за весь цей час її ніхто не розкусив?
— Хороше запитання. Напевне, вона — такий собі коктейль.
— «Коктейль»?
— Людина, в якій намішано багато всякого. Шизофренік, який чує голоси, але при цьому примудряється приховати свою дивакуватість від оточення. Роздвоєння особистості супроводжується нападами параної, які викривляють уявлення про те, в якій ситуації вона знаходиться і що треба зробити, щоб уникнути небезпеки. При цьому реальний світ уявляється у кращому разі додатком до цієї ситуації. Звірства та лють, про які ти казав, збігаються з малюнком суміжної особистості, яка, втім, цю лють може контролювати.
— Гм. Тобто ти теж до кінця не зрозумів, у чому суть, — підбив підсумок Харрі.
— І я про те саме! — Еуне розсміявся. Сміх перейшов у кашель. — Пробач, Харрі, — прохрипів він. — Ми, психологи, вибудували такі ясла, у яких наші корови не поміщаються. Ці психи — невдячні істоти, вони навіть не уявляють, скільки сил та часу ми витратили на наші дослідження!