Выбрать главу

Вона нерозуміюче закліпала очима, і Харрі відчув, що до його бездоганної логіки домішується сумнів. А може, він був завжди, отой сумнів? Злива періщила з подвоєною силою, вода хлюпалася за бортом. Він побачив, як вона відкрила рота, як її пальці обхопили міцніше руків’я револьвера. Харрі ухопив вудочку й уп’явся очима прямо в дуло. Так он як він має скінчити — на борту катера, у Вестланні, без свідків, без сліду. Перед очима постав Олег. Лише він один.

І тут Харрі щосили хльоснув Катрину вудочкою. Останній, відчайдушний крок, героїчна спроба перевернути гральний стіл, переграти долю. Гнучкий кінець вудилища розсік Катрині щоку до крові, удар був не надто вдалий, вона навіть не втратила рівноваги. Пізніше Харрі намагався згадати, чи передбачав він наслідки хоча б якось, чи ні? Грузило летіло з такою швидкістю, що оті двадцять сантиметрів ліски, що залишилися, обвилися довкола голови і свинець влучив їй по зубах. Харрі різко смикнув вудилище на себе, від чого гачок зробив те, для чого його й вигадали, — врізався в плоть. Він міцно засів у верхній губі Катрини. Відчайдушний ривок Харрі був такої сили, що Катрина Братт крутнулася на місці, її голова різко смикнулася, і в нього промайнула думка: зараз відірветься. Тіло повторило рух голови: повернулося вправо, а потім завалилося прямо на Харрі. Ще обертаючись навколо своєї осі, Катрина Братт рухнула перед ним на палубу.

Харрі скочив і стрибнув колінами їй на плечі, щоб паралізувати руки, вирвав револьвер з її знесиленої долоні і тицьнув дулом у напівзаплющене око. Зброя виявилася лег­кою, він відчував, як сталь тисне на м’яке очне яблуко. Вона не заплющила очі. А дощ усе намагався змити кров з її роздертого рта.

Розділ 30. День двадцятий. Цап-відбувайло

Кнут Мюллер-Нільсен особисто прибув на пристань зустрічати катер Харрі. Він, два констеблі та психіатр зібралися на нижній палубі, де на ліжку лежала в наручниках Катрина Братт. Їй зробили укол сильного заспокійливого і перенесли до автомобіля, що очікував неподалік.

Мюллер-Нільсен подякував Харрі за те, що той не доповів начальству про свою операцію.

— Давайте такої практики дотримуватися й надалі, — відповів Харрі, дивлячись у дощове небо. — Якщо Осло отримає офіційний рапорт, там захочуть взяти командування на себе.

— Зрозуміло, — кивнув Мюллер-Нільсен.

— Х’єрсті Рьодсмуен, — промовив чийсь голос, і вони обернулися. — Психіатр.

Жінці, яка дивилася на Харрі, було за сорок. Світле ску­йовджене волосся, об’ємний червоний пуховик. У руці вона тримала сигарету, анітрохи не непокоячись про те, що дощ ллє і на сигарету, і на неї саму.

— Важко було?

— Ні. — Харрі похитав головою. — Вона здалася без спротиву.

— Що сказала?

— Нічого.

— Нічого?

— Ані слова. Який ваш діагноз?

— Безперечно, це психоз, — відповіла Рьодсмуен. — Що, до речі, не означає, що вона хронік. Просто свідомість намагається контролювати ситуацію, яка, у принципі, не піддається контролю. Мозок надає перевагу відключенню, коли, припу­стимо, біль стає нестерпним. Наскільки я розумію, вона перебувала у стані жорстокого стресу, причому тривалий час.

Харрі кивнув.

— Вона буде розмовляти?

— Так, — відповіла Х’єрсті Рьодсмуен і розчаровано по­глянула на змоклу сигарету. — Щоправда, не знаю коли. Зараз їй потрібен відпочинок.

— Який відпочинок! — втрутився Мюллер-Нільсен. — Вона — серійний вбивця!

— А я психіатр, — відрубала Рьодсмуен, викинула сигарету й попростувала до маленької червоної «хонди», яка навіть під зливою виглядала запорошеною.

— Що тепер? — повернувся до Холе Мюллер-Нільсен.

— Останнім рейсом — додому, — відповів Харрі.

— Якщо чесно, маєш вигляд покійника. В управління є домовленість із готелем «Ріка-Тревел». Ми тебе туди відвеземо, дамо якусь одежу. Там, до речі, є ресторан.

Харрі, зареєструвавшись, стояв перед дзеркалом у ванній свого тісного номера та розмірковував про слова Мюллера-Нільсена. Еге ж, вигляд ще той, до труни кращих кладуть... І як воно вийшло, що покійником сьогодні він так і не став, і що взагалі відбулося? Прийняв душ та підвечеряв у порожньому ресторані, повернувся до номера і спробував заснути. Не вдалося. Довелося ввімкнути телевізор. По усіх каналах йшло якесь лайно, за винятком НРК-2, де показували фільм «Пам’ятай». Він його вже дивився. Головний герой страждає на втрату па­м’яті. У нього вбили дружину, і він написав на фотознімку, хто це зробив, бо знав, що все забуде. І щоразу виникало запитання: а чи може він вірити тому, що сам написав.

Харрі відкинув ковдру. Міні-бар під телевізором прикривали дерев’яні дверцята, що не зачинялися. Треба було відразу летіти додому.

Він уже виліз із ліжка, коли у номері задзвонив мобільний. Сунув руку до кишені мокрих штанів, повішених для просушки на стільці біля батареї. Телефонувала Ракель. Вона запитала, де він, і сказала, що їм треба поговорити. Тільки не в нього, а на нейтральній території.

Харрі впав спиною на ліжко і заплющив очі:

— Поговорити про те, що ми більше не зможемо зустрічатися?

— Так. Я вже більше не можу...

— Може, по телефону, Ракель?

— Ні, так не можна. Треба зустрітися, тоді не буде так боляче.

Харрі застогнав. Вона мала рацію.

Вони домовилися зустрітися завтра, об одинадцятій вечора, біля музею «Фрама» на Бюгдьой. Там завжди повно туристів, і можна загубитися серед німців та японців. Вона запитала, що він робить у Бергені. Він розповів і попрохав тримати в таємниці, поки інформація не з’явиться в газетах.

Закінчивши розмову, Харрі усе ще лежав на ліжку, втупившись у міні-бар, а на екрані телевізора фільм «Пам’ятай» про­довжував розповідати про ігри з пам’яттю. Підіб’ємо під­сумки, подумав Харрі. Його щойно мало не вбили, кохана усього його життя більше не хоче його бачити, а він завершив найтяжчу за всю його практику справу. Чи не завершив? Хоча він і не відповів Мюллеру-Нільсену, чому вирішив іти за Братт сам, але чудово знав відповідь. Через сумнів. Або надію. Відчайдушну надію, що, незважаючи на дикі збіги, це не вона. І ця надія досі жива. Ану ж бо, у тебе три глибинні причини і зграя скажених псів у шлунку. Нумо, до дверцят бару...

Харрі підвівся, пішов до ванної, відкрив кран і напився води. Випростався, подивився у дзеркало. Як покійник, кажете? Але покійники не хочуть напитися. Чому? І він сказав уголос:

— Бо тоді буде не так боляче.

Гуннар Хаген утомився як пес. Він озирнувся довкола. На годиннику майже північ. Він сидів у кімнаті на верхньому поверсі однієї з будівель у центрі Осло. Тут усе було блискуче та коричневе: паркетна підлога, стеля зі світильниками, що звисали, стіни з портретами попередніх власників цієї кімнати, стіл червоного дерева десь із десять квадратних метрів, шкіряні бювари перед кожним з дванадцяти чоловіків, що сиділи за ним. Годину тому Хагену зателефонував начальник Поліцейського управління округу Осло й викликав за цією адресою. Декого з присутніх Хаген знав, обличчя інших бачив у газетах, але багато хто йому був зовсім невідомий. Начальник Головного управління поліції ввів присутніх у курс справ. Він розповів, що Сніговиком виявилася жінка, яка служила в Поліцейському управлінні Бергена, згодом перейшла до відділу вбивств у Грьонланні, водила за ніс усю поліцію Осло, і тепер, коли її схопили, необхідно уникнути грандіозного скандалу.

Коли він закінчив, над столом запанувала тиша, густа, як сигарний дим. Дим ішов від краю стола, де сидів сивочолий чоловік. Він відкинувся на високу спинку стільця, так що його обличчя залишалося у тіні, й зітхнув. Тут до Гуннара Хагена дійшло, що все, що промовляв хтось із присутніх, говорилося у розрахунку на цю людину.

— Усе це дуже неприємно, Турлейфе, — сказав сивочолий тонким, майже жіночим голосом, — і надзвичайно небезпечно. Йдеться про всю систему — ми зараз говоримо на такому рівні. Це означає... — Всі затамували подих, поки сивочолий затягувався сигарою — ...що голови полетять. Питання тільки у тому чиї.