Начальник Головного управління обережно кашлянув:
— У вас є пропозиції?
— Поки що нема, — відповів сивочолий. — Але мені здається, у тебе, Турлейфе, є що сказати. Послухаємо.
— У цьому випадку ми маємо конкретні посадові помилки, допущені при прийомі на роботу та затвердженні на посаду, тобто промахи, пов’язані з людським фактором, і аж ніяк не з системою в цілому. Вважаю, що це не є проблемою керівництва, і пропоную поділити відповідальність та провину. Керівництво візьме на себе відповідальність, певне приниження...
— Переходь до справи, — перервав сивочолий. — Хто ваш цап-відбувайло?
Начальник Головного управління поліції поправив тісний комір сорочки. Гуннар Хаген помітив, що йому недобре.
— Старший інспектор Харрі Холе. — Ларс Турлейф опустив очі.
Знову запанувала тиша, поки сивочолий розпалював сигару, що згасла. Запальничка клацала й клацала. Потім із тіні почулося прицмокування і знову повився дим.
— Непогана думка, — сказав високий голос. — Якби це був не Холе, я б відповів, що доведеться знайти іншого цапа-відбувайла, бо якийсь старший інспектор — не надто вгодований баранець, щоб приносити його у жертву. Я б швидше попросив тебе, Турлейфе, пожертвувати собою. Але Холе такий професіонал, до того ж він був на цьому шоу, де всі теревенять... по телевізору. Відома людина, слідчий з певним реноме. Тож, мабуть, цього може вистачити. Але чи він погодиться?
— Залиште це нам, — відповів Турлейф. — Так, Гуннаре?
Гуннар Хаген закляк. Він згадав спершу свою дружину. Усе, чим вона пожертвувала заради його кар’єри. Коли вони побралися, вона покинула навчання й поїхала за ним до місця його служби в Департаменті безпеки. Потім його перевели до поліції, і вона знову була поруч. Вона була розумна та інтелігентна жінка і стала йому опорою у всіх відношеннях. Саме до неї він ішов за порадою, коли справа стосувалася кар’єри або якихось етичних питань, і вона завжди радила йому щось розумне. І все одно він не зробив такої блискучої кар’єри, як вони обоє мріяли. Тепер, схоже, все зміниться на краще. Зупинка на рівні начальника відділу з розслідування вбивств у Поліцейському управлінні Осло може скінчитися, і він рушить далі, вище. Питання тільки в тому, щоб не припуститися помилки.
— То як, Гуннаре? — знову звернувся до нього начальник КРИПОСу.
Шкода тільки, що він так утомився. Як собака. «Це заради тебе, люба, — подумав він. — Ти напевне хотіла б, щоб я вчинив саме так».
Розділ 31. День двадцять перший. Південний полюс
Харрі та Ракель стояли в музеї біля шхуни «Фрам» і дивилися, як група японців фотографує снасті, одночасно посміхаючись та киваючи гіду, який пояснював, що це судно було зафрахтоване Фритьофом Нансеном під час його невдалої спроби стати першовідкривачем Північного полюса у 1893 році, а пізніше й Раулем Амундсеном, коли він у 1911 році виграв у Скотта перегони за Південний полюс.
— Я знову забула у тебе годинник на тумбочці, — сказала Ракель.
— Це старовинна прикмета, — зауважив Харрі. — Це означає, що ти маєш повернутися.
Вона поклала долоню на його руку і похитала головою:
— Мені подарував його Матіас. На день народження.
«А я про це й забув», — подумав Харрі.
— Сьогодні вранці він запитав, чому я його не надягла. А ти знаєш, як мені важко брехати. Ти не міг би...
— Я привезу його о четвертій, — відповів він.
— Дякую. Я буду на роботі, ти поклади його до шпаківні біля дверей. Там...
Їй не треба було продовжувати. Там вона тримала ключі від будинку, щоб він міг увійти, коли повертався пізно вночі. Харрі вдарив долонею по перилах:
— Якщо слідувати Арве Стьопу, головна помилка Рауля Амундсена в тому, що він виграв. Стьоп вважає, що в історії залишаються зазвичай ті, що програли.
Ракель не відповіла.
— Це, мабуть, просто спроба знайти втіху, — сказав Харрі. — Ходімо?
На вулиці падав сніг.
— Отже, все скінчилося? — запитала вона. — Чи до наступного разу?
Він подивився на неї, бажаючи переконатися, що вона каже про Сніговика, а не про них.
— Ми поки що не знаємо, де тіла, — відповів він. — Я вчора був у неї в камері, перед тим як вирушити до аеропорту. Катрина так нічого і не сказала. Дивиться кудись, наче мене там і зовсім нема.
— А ти комусь казав, що поїдеш до Бергена?
Харрі похитав головою.
— Чому?
— Ну, — знизав плечима Харрі, — я міг помилятися. Тоді б просто повернувся тихо й не виглядав би ідіотом.
— Мені здається, не тому, — сказала вона.
Харрі покосився на неї. Вона мала вигляд ще гірший, ніж він сам.
— Чесно кажучи, сам не знаю. Я сподівався, що злочинець таки не вона, а хтось інший.
— Тому що вона — як ти? Адже ти міг опинитися на її місці?
Харрі не міг пригадати, щоб він казав їй, що вони з Катриною схожі.
— Вона виглядала такою самотньою та наляканою... — Харрі замружився — порив вітру кинув жменю снігу йому в обличчя. — Наче заблукала у сутінках.
Дідько! Він моргнув і відчув, як до горла підступає глевтяк, ридання мало не вихлюпнулося назовні. Може, у нього самого нервовий зрив? Його лихоманило. Раптом він відчув теплу долоню Ракелі на своєму підборідді.
— Ти не вона, Харрі. Ти інший.
— Справді? — слабко посміхнувся він, відводячи її руку.
— Ти не позбавляєш життя невинних людей, Харрі.
Харрі відмовився від пропозиції Ракелі підвезти його і почвалав до автобуса. В автобусне вікно він дивився на пластівці снігу та на фіорд, а сам згадував, як Ракель промовила слово «невинних», — трохи підвищивши інтонацію, наче сумнівалася та ставила запитання.
Харрі вже збирався відчинити двері, як раптом згадав, що в нього скінчилася розчинна кава, і пройшов п’ятнадцять метрів до крамнички Ніязі.
— Дивно бачити вас так рано, — сказав Алі, беручи гроші.
— Узяв відгул, — відповів Харрі.
— Ну й погодка! Кажуть, завтра випаде на півметра снігу!
Харрі покрутив у руках банку кави.
— Я тут днями налякав Сальму та Мухаммеда. На задньому дворі.
— Так, я чув.
— Прошу вибачення. Я був трохи заведений, от і все.
— Усе гаразд. Я тільки непокоївся, що ви знову почнете пиячити.
Харрі похитав головою та кволо посміхнувся: йому подобалася прямодушність пакистанця.
— От і добре, — сказав Алі, відраховуючи здачу. — А як там косметичний ремонт?
— Ремонт? — Харрі взяв здачу. — Ви маєте на увазі знищення грибка?
— Якого грибка?
— У мене хлопець працює, Стурманн чи як його там, він знайшов домовий грибок у кухні та в підвалі...
— Грибок? У підвалі? — Алі здивовано подивився на Харрі.
— То ви що, не знаєте? — Тепер здивувався Харрі. — Ви ж голова кооперативу. Я думав, він із вами переговорив.
— Ні, може, він домовлявся з Бйорном?
— А хто цей Бйорн?
— Людина, яка тринадцять років живе на першому поверсі, — відповів Алі, кинувши на Харрі суворий погляд. — І весь цей час він був заступником голови.
— Ах, Бйорн! — озвався Харрі, показуючи, що ім’я йому знайоме.
— Я обов’язково перевірю, — запевнив його Алі.
Опинившись у квартирі, Харрі стягнув черевики, пішов до спальні й ліг на ліжко. У готелі, в Бергені, він так і не зміг заснути, а тут відключився, ледве голова торкнулася подушки. Коли він прокинувся, у роті пересохло, шлунок мучив біль. Він підвівся, щоб попити, але, вийшовши до передпокою, укляк на місці.
Коли Харрі прийшов додому, він нічого не помітив і тільки тепер роздивився, що хаос у квартирі скінчився.
Він походив кімнатами. Дивно. Стіни були відновлені просто бездоганно! Він міг би заприсягтися, що тут узагалі нічого не чіпали. Тільки дірки від цвяхів зникли — їх акуратно замастили. Він торкнувся стіни у вітальні, щоб переконатися, що це йому не примарилося.
На столі лежав аркуш паперу — записка, букви чіткі, навіть красиві.
Я його знищив. Більше вас не турбуватиму. Стурманн.
P.S. Я порізався та забруднив настінну панель. Коли кров потрапляє на необроблену дерев’яну поверхню, змити її неможливо. Вихід один — пофарбувати усю стіну в червоне.