Харрі опустився в крісло й узявся роздивлятися голі стіни.
І тільки вийшовши на кухню, зрозумів, що дива не скінчилися. Бо календаря з Ракеллю та Олегом не було на місці. Небесно-блакитна сукня. Він голосно вилаявся й узявся люто ритися у відрі для сміття, перевірив навіть пластиковий контейнер, що стояв на задньому дворі. Тільки тоді йому стало зрозуміло, що дванадцять найщасливіших місяців його життя знищені разом із сміттям.
Психіатр Х’єрсті Рьодсмуен розуміла, що цей робочий день буде для неї особливим. Поки вона крокувала коридором психіатричного відділення Хьоукелланської лікарні, що в Саннвікені, сонце урочисто піднялося над Бергеном і бризнуло у вікна. Лікарню стільки разів перейменовували, що лише декотрим з бергенців було відомо, що офіційно вона тепер називається лікарня «Саннвікен», але «закрите» відділення не перейменовували, так воно і залишалося «закритим», наче чекали на вказівки або пояснення, що назва ця неправильна, а найголовніше — принизлива.
Зустріч із пацієнткою, яка сиділа під такою охороною, якої у них у відділенні ще ніколи не було, одночасно лякала і радувала. Етичні принципи та підходи вони заздалегідь обговорили з Еспеном Лепсвіком з КРИПОСу та Мюллером-Нільсеном з Бергенського управління поліції. Пацієнтка перебувала у стані психозу — допитувати її було не можна. Х’єрсті як психіатр бесідувати з пацієнтами вміла тільки заради їхнього власного блага, тому допомогти поліцейському розслідуванню не могла. Не можна було забувати про лікарську таємницю. Тому їй самій доведеться визначати, що з почутого нею важливо для слідства, і добиватися від пацієнтки детальніших пояснень. Але навіть ця інформація не могла бути використана в суді, бо виходила від психічно неврівноваженої людини. Коротше кажучи, в плані етики та юриспруденції їй доведеться пройти справжнім мінним полем, до того ж найменша помилка може мати катастрофічні наслідки, адже усі її дії перевірятимуться неодноразово суддівськими та журналістами.
Поряд із білими дверима до кабінету стояли сищик у цивільному та поліцейський у формі. Вона вказала на перепустку, прикріплену до білого халата, і поліцейський відчинив перед нею двері.
Заздалегідь обговорили, що цивільний буде присутній у кабінеті, щоб покликати на допомогу, коли щось піде не так.
Х’єрсті Рьодсмуен сіла на стілець і подивилася на пацієнтку. Невже ця тендітна жінка з обличчям, на яке спадало довге волосся, та чорною гематомою біля розірваного рота може являти якусь небезпеку? Великими очима вона з жахом дивилася на щось, видиме тільки їй. Яка вже тут загроза! Здавалося, жінку приніс сюди вітер, але варто дмухнути — її понесе кудись в інше місце. Повірити в те, що вона холоднокровно вбивала людей, було просто неможливо. Але в Х’єрсті Рьодсмуен був багатий досвід.
— Доброго дня, — почала вона. — Мене звати Х’єрсті.
Відповіді не було.
— Як ви вважаєте, у чому ваша проблема? — запитала вона.
Це запитання було запозичене з посібника для бесід із пацієнтами у стані психозу. Альтернативною була фраза: «Як ви вважаєте, чим я можу вам зарадити?»
Так само мовчання.
— Ви тут у повній безпеці. Тут нема нікого, хто хотів би вам заподіяти шкоду. Я нічого поганого вам не зроблю. Ви у повній безпеці.
Така чітка заява згідно з посібником мала заспокоїти пацієнта. Це важливо, адже психоз виникає через підсвідомий страх. Х’єрсті Рьодсмуен відчувала себе стюардесою, яка розповідає про правила безпеки перед польотом. Навіть на рейсах, які пролітають над пустелею, пасажирам неодмінно демонструють рятувальні жилети. Адже смисл цієї демонстрації насправді такий: «Можете боятися, але знайте: ми про вас потурбуємося».
Саме час перевірити, чи адекватно пацієнтка сприймає дійсність.
— Ви знаєте, яке сьогодні число?
Мовчання.
— Погляньте на годинник, там, на стіні. Можете сказати, котра зараз година?
У відповідь — тільки застиглий погляд.
Х’єрсті Рьодсмуен зачекала. Довга стрілка годинника тремтливо перескочила на одну позначку.
Марно.
— Я піду, — сказала Х’єрсті і підвелася. — За вами прийдуть і проведуть до палати. Ви у повній безпеці.
— Мені треба переговорити з Харрі, — раптом сказала жінка низьким, майже чоловічим голосом.
Х’єрсті зупинилася й озирнулася:
— З яким Харрі?
— З Харрі Холе. Терміново.
Х’єрсті намагалася зазирнути їй в очі, але жінка так само дивилася у глиб себе.
— Але ви маєте мені хоча б сказати, хто такий цей Харрі Холе, Катрино.
— Старший інспектор відділу вбивств в Осло. Назвіть йому моє прізвище, Х’єрсті.
— Братт?
— Ні, Рафто.
— Гаразд, але не могли б ви сказати мені, про що збираєтеся розмовляти з Харрі Холе? Щоб я могла надалі...
— Ви не розумієте. Вони всі помруть...
Х’єрсті повільно опустилася на стілець:
— Я розумію. А чому ви вважаєте, що вони всі помруть, Катрино?
Нарешті жінка поглянула на неї. Її очі нагадали Х’єрсті Рьодсмуен червону картку в грі «Монополія» — картку з написом: «Ваші будинки та готелі горять».
— Ви нічого не розумієте! — відгукнувся низький, майже чоловічий голос. — Це не я.
О другій годині Харрі зупинив машину біля будинку Ракелі на Хольменколлвейєн. Сніг припинився, і Харрі вирішив не залишати слідів від шин на парковці в саду. Сніг тихо та протяжно хрустів під ногами, а в затемнених вікнах відбивалося яскраве денне світло.
Він піднявся сходами до дверей, відчинив шпаківню, поклав туди годинник Ракелі і зачинив дверцята. Він уже повернувся, щоб рушити назад, як двері за його спиною прочинилися.
— Харрі!
Харрі озирнувся і спробував посміхнутися: перед ним стояв оголений чоловік з рушником навколо стегон.
— Матіасе, — ледве вимовив Холе. — Ти мене налякав. Я гадав, ти зараз на роботі...
— Вибач, — розсміявся Матіас і склав руки на грудях. — Сьогодні працюю вночі. Помінявся. Хотів душ прийняти, чую, хтось шарудить біля дверей. Я подумав, що це Олег, а в нього ключі тугі, розумієш?
Харрі розумів. Тугі ключі колись належали йому. Отже, Ракель віддала їх Олегу, а Матіас отримав ключі хлопчика. Жінки...
— Що ти хотів, Харрі?
Харрі відмітив, що Матіас склав руки якось неприродно високо, наче прикривав ними щось.
— Та так, — відповів він. — Просто проїжджав мимо і хотів занести Олегу дещо.
— Чому у двері не подзвонив?
Харрі ковтнув слину.
— А я відразу здогадався, що він ще із школи не повернувся.
— Це як?
Харрі кивнув, даючи зрозуміти Матіасу, що, на його думку, це доволі доречне запитання, і пояснив:
— Сніг.
— Сніг?
— Так. Він припинився дві години тому. А сходи чисті, жодних слідів.
— Це ж треба, Харрі! — весело вигукнув Матіас. — Оце дедукція у повсякденному житті. Відразу видно, що ти слідчий.
Харрі натягнуто розсміявся разом із ним. І тут руки Матіаса трохи опустилися, і Харрі роздивився те, що Ракель називала «невеликою фізичною вадою». Там, де зазвичай у чоловіків розташовуються соски, у Матіаса була гладенька чиста шкіра.
— Це спадкове, — сказав Матіас, простеживши за поглядом Харрі. — У мого батька так само було. Рідко зустрічається, але зовсім безпечно. Та й до чого вони чоловікові?
— Справді, до чого? — озвався Харрі і відчув, як палають його вуха.
— Хочеш, я передам Олегу... що ти там йому приніс?
Харрі крадійкувато кинув погляд на шпаківню:
— Ні, дякую. Завезу іншим разом. — Холе скривив гримасу, яка, як він сподівався, мала підтвердити правдивість його слів. — Давай іди в душ.
— О’кей.
— Бувай.
Сівши до автомобіля, Харрі ляснув долонями по керму і голосно вилаявся. Він поводився, як малолітній кишеньковий злодюжка, спійманий на гарячому. Брехав Матіасу просто в обличчя. Брехав, вивертався, як останній засранець.
Він завів мотор і вдарив кулаком по панелі: він не повинен постійно думати про роботу, треба переключитись на щось інше. Виходило погано: всю дорогу думки юрмилися в голові, повертаючись до останньої справи. Він думав про фізичні недоліки, уявляв червоні плоскі соски, які виглядають на білій шкірі наче плями крові. Про плями крові на необробленому дереві... Раптом у мозку виринули слова фахівця з грибка: «Вихід один — пофарбувати всю стіну у червоне».