Отже, він поранився. Харрі на мить заплющив очі, уявляючи рану. Це мала бути глибока рана, якщо крові витекло так багато, що... лишалося тільки зафарбувати всю стіну...
Харрі різко загальмував і почув гудок автомобіля. У дзеркалі він побачив, як свіжим сніжком вильнула на повному ходу «тойота-хіяче», вона пролетіла мимо, дивом не зачепивши його машину.
Харрі відчинив дверцята, вискочив надвір і озирнувся: він стояв біля стадіону «Грьоссбанен». Глибоко зітхнув і спробував подумки рознести вщент ту картинку, що виникла у нього в голові, щоб спробувати скласти її наново. І вона склалася, йому навіть не довелося міняти шматки мозаїки місцями: вони підходили одне до одного ідеально. Серце забилося сильніше. Якщо він має рацію, то вся версія перевернеться з ніг на голову. Усе збігалося, збігалося з тим, як Сніговик планував свої дії, як готувався проникнути до будинку... А трупи? Адже тепер зрозуміло, куди вони поділися. Харрі, тремтячи, підкурив сигарету та спробував реконструювати події, виходячи з нової версії. Він почав із курячої шиї, обвугленої на зрізі.
Харрі не вірив в осяяння, божественне ясновидіння та іншу телепатію, але він вірив в удачу. Не у талан, який іншим дається від народження, а в систематичну удачу, яку завзятою працею можна собі підкорити та змусити працювати на свою користь. В удачу, яка приходить, коли сплетеш такі дрібні тенета, що в них спіймаються усі збіги до єдиного. Але його нинішня удача була не така. Тільки б він був правий! Харрі подивився донизу й побачив, що він розтоптав сніг і тепер — у прямому й переносному смислі — стоїть обома ногами на землі.
Він сів у машину, дістав мобільний і набрав номер Бйорна Гольма.
— Так, Харрі? — відповів сонний і майже до невпізнанності гугнявий голос.
— Судячи з голосу, тебе добряче прихопило, — сказав Харрі.
— Схоже на те, — відповів Гольм. — Бісова застуда. Лихоманить навіть під двома ковдрами. Пекельний стан.
— Слухай, — перервав його Харрі. — Пам’ятаєш, я просив тебе виміряти температуру тих курей, яких рубала Сильвія Оттерсен, щоб визначити, коли це сталося?
— Ну?
— І ти ще потім сказав, що одна була тепліша за інших двох.
Бйорн Гольм пирхнув:
— Так. А Скарре пожартував, що у неї була лихоманка. Взагалі-то можливо.
— А я вважаю, що її зарізали після того, як Сильвію було вбито. Не менше ніж через годину.
— І хто ж це зробив?
— Сніговик.
Очікуючи відповіді, Харрі почув, як Гольм смачно висякався, а потім сказав:
— Тобто ти вважаєш, що вона взяла сокиру Сильвії, пішла назад...
— Ні, сокира залишилася в лісі. Я мав на це звернути увагу, але тоді я нічого не знав про розжарену петлю.
— А що ти там мав видивитися?
— Та шия ж у курки була обвуглена! Чорна з країв. Імовірно, петлю використовував саме Сніговик.
— І навіщо їй було вбивати цю курку? — продовжував дивуватися Гольм.
— Щоб зафарбувати усю стіну в червоне.
— Що?
— У мене ідея, — відповів Харрі.
— Дідько, — пробурмотів Гольм. — У мені, звісно, через оцю твою ідею треба негайно вилазити з постелі? Так?
— Ну... — промимрив Харрі.
Виявляється, снігопад вирішив просто трохи перепочити, бо о третій годині на весь Естланн знову посипалися великі важкі пластівці. Траса Е16 була вкрита сірим простирадлом снігової каші, яка стікала аж з Беруму.
Не доїжджаючи до Солліхьогда, Харрі з Гольмом звернули на лісову просіку.
За п’ять хвилин вони стояли в дверях перед Ролфом Оттерсеном. За його спиною Харрі побачив Ане Педерсен, котра сиділа на дивані у вітальні.
— Нам треба ще раз поглянути на підлогу в сараї.
Ролф Оттерсен поправив окуляри, а Бйорн Гольм голосно та важко кашлянув.
— Будь ласка, — погодився Оттерсен.
Харрі з Гольмом пішли до сарая, а худа чоловіча фігура продовжувала стояти на ґанку, повернувшись у їхній бік.
Верстат, де Сильвія різала курей, стояв на тому самому місці. Від курей, звісно, не залишилося й сліду — ані від живих, ані від мертвих. До стіни була прихилена гостра лопата. Такою сніг не прибирають, а копають землю. Харрі підійшов до дошки з інструментами. Силует сокирки, яка мала там висіти, нагадав Харрі, як на місці злочину крейдою обводять тіло жертви.
— Коротше, я вважаю, що Сніговик повернувся й зарізав ще одну курку, щоб її кров’ю залити підлогу. У нього була тільки одна можливість — зафарбувати все у червоне.
— Ти вже це казав. Тільки я все одно до пуття нічого не зрозумів.
— Якщо людині треба сховати червону пляму, вона може її змити або зафарбувати у червоне все довкола. Гадаю, Сніговик хотів щось приховати. Якісь сліди.
— Які ще сліди?
— Щось червоне, що не можна було прибрати, змити, бо необроблене дерево швидко всотує будь-яку рідину.
— Кров? Вона намагалася приховати плями крові під іншою кров’ю? Це і є твоя ідея?
Харрі обійшов верстак, сів навпочіпки, відчув, як руків’я револьвера Катрини Братт у нього за поясом уп’ялося йому в живіт. Він подивився на підлогу. Там усе ще було видно рожеві розводи.
— У тебе є з собою знімки, які ми тут зробили? — запитав Харрі. — Починай з тих місць, де було найбільше крові. Особливо тут, поряд з верстаком.
Гольм дістав знімки із сумки.
— Отже, зверху був шар курячої крові, — сказав Харрі. — Але була й інша, та, що встигла проникнути в щілини та всотатися у волокна дерева. Вона не могла змішатися з курячою, бо курячою залили набагато пізніше. Як вважаєш, зможеш видряпати трохи тієї, першої крові, на аналіз?
Бйорн Гольм кліпнув і без особливого натхнення поцікавився:
— І що ти хочеш, щоб я тобі сказав?
— Єдина відповідь, яка мені потрібна, — «так».
Гольм відповів кашлем, що розривав легені.
Харрі потупцяв назад до житлового будинку. Постукав, Ролф Оттерсен відчинив двері.
— Мій колега побуде ще в сараї, — пояснив Харрі. — Можна він потім зайде трохи погрітися?
— Звісно, — не дуже охоче відповів Оттерсен. — А що ви намагаєтеся розкопати цього разу?
— А я хотів запитати вас про те саме, — наголосив Харрі. — Я помітив сліди землі на лопаті.
— Ах, це... Ставив стовпчики для огорожі.
Харрі подивився на вкриту снігом землю, яка тягнулася до самого лісу, що темнів удалині. Цікаво, що Оттерсен міг там загороджувати? Він був упевнений: в очах Оттерсена промайнув страх.
Харрі кивнув на вітальню:
— У вас гості... — Тут його перервав дзвінок мобільного.
Це був Скарре.
— Знайшли ще одного, — повідомив він.
Харрі подивився на ліс і відчув на чолі та щоках пластівці снігу, що танули.
— Кого «ще одного»? — запитав він, хоча вже здогадався про все з голосу Скарре.
— Ще одного сніговика.
Психолог Х’єрсті Рьодсмуен зателефонувала старшому інспекторові Кнуту Мюллеру-Нільсену, коли вони з Еспеном Лепсвіком уже збиралися йти.
— Катрина Братт заговорила, — повідомила вона. — Вважаю, вам слід під’їхати до лікарні й послухати, що вона розповідає.
Розділ 32. День двадцять перший. Резервуари
Скарре йшов попереду Холе, залишаючи за собою сліди в снігу, що білів між деревами. Ранні сутінки попереджали, що зима вже на порозі. Над ними виблискувала вогнями телебашта Трюванн, а під ними — Осло. Харрі приїхав сюди з Солліхьогда й припаркувався на стоянці, де щовесни, подібно до мігруючих лемінгів, збиралися випускники, щоб пуститися у ритуальні дорослі пригоди: танці, випивка, флірт, секс. Коли Харрі був випускником, машини в нього не було, а тусовок він не любив.
— Його знайшли якісь любителі піших прогулянок, — сказав Скарре.
— І вирішили зателефонувати до поліції, щоб розповісти, що в лісі стоїть сніговик?