— У яких документах?
— З якими тіло надходить до нас. Їх зберігають в офісі, нагорі. Ми чіпляємо одну металеву бирку на великий палець ноги, другу — на руку, третю — на вухо. Намагаємося й частини тіла реєструвати, після того як їх розчленовують, щоб потім, коли потрібно, можна було зібрати труп знову.
— Ви регулярно перевіряєте трупи на відповідність до документів?
— Перевіряємо? — почухав санітар потилицю. — Тільки якщо збираємося його кудись відправляти. Трупи людей згідно із заповітами найчастіше надходять сюди, в Осло. Потім ми можемо передавати їх університетам, наприклад до Тронхейма, Тромсьо або Бергена, коли їм своїх не вистачає.
— Чи може так статися, що у вас зберігається не те тіло, що вказане в документах?
— Е, ні, що ви! Усі, хто сюди потрапив, заповідали своє тіло інституту, це в заповітах у них записано.
— Саме в цьому я й сумніваюся, — сказав Харрі і сів навпочіпки біля одного з резервуарів.
— У чому?
— Послухайте, Робьоле. Я поставлю вам запитання і хочу, щоб ви як слід подумали, перш ніж відповісте. Гаразд?
Санітар кивнув.
Харрі випростався на весь зріст:
— Може так бути, що дехто, хто має доступ до цих приміщень, привезе сюди ввечері якесь тіло, повісить на нього бирки з фіктивним номером і перебуватиме у відносній упевненості, що ніхто нічого не помітить?
Кай Робьоле завагався, почухав потилицю, подлубався у вусі.
Харрі переступив з ноги на ногу. Гольм відкрив було рота.
— Узагалі, — сказав Робьоле, — цьому вашому «дехто» навряд чи щось завадить.
— У такому разі я хотів би поглянути на тіла.
Робьоле підвів здивовані очі на поліцейського:
— Тут? Зараз?
— Давайте почнемо з дальнього правого.
— Мабуть, тоді мені треба зателефонувати й отримати дозвіл.
— Якщо ви хочете затримати розслідування вбивства — телефонуйте.
— Убивства? — зіщулився Робьоле.
— Чули про Сніговика?
Робьоле нерішуче покліпав очима, потім підійшов до підйомника, прилаштував два міцних гаки до петель на резервуарі і натис кнопку на пульті керування. Ланцюг, брязкаючи, поповз угору, кришка резервуара піднялася. Харрі та Гольм не зводили з неї очей. До зворотного боку кришки були припаяні дві горизонтальні пластини та одна вертикальна, по обидва боки від якої лежали білі голі тіла. Трупи були схожі на ляльок, і це враження підсилював чорний трикутний отвір, який був у кожного на стегні. Коли тіла піднялися на достатню висоту, Робьоле натиснув «стоп». У тиші, що запанувала, чулося, як стікає з трупів розчин. Капання луною розносилося в приміщенні.
— Ну? — запитав санітар.
— Немає, — сказав Харрі, — далі.
Вони продовжили. Із наступного резервуара з’явилося ще чотири тіла.
Харрі похитав головою.
Коли підняли тіла з третього резервуара, Харрі відсахнувся. Робьоле, який помилково витлумачив його реакцію як жах, вдоволено посміхнувся.
— А це що? — запитав Харрі й показав на тіло жінки без голови.
— Це, мабуть, нам повернули з якогось університету, — відповів Робьоле. — Наші зазвичай цілісінькі.
Харрі нахилився й помацав тіло. Воно було холодне та незвично тверде через бальзамуючий розчин. Він провів пальцем по зрізу на шиї. Він був блискучий, з блідою плоттю.
— Ми зазвичай скальпель використовуємо, а потім тонку пилу, — пояснив санітар.
— Гм. — Харрі узяв тіло жінки за руки та трохи підняв його.
— Що це ви робите? — занепокоївся Робьоле.
— Є у неї щось на спині? — запитав Харрі Гольма, який стояв з іншого боку тіла.
Гольм кивнув:
— Татуювання. На кшталт прапора.
— Якого?
— Гадки не маю. Зелений, жовтий і червоний. Посередині — п’ятикутна зірка.
— Ефіопія, — сказав Харрі, вкладаючи жінку на місце. — Ця жіночка своє тіло інститутові точно не заповідала, за неї хтось постарався. Це Сильвія Оттерсен.
Кай Робьоле закліпав очима, наче сподівався, що відвідувачі йому примарилися і врешті-решт зникнуть, треба тільки постаратися.
Харрі поклав долоню йому на плече:
— Треба зв’язатися з людиною, відповідальною за документи, і перевірити решту трупів. Негайно. А мені час.
— Що все це означає? — запитав Гольм. — Я, чесно кажучи, не все доганяю.
— На це запитання є дві відповіді, — сказав Харрі. — Перша: ми спіймаємо Сніговика.
— А друга?
— Поки що сам не знаю.
Частина п’ята
Розділ 33. Середа, 5 листопада 1980 року. Сніговик
Того дня випав сніг. Об одинадцятій ранку величезні пластівці неочікувано повалили з безбарвного неба — наче ворожа армада з паралельного світу без бою захопила ділянки, садочки та газони Румеріке.
Матіас сидів сам-самісінький у «тойоті-короллі» своєї матері напроти вілли на Колловейєн. Що вона робить там стільки часу? Але ж обіцяла, що зайде ненадовго. Вона залишила ключі в замку запалення, по радіо звучав хіт «Під снігом» у виконанні дівочої групи «Доллі». Він відчинив дверцята і вийшов з машини. Сніг, що випав, поглинув усі звуки, панувала майже неприродна тиша. Матіас нахилився, згріб білий пласт та зліпив міцну кульку.
Учора на шкільному дворі його лупцювали сніжками «товариші із сьомого Б класу» і дражнили «Пупс Матіас». Він одразу зненавидів середню школу, куди перейшов, бо йому виповнилося тринадцять. Неприємності почалися на першому ж уроці фізкультури, коли в роздягальні однокласники побачили, що в нього нема сосків. Лікар сказав, що це, певне, спадкове, і його перевірили ще на інші хвороби. Мати розповіла Матіасу, що в його прадіда, як вона пам’ятає змалку, теж не було сосків. Але в її альбомі він знайшов фотографію прадіда на сінокосі: той стояв у самих штанях, без сорочки, і там у нього точно були соски.
Матіасу хотілося пожбурити сніжок у когось. І так, щоб йому стало боляче. Але навкруги жодної душі, нема у кого прицілитися. Чим би зайнятися? Він узяв сніжок і став качати оберемок снігу навколо газону, той уже був йому по пояс, залишивши за собою слід оголеної бурої трави. Коли сил качати цю грудомаху вже не вистачало, хлопчик почав нову. Ця вийшла теж завелика. Йому ледве вдалося поставити другу купу на першу. Потім він зліпив голову, видерся на сніговика і прилаштував її. Сніговик стояв прямо напроти вікна. Звідти долинали якісь звуки. Матіас виламав кілька гілок з яблуні та приробив сніговикові руки. Набрав біля сходів камінців, знову заліз на сніговика й виклав йому очі та усміхнений рот. А потім заліз йому на шию і зазирнув у вікно.
В освітленій кімнаті стояв оголений чоловік і, заплющивши очі, рухав стегнами туди-сюди, наче танцював. На постелі перед ним стирчали чиїсь розсунуті ноги. Матіас не бачив, хто там лежить, але здогадався, що це Сара, його мама. Вони трахалися.
Матіас затис сніговика ногами і відчув, як крижаніє у паху. Він не міг видихнути: шию наче обхопив сталевий дріт.
Стегна чоловіка все штовхали й штовхали матір. Матіас дивився на його груди, а тим часом крижане заціпеніння повзло з паху в живіт і далі, до самісінької голови. Чоловік трохи віддалився від матері, і Матіас побачив його збуджений прутень. Як у журналах. Зараз він вистрелить у неї спермою. А ще в чоловіка не було сосків.
Раптом чоловік заціпенів. Його очі широко розплющилися, він витріщився на Матіаса.
Матіас водномить скотився по спині сніговика, скорчився і затамував подих. Чекав. Думки хаотично кружляли у голові. Він був розумний хлопчина. Трохи дивакуватий, але розумові здібності видатні, — так казали вчителі. Отож думки невдовзі встали на місця, як шматочки мозаїки, яку він любив складати. Проте картинка, що вийшла, була нестерпна. Не може цього бути!.. Але інакше й бути не могло...
Матіас почув своє уривчасте дихання.
Тепер він точно знав. Усе збігалося. Те, як відчужено ставилася мати до татка. Розмови, коли він тайкома чув принижене татове благання: не йди, не заради мене, — заради Матіаса, Боже милостивий, у нас же дитина! У відповідь — гіркий сміх матері. Прадід на фотографії. Її брехня. Коли Стіан розтеліпав на весь клас, що його тітка сказала, буцімто в матері Пупса Матіаса є коханець, який живе за пустищем, Матіас, звісно, не повірив. Бо Стіан тупак, як і решта його мучителів, і нічого не тямив. Він так і не допетрав нічого, коли перегодом знайшов свого кота підвішеним на шкільному флагштоку.