Тато ні про що не здогадувався. Матіас усім серцем відчував, що тато вважає його... своїм! І він не мусив дізнатися правду. Ніколи. Його це вб’є. Ні, нехай уже краще помре він, Матіас. Він будь-що хотів померти, щоб позбутися цієї ганьби — матері, Стіана, школи... усього. Він підвівся, буцнув сніговика і побіг до машини.
Він мусить забрати її з собою. Вона теж має померти.
Мати вийшла, він відчинив їй дверцята. Вона пробула там цілих сорок хвилин.
— Сталося щось жахливе? — запитала вона.
— Так, — відповів Матіас і пересів, щоб вона не могла роздивитися його обличчя у дзеркало заднього виду. — Я його бачив.
— Кого? — Вона вставила ключ у замок запалення і повернула.
— Сніговика...
— А як він виглядав, цей сніговик?
Автомобіль із гарчанням завівся, і вона так різко відпустила зчеплення, що машину струсонуло і Матіас мало не випустив домкрат, який затис у руці.
— Тато на нас чекає, — сказала вона. — Поїхали.
Мати ввімкнула радіо. Диктор розповідав про вибори Рональда Рейгана, але вона все одно зробила голосніше. Вони виїхали на пагорб і рушили вниз у напрямку шосе, поряд з яким протікала річка. На асфальті перед ними бігла пряма довга смуга.
— Ми всі помремо, — сказав Матіас.
— Що ти сказав?
— Ми незабаром помремо.
Вона стишила звук радіоприймача. Він приготувався. Перегнувся між сидіннями, підняв руку.
— Ми помремо, — прошепотів він.
І вдарив.
Удар з хрускотом обрушився на її потилицю. Мати не скрикнула, не впала, вона наче заклякла на своєму кріслі. Тоді він ударив ще раз. І ще. Машина трохи підскочила, коли її нога зіслизнула з педалі, але мати так і не видала жодного звуку. Мабуть, від удару пошкодився мовний центр мозку, подумав Матіас. Ударив учетверте і нарешті досяг мети: на потилиці з’явилася кров. Машина неслася вперед з тією самою швидкістю, але він зрозумів, що мати вже втратила свідомість. «Тойота-королла» перетнула шосе й помчала прямо до річки. Сніг гальмував рух, але автомобіль продовжував рухатися. От він в’їхав у воду і ковзнув широким темним річним плесом. Трохи проплив за течією, а потім закружляв на місці. Вода почала просочуватись крізь дверні ущільнювачі, ручки та по периметру вікон. Автомобіль знову повільно поплив річкою. Матіас визирнув у вікно, помітив машину на шосе, але не зрозумів, чи побачили його люди. Вода лилася досередини. Раптом він почув, як мати щось пробурмотіла. Він подивився на неї, на її потилицю, де волосся було мокре від крові. Вона заворушилася під паском безпеки. Вода вже щосили ринула в салон і доходила Матіасу майже до колін. Він відчув, як його охоплює паніка. Ні-ні, він не хоче помирати, тільки не зараз, тільки не так! Ткнув домкратом у бокове скло. Вікно розбилося, і в нього хлинула вода. Він протиснувся у верхню частину вікна, черевик за щось зачепився, Матіас смикнув ногою, черевик злетів і залишився у машині. Він вивільнився і рушив уплав до берега. Побачив, як на шосе зупинився автомобіль і двоє вискочили звідти й побігли снігом до річки.
Матіас добре плавав. Він узагалі багато що робив добре. Чоловік зайшов у воду і допоміг йому вибратися. Матіас опустився на сніг. Не те щоб він не міг стояти, просто думав, що так краще виглядатиме збоку. Він заплющив очі й почув, як схвильований голос запитує, чи був ще хтось у машині. Матіас повільно похитав головою. Голос запитав: «Ти впевнений?»
Пізніше поліцейські дійдуть висновку, що аварія сталася через слизьку дорогу. Травми на голові жінки, що втопилася, пояснять зіткненням автомобіля з масою води, а шок буде єдиним поясненням того, що хлопчик заперечно хитав головою у відповідь на питання, чи був ще хтось у машині, а потім нарешті промовив: «Нікого. Тільки я».
— Нікого. Тільки я, — сказав Матіас.
— Дякую, — відповів хлопчина й сів поруч.
Відбувалося це шість років по тому після аварії, в університетській їдальні. За вікном сильний дощ відбивав свій звичний марш, яким вітав студентів Бергенського університету. Швидкий марш, який скінчиться тільки навесні.
— Теж новенький на медичному? — запитав хлопець, відрізаючи шматок жирної віденської сосиски.
Матіас кивнув.
— У тебе естланнський акцент, — зазначив хлопець. — До Осло поїдеш?
— Не хочу до Осло.
— Чому?
— Нікого там не знаю.
— А тут?
— Теж нікого.
— І я тут нікого не знаю. Як тебе звати?
— Матіас. Матіас Лунн-Хельгесен. А тебе?
— Ідар Ветлесен. Ти вже був на горі Ульрікен?
— Ні.
Матіас, звісно, там був. І на горі Ульрікен, і на горі Фльойєн, і на горі Саннвіксф’єллет. Побував на Рибному ринку і на площі Торгалменнінг, дивився на пінгвінів та морських левів в Акваріумі, пив пиво у Весселстюені, був на концерті нової групи в «Гаражі», на стадіоні бачив, як «Бранн» програли у себе на полі. Словом, скрізь, де зазвичай бувають компанії бергенських студентів, Матіас устиг побувати. Сам.
Разом з Ідаром він здійснив усі екскурсії по другому колу, удаючи, що він тут уперше.
Матіас швидко зрозумів, що Ідар — типовий причепа. І щоб він причепився до нього міцніше, Матіас удав, що радий знайомству.
— Чому ти вступив на медичний? — Ідар запитав для годиться, викликаючи Матіаса на бесіду, призначену виключно для чужих вух.
Це було під час весняного студентського балу, куди Ідар прихопив двох місцевих дівчат — чорні спідниці, високі зачіски, — які тепер сиділи поруч і, нахилившись, намагалися розібрати, про що розмовляють ці двоє.
— Хочу зробити світ трохи кращим, — відповів Матіас і допив пиво. — А ти?
— Нагребти грошенят, звісно, — сказав Ідар і підморгнув одній із дівчат.
Друга пересіла ближче до Матіаса.
— У тебе значок донора, — сказала вона. — А яка група крові?
— Друга негативна. А що?
— Та нічого... Друга негативна — це ж дуже рідкісна група?
— Атож. А звідки ти знаєш?
— Та неважливо, — відповіла вона, поклавши теплу руку йому на стегно.
Ці самі слова вона повторила, коли через кілька годин лежала гола на його ліжку, а він зізнався:
— Знаєш, у мене цього ще ніколи не було.
Вона посміхнулася і провела долонею по його щоці:
— Неважливо. Не я, так інша, хіба ні?
— Що? — обурився він. — Ні!
Вона засміялася:
— Ти симпатичний. Милий і замислений. А з ними що сталося? — Вона помацала його груди.
Матіас відчув у душі щось чорне. Потворне, чорне і захоплююче.
— Я такий народився, — відповів він.
— Це хвороба така?
— Зазвичай зустрічається разом із феноменом Рейно та склеродермією.
— А що таке склеродермія?
— Спадковий синдром, при якому тканини тіла перероджуються у сполучну.
— Це небезпечно? — Вона обережно провела пальцем по його грудині.
Матіас посміхнувся і відчув збудження, що наростало:
— Феномен Рейно означає тільки, що пальці рук та ніг стають білими й холодними. Склеродермія гірше...
— Он як?
— Сполучні тканини розтягують шкіру, вона розгладжується, зморшки зникають.
— Так це ж чудово, хіба ні?
Її рука поповзла вниз.
— Натягнута шкіра приховує міміку, й обличчя перетворюється на застиглу маску.
Маленька гаряча долонька ухопилася за його прутень.
— Кисті, а потім і руки зсудомлюються, і тобі не вдається їх розпрямити. Під кінець ти можеш тільки лежати, не в змозі поворушитися, і чекати, коли тебе задушить власна шкіра.
Вона прошепотіла:
— Яка жахлива смерть...
— Найкращий вихід — убити себе до того, як це зробить хвороба. Ти не могла б лягти на край ліжка? Я хочу зробити це стоячи.