І от коли Матіас закінчував останні приготування, наче грім серед ясного неба на нього звалився Ідар Ветлесен. Зателефонував і сказав, що Холе вистежив його, ставив запитання про Арве Стьопа та натякав на співучасть. І сам Ідар теж ставив собі запитання щодо цього дивного збігу у виборі жертв: адже, окрім нього та Стьопа, Матіас був єдиним, хто знав ім’я справжнього батька дітей, оскільки саме він допомагав Ідару ставити діагноз.
Ідар був дуже схвильований, а ось Матіасу, незважаючи ні на що, вдалося зберегти холоднокровність. Він попросив Ідара не казати поки що нікому жодного слова і зустрітися з ним у якомусь безлюдному місці, де їм ніхто не зможе завадити.
Промовляючи це, Матіас посміхнувся: своїм жертвам, цим шльондрам, він казав те саме, навіть порядок слів був той самий. Напевне, дається взнаки нервове напруження.
Ідар запропонував керлінг-клуб. Матіас поклав слухавку і замислився.
Тут йому спало на думку, що можна обставити вбивство так, щоб усі вирішили, наче Ідар і є Сніговик, а це дасть йому змогу спокійно продовжити роботу.
Решту часу він присвятив роздумам, як має виглядати самовбивство Ідара. І хоча Матіас цінував свого друга, ця розумова робота була воістину натхненною. Тоді ж був розроблений план заключної частини проекту. Останній сніговик. Вона мала — як він сам колись дитиною — сидіти на плечах у сніговика, відчувати нестерпний холод у паху й дивитися у вікно — на зрадника, на людину, яка принесе їй смерть. На Харрі Холе. Він заплющив очі і побачив перед собою петлю над її головою. Вона мерехтіла, як фальшивий німб.
Розділ 34. День двадцять перший. Сирени
Харрі дійшов до гаража Інституту анатомії і сів у машину. Заплющив очі й спробував мислити чітко і ясно. Перше, що він мав зробити, — з’ясувати, де Матіас.
Він уже стер номер Матіаса з мобільного, тому зателефонував до довідкової і попросив дати йому телефон та адресу. Харрі записав цифри і відзначив, що, поки чекав на відповідь, дихання стало частішим від хвилювання. Він спробував заспокоїтися.
— Привіт, Харрі. — Матіас говорив негучно, проте в його голосі чулося радісне здивування.
— Вибач, що набридаю, — почав Харрі.
— Та нічого...
— Ти де?
— Вдома. Саме збирався спуститися до Ракелі та Олега.
— Чудово. Хотів тебе попросити таки передати Олегу те, що я йому приносив.
Запанувала пауза. Харрі так стиснув щелепи, що зуби аж заскрипіли.
— Передам із задоволенням, але ж Олег наразі вдома, так що ти сам міг би...
— Та розумієш, мені б не хотілося сьогодні зустрічатися з Ракеллю.
Нова пауза. Харрі буквально вдавив слухавку у вухо, наче в надії почути думки співрозмовника, але вловив тільки дихання та тиху мінімалістську музику, щось на кшталт передзвону японських дзвіночків. Він уявив собі Матіаса у так само мінімалістично обставленій квартирі. Квартирка, швидше за все, невелика, але до огиди акуратна — ніде ані порошинки, жодної випадкової речі.
На Матіасі — блакитна сорочка, він щойно змінив пов’язку на рані. Тоді, на ґанку в Ракелі, він склав руки на грудях зовсім не для того, щоб прикрити свій спадковий дефект. Він намагався сховати рану.
— Он воно як! Ну, що ж, передам, звісно, — відповів Матіас.
Харрі так і не зрозумів з голосу, хвилюється Матіас чи ні. Знову почулася музика.
— Дякую, — сказав Харрі. — Я швидко, ти тільки дочекайся мене.
— Добре, — відповів Матіас. — Слухай, Харрі...
— Ну? — Харрі глибоко вдихнув.
— Ти що, знаєш мою адресу?
— Так, мені Ракель дала.
Харрі вилаявся подумки: ну чому він не сказав, що дізнався адресу в довідковій? У цьому ж нема нічого особливого.
— Он як? — здивувався Матіас. — Гаразд, приходь, я залишу двері відчиненими.
— Домовилися.
Харрі вимкнув мобілку й замислено втупився в неї. Він не зумів би дати раціонального пояснення цьому відчуттю, але чомусь йому здалося, що часу практично не залишилося — він мав бігти щодуху, встигнути до того, як стане темно. Фантазія, певне, розігралася, знову його переслідує дитячий страх, наче навкруги стемніло, а він ніяк не може знайти дорогу до бабусиного будинку.
Харрі набрав ще один номер.
— Слухаю. — Голос у Хагена був безбарвний, позбавлений життя.
Голос людини, яка підписала капітуляцію, подумав Харрі.
— Облиште свої папірці, — сказав Харрі. — Телефонуйте усім черговим поліцейським, мені потрібне підкріплення. Беремо підозрюваного у вбивстві, вулиця Осенгата, дванадцять, у районі Торсхов.
— Харрі...
— Слухайте: рештки Сильвії Оттерсен лежать у морзі Інституту анатомії. Сніговик — не Катрина. Розумієте?
Пауза.
— Ні, — прямодушно відповів Хаген.
— Сніговик — співробітник цього інституту, Матіас Лунн-Хельгесен.
— Лунн-Хельгесен? Чорт забирай! Це той, що...
— Так, той лікар, що надав велику допомогу в розробці Ідара Ветлесена.
Голос Хагена повеселішав:
— Чергові поліцейські, звісно, поцікавляться, чи озброєний він.
— Наскільки нам відомо, — поділився Харрі, — він убив десятеро чи дванадцятеро людей і жодного разу вогнепальної зброї не використовував.
Сарказм Харрі дійшов до Хагена не одразу.
— Я зателефоную, — кинув він.
Харрі натиснув кнопку «відбій» і, крутячи в замку ключ запалення, другою рукою взявся набирати Магнуса Скарре.
Магнус та двигун озвалися синхронно.
— Ти ще в районі Трюванн? — запитав Харрі.
— Так, а що? — відповів Скарре.
— Хапай усіх, хто під рукою, і швидко в машину. Зупинися на перехресті Осенгата та Фуктс. Їдемо брати мерзотника.
— Ах, трясця твоїй... Це те, про що я думаю, чи...
— Так, — відрубав Харрі.
Він так додав газу, що покришки аж вискнули на асфальті.
Харрі згадав Юнаса. Через якусь незрозумілу причину — саме Юнаса.
Один із шести патрульних автомобілів, які вимагав Харрі, зв’язавшись з управлінням, вже стояв на перехресті на Осенгата. Харрі під’їхав з боку Стурусиден. Звернув на тротуар, вискочив з машини, підбіг до патрульних і в напівпрочинене вікно попросив рацію.
— Вимкни поки що, — кивнув Харрі на мигалку. Натиснув на кнопку виклику й наказав усім патрульним машинам вимкнути сирени заздалегідь.
За чотири хвилини всі шість патрульних автомобілів під’їхали до перехрестя. Поліцейські, серед яких були Скарре та Ула Лі з відділу убивств, зібралися навколо машини, де біля відчинених дверцят сидів Харрі з мапою міста в руках і давав вказівки:
— Лі, візьми три машини й відріж можливі шляхи для відступу. Ось тут, тут і тут.
Лі нахилилася над мапою й кивнула.
Харрі повернувся до Скарре:
— Що вахтер?
Скарре показав телефон:
— Саме з ним розмовляю. Він уже іде до головного входу з ключами.
— О’кей. Візьмеш шістьох та розставиш їх по під’їзду, на чорних сходах і, якщо можливо, на даху. Ще дістань мені машину прикриття. «Дельта» приїде?
— Уже.
Двоє поліцейських, схожих один на одного, як дві краплі води, доповіли, що «Дельта» прислала групу захоплення, спеціально навчену на випадок подібних ситуацій.
— Ви мені будете потрібні прямо перед під’їздом. Усі озброєні?
Поліцейські кивнули. Деякі тримали автомати МР-5, які себе чудово зарекомендували при звільненні заручників, у решти були табельні револьвери. «Бюджет — передовсім», — роз’яснив якось комісар поліції.