— Вахтер сказав, що Лунн-Хельгесен живе на третьому поверсі, — повідомив Скарре, ховаючи мобільний до кишені. — Там по одній квартирі на поверсі. Виходів на дах нема. Щоб потрапити на чорні сходи, треба піднятися на четвертий поверх та пройти зачиненим холом.
— Гаразд, — сказав Харрі. — Посилай двох на чорні сходи, нехай чекають у холі.
Харрі всадовив до себе в машину двох поліцейських у формі. Один старший, інший — прищавий юнак. Обидва колись працювали зі Скарре. Він повів машину не на вулицю Осенгата, 12, а переїхав на інший бік і загнав її у двір напроти.
Двоє хлопчаків величезними, блискучими від цікавості очима роздивлялися озброєних поліцейських, поки Харрі пояснював їхньому батькові, для чого поліції треба ненадовго увійти до їхньої квартири. Харрі пройшов до вітальні, відсунув диван від вікна й уважно вдивився в квартиру напроти.
— У вітальні світло! — гукнув він.
— Там хтось сидить, — зазначив поліцейський, той, що старший.
— Я чув, що після п’ятдесяти зір погіршується на тридцять відсотків, — відповів Харрі.
— У мене чудовий зір. Он там, у великому кріслі, яке стоїть до нас спиною. Можна роздивитися частину потилиці та руки на підлокітниках.
Харрі зіщулився. Дідько, йому що, окуляри вже потрібні, чи як? Проте щойно старший підказав, куди дивитися, він усе роздивився.
— Залишайся тут та повідом по рації, якщо він ворухнеться. Гаразд?
— Гаразд, — посміхнувся той.
З собою Харрі взяв молодшого.
— А хто там хоч сидить? — запитав той голосно, щоб перекричати тишу, що тиснула, коли вони були вже на сходах.
— Чув про Сніговика?
— От дідько!
— Отож.
Вони перебігли через дорогу у двір будинку напроти. Вахтер, Скарре та п’ятеро поліцейських у формі стояли напоготів біля вхідних дверей.
— Ключів від квартири у мене нема, — сказав вахтер. — Тільки від під’їзду.
— Чудово, — відповів Харрі. — Ми спочатку подзвонимо. А якщо він не відчинить, ламатимемо двері. Усім приготувати зброю та якомога менше шуміти. Зрозуміло? «Дельта», ви зі мною...
Харрі дістав «Сміт-Вессон» Катрини, і за його сигналом вахтер повернув ключ у замку.
Харрі та двоє хлопців з «Дельти» — обидва з автоматами МР-5 — безшумно злетіли, перестрибуючи через три сходинки, нагору. Зупинилися біля синіх дверей, на яких була табличка з іменем. Один з поліцейських приклав вухо до дверей, повернувся до Харрі й похитав головою. Харрі прибрав звук у своїй рації й підніс її до рота.
— «Альфа» викликає... — Харрі зрозумів, що не дав поліцейському позивного, а прізвища його він не пам’ятав. — Спостережний пост за диваном. Об’єкт рухався? Прийом.
Він відпустив кнопку, і рація тихо зашипіла, а потім почувся голос:
— Так само сидить у кріслі.
— Зрозумів вас. Ми йдемо. Відбій.
Перший поліцейський дістав лом, другий став напоготів.
Харрі вже бачив цей прийомчик: один виламує двері, а другий стрімголов забігає всередину. І річ не в тому, що неможливо відчинити двері без застосування лома, а в тому, що ефект шуму, натиску, стрімкого проникнення всередину такий, що об’єкт зазвичай розгублюється й у дев’яти випадках з десяти застигає, наче кам’яний, у своєму кріслі, на дивані або в ліжку.
Але Харрі застережно підняв руку. Натиснув на дверну ручку й штовхнув двері.
Матіас не обдурив: справді не зачинено.
Двері безшумно відчинилися. Харрі показав на себе — він хотів пройти туди першим.
Квартира була обставлена зовсім не так, як Харрі собі уявляв, хоча у якомусь розумінні в мінімалістському стилі. В ній не було нічого: ані одежі у передпокої, ані меблів, ані картин. Тільки голі стіни, що зажурилися за новими шпалерами або побілкою. Складалося враження, що звідси дуже давно виїхали.
Двері до вітальні були прочинені, і в щілину Харрі побачив на підлокітнику крісла руку. Маленьку руку з годинничком на зап’ястку. Він затамував подих, зробив два довгих кроки, тримаючи револьвер перед собою обома руками, і штовхнув двері до вітальні ногою.
Поліцейські, які рухалися майже поза зоною його зору, уклякли:
Один прошепотів:
— Господи Боже мій...
Над кріслом висіла велика люстра, що осявала жінку, яка дивилася прямо на Харрі. На шиї — синій слід від удавки, бліде вродливе обличчя, чорне волосся та небесно-блакитна сукня у дрібні білі квіточки. Та сама сукня, що була на фотографії у його календарі. Харрі відчув, як серце його у заціпенілому тілі розривається на шматки. Він спробував поворухнутися, але не зміг вирватися з-під влади її згаслого погляду. Згаслого та звинувачувального. Що звинувачував саме його у тому, що не зробив щось... Ех, якби ж знаття! Не зробив, не замислився, не встиг спинити, не зміг врятувати її.
Сніжна блідість її обличчя нагадала Харрі крижану холодність обличчя матері, яка лежала мертва на лікарняному ліжку.
— Перевірте решту приміщень, — наказав Харрі голосом, що зривався, й опустив револьвер.
Непевними кроками наблизився до крісла і торкнувся її руки. Рука скрижаніла і була наче мармур, але він відчув слабкий пульс, і в нього промайнула абсурдна думка, що вона просто нафарбувалася й удала з себе мертву. Опустивши погляд, він зрозумів, що то цокає її годинничок.
— Більше нікого нема, — пролунав голос поліцейського у нього за спиною. Хлопець кашлянув і запитав: — Ви знаєте, хто вона?
— Так, — відповів Харрі і провів пальцем по склу годинничка. Того, що він усього кілька годин тому тримав у своїй руці. Годинничок, який лежав у його власній спальні. Який він поклав до шпаківні, бо коханець Ракелі запросив її кудись цього вечора. Відсвяткувати, що вони двоє тепер стали єдиним цілим.
Харрі подивився їй в очі, зустрів погляд-звинувачення.
Так і є, подумав він. Скрізь винний.
Скарре увійшов до квартири й тепер стояв позаду Харрі та дивився через його плече на мертву жінку в кріслі посеред вітальні. Поруч із ним стояли двоє хлопців з «Дельти».
— Задушена? — запитав Скарре.
Харрі не відповів і навіть не поворухнувся. Одна з петельок, за які чіпляють сукню, вилізла назовні.
— Незвично якось: літня сукня взимку, — зауважив Скарре, аби хоч щось сказати.
— Вона їй подобалася, — озвався Харрі якимось потойбічним голосом.
— Кому? — запитав Скарре.
— Ракелі.
Інспектор зіщулився. Він бачив колишню кохану Харрі тільки один раз, коли вона ще працювала в поліції.
— Це... це Ракель? Але...
— Це її сукня, — відповів Харрі, — та її годинник. Він перевдягнув її у Ракель. А жінку звали Бірта Беккер.
Скарре мовчки втупився на тіло. Таких трупів він ще не бачив. Ті, що він бачив, були спотворені й обведені крейдою.
— Ходімо, — кивнув Харрі хлопцям з «Дельти» і повернувся до Скарре. — Залишайся тут. Зателефонуй криміналістам, скажи, що їм прибуло робітки.
— А ти куди?
— На танці, — відрубав Харрі.
Усі троє вийшли на сходи, і в квартирі запанувала мертва тиша. За кілька секунд Скарре почув, як завівся автомобіль та рвонув уперед, пробуксовуючи колесами по асфальту.
Вулицею лунали завивання поліцейської сирени. Харрі сидів на пасажирському кріслі й відчував, як у кишені вібрує телефон. Із дзеркала заднього виду звисали дві крихітні дамочки у бікіні і наче танцювали під люте тривожне виття, а поліцейська машина, виляючи, обганяючи інші автомобілі, летіла третім кільцем.
«Будь ласка, — молився він подумки, — будь ласка, Ракель, тримайся».
Харрі поглянув на металевих танцюристок, що метлялися під дзеркалом, і подумав, що він точнісінько як вони: безвільно танцює під чужу дуду. Він перетворився на такого собі комічного паяцика: завжди на два кроки позаду, завжди вламується у двері надто пізно, і публіка зустрічає його реготом.
І тут Харрі вибухнув.
— Дідько! Дідько! — прогарчав він і люто жбурнув телефон у переднє скло.
Той зіслизнув з панелі і впав поруч із дверцятами. Водій у дзеркало перезирнувся з другим поліцейським.
— Вирубай сирену, — наказав Харрі.