Харрі похитав головою:
— Катрина Братт ніколи не заряджала свою пушку.
Матіас підвів погляд на Харрі і позадкував.
— Ходімо, — промовив він. І стрибнув.
Харрі зірвало з місця, він утратив рівновагу. Спробував ухопитися за щось, але Матіас був заважкий, а Харрі після сьогоднішніх пригод втратив багато крові та сил. Харрі волав, але його вже тягло через сталеву раму та всмоктувало у вікно все більше й більше, до безодні. І перед тим як махнути вільною лівою рукою, Харрі побачив себе, як він сидить у повній самотності в кріслі у брудній кімнатці в Кабрині-Грін у Чикаго. Харрі почув дзенькіт металу об метал і полетів у ніч. Угоду було укладено.
Гуннар Хаген не зводив очей з трампліна, але лапатий сніг, який знову посипав, дуже йому заважав.
— Харрі! — гукнув він у мікрофон рації. — Ти чуєш?
Він відпустив кнопку мікрофону, але відповіді не було, тільки інтенсивне шипіння нізвідки.
На майданчик біля вежі вже під’їхали чотири патрульних автомобілі. Поліцейські, що вискочили звідти, страшенно розхвилювалися, коли кілька секунд по тому згори вони почули крики.
— Вони впали! — вигукнув сержант, що стояв поруч із Хагеном. — Присягаюся, я бачив, як із скляної будки нагорі випало двоє.
Гуннар Хаген у відчаї опустив голову. Він би не зміг пояснити чому, але при всій абсурдності ситуації йому видалася у ній якась логіка: саме так і мала скінчитися справа. Фінал надавав їй якоїсь незбагненної рівноваги.
Нісенітниця! Сон рябої кобили!
Хаген за завірюхою не міг роздивитися поліцейських машин, що наближалися, проте чув, як вили вдовами їхні сирени, і розумів, що ці звуки приваблять стерв’ятників: репортерів, цікавих, начальство, що жадає крові. Усі примчаться, щоб відкусити якомога жирніший шмат від трупа!
— Вони мають бути внизу! — гукнув Хаген. — Ви на дахах будинків дивилися? Відбій.
Хаген чекав, а сам усе міркував, як пояснити свою самодіяльність і те, що відпустив Харрі самого. А як пояснити, що, будучи старшим за званням, керівником для Харрі він ніколи не був? І в цьому теж є своя логіка, і йому начхати, розуміють вони її чи ні.
— Що тут сталося?
Хаген повернувся. Це був Магнус Скарре.
— Харрі впав, — відповів Хаген і кивнув у бік вежі. — Вони зайняті пошуками тіла.
— Тіла? Тіла Харрі? Ну це навряд.
Навряд?
Хаген повернувся до Скарре, який уважно роздивлявся вежу.
— Я вважав, ви вже встигли зрозуміти, що це за фрукт, Хагене.
Хаген, незважаючи ні на що, позаздрив упевненості молодого колеги.
Рація знову заговорила:
— Їх тут нема!
Скарре повернувся до Хагена, вони подивилися один одному в очі, і Скарре знизав плечима, наче кажучи: «Ну? Що я казав?»
— Гей! — гукнув Хаген водієві позашляховика, показавши на «гірлянду» на даху машини. — Засвіти-но, спрямуй на самісінький верх. І дайте мені хтось бінокль.
За кілька секунд ніч прорізав промінь світла.
— Видно щось? — запитав Скарре.
— Сніг, — відповів Хаген, притиснувши бінокль до очей. — Нижче, нижче світи! Стоп! Зачекай... Святий Боже!
— Що там?
— От дідько!
Цієї самої миті сніговий вихор змістився, наче відкрилася гігантська театральна завіса. Хаген почув вигуки поліцейських. Там, нагорі, бовталися дві постаті. Вони нагадували оті фігурки, що звисали із дзеркала заднього виду на одній ниточці: та, що висіла нижче, тріумфальним жестом високо підняла руку, в другої руки були розтягнуті в боки, наче її розіп’яли. Вигляд у них був майже позбавлений життя: з похиленими головами вони похитувалися на вітру.
Хаген роздивився у бінокль наручники, які прикували ліву руку Харрі до чогось, що знаходилося всередині будки.
— От дідько! — повторив Хаген.
Здається, це був Томас Хелле — той молодий хлопець із групи розшуку зниклих. Він сидів навпочіпки біля Харрі Холе, коли той отямився. Четверо поліцейських втягли їх із Матіасом назад до вежі. Згодом Хелле багато разів описував дивовижну реакцію Харрі, що оговтався:
— Очі божевільні, а сам усе запитує, чи живий Лунн-Хельгесен! Ну просто наче боявся, що Сніговик відкине копита, наче нічого жахливішого статися не могло. Коли я сказав, що живий, що його вже везуть на «швидкій» до міста, він тільки гаркнув, щоб ми забрали в Лунн-Хельгесена шнурки й ремінь та стежили, щоб він не позбавив себе життя. У чоловіка колишню полюбовницю мало не пришили, а він про вбивцю як про рідного піклується! Ви чули про щось подібне?
Розділ 37. День двадцять другий. Тато
Юнас розплющив очі: йому здалося, що він чує дзвін своєї «музики вітру». Ні, тихо. Хлопчик знову задрімав. Кілька хвилин по тому він знову розплющив очі, вловив якісь незрозумілі звуки. В його кімнаті хтось був. Батько. Він сидів на краю ліжка й приглушено схлипував.
Юнас сів на постелі. Поклав долоньку батькові на плече й відчув, як воно здригається. Дивовижно, він якось раніше не помічав, які в батька худі плечі.
— Вони... вони її знайшли, — захлинаючись, сказав батько. — Маму...
— Знаю, — відповів Юнас. — Я бачив уві сні.
Батько здивовано витріщився на нього. У місячному сяйві, що пробивалося крізь штори, Юнас роздивився на його щоках сльози.
— Тепер нас тільки двоє, тату, — промовив хлопчик.
Батько відкрив було рота. Але не промовив ні звуку, а простягнув руки, обійняв Юнаса й притиснув до себе щосили. Юнас поклав голову батькові на плече і відчув, як гарячі сльози капають йому на тім’я.
— Знаєш що, Юнасе? — прошепотів батько крізь ридання. — Я такий радий, що ти в мене є. Ти мій найбільший скарб. Мій хлопчик. Чуєш? Ти мій хлопчик. І завжди ним будеш. Як вважаєш, ми впораємося?
— Звісно, тату, — прошепотів Юнас йому у відповідь. — Ми впораємося. Ти і я.
Розділ 38. Грудень 2004 року. Лебеді
Зима була в розпалі, а за лікарняним вікном під сталевим небом лежала гола коричнева земля. На сухому асфальті шосе клацали шиповані покришки, а пішохідним мостом поспішали перехожі, заховавши обличчя за піднятими комірами пальт. Проте тут, під дахом, люди відчували себе ближче одне до одного. У палаті на столі горіла свічка, бо була перша неділя Різдвяного посту.
Харрі зупинився в дверях. Столе Еуне відкинувся на спинку ліжка і, судячи з усього, щойно сказав щось кумедне начальнику криміналістичного відділу Беаті Льонн. Вона розсміялася. На руках у неї сиділа рожевощока дівчинка і, відкривши рота, круглими очима дивилася на Харрі.
— Друже мій! — пробасив Столе, помітивши інспектора.
Харрі увійшов, вклонився, обійняв Беату і простягнув руку Еуне.
— Виглядаєш краще, ніж минулого разу, — сказав Харрі.
— Ти сам сказав, що мене випишуть до Різдва, — відповів Еуне і повернув долоню Харрі, роздивляючись ближче. — Що в біса з лапою? Що сталося?
Харрі дав йому можливість роздивитися свою праву руку.
— Середній палець врятувати не вдалося, а от безіменний пришили, тепер нервові закінчення ростуть із швидкістю міліметр на місяць та намагаються зростися. Лікарі сказали, що з паралічем у цьому місці мені доведеться змиритися.
— Висока ціна.
— Ні, — відповів Харрі. — Це був бартер.
Еуне кивнув.
— Є новини про суд? — запитала Беата та підвелася, щоб покласти малюка до коляски.
— Ні, — відповів Харрі, милуючись її вправними рухами.
— Захист намагається добитися, щоб Лунн-Хельгесена беззаперечно визнали душевнохворим, — сказав Еуне. Він надавав перевагу терміну «душевнохворий», який давно вийшов з обігу в офіційних протоколах. Але він вважав його не просто делікатним, а й поетичним. — І досягне успіху, звісно. Інакше я вважатиму експертів із захисту ще гіршими психологами, ніж я сам.
— Так, але, незважаючи ні на що, довічне йому забезпечене. — Беата, киваючи, взялася розгладжувати дитячу ковдрочку.
— Шкода тільки, що довічне насправді не довічне, — пробурмотів Еуне і простягнув руку за склянкою, що стояла на тумбочці. — Що старшим я стаю, то більше схиляюся до думки, що зло — це зло, незалежно від діагнозу злочинця. Усі ми тією чи іншою мірою схильні до злочину, і схильність ця з нас вини не знімає. Адже ми, усі до єдиного, хворі і страждаємо на розлад особистості. І саме наші вчинки визначають, наскільки ми хворі. От кажуть: «рівноправність», але ж це нісенітниця, бо ми всі різні. Ми не рівні одне одному. Коли на кораблі починалася епідемія чуми, усіх, хто кашляв, негайно кидали за борт. Тому що справедливість — палиця на два кінці, як у філософському, так і в правовому сенсі. Все, що у нас є, — більш-менш вдала історія хвороби, друзі мої.