— Причому, — закінчив його роздуми Харрі, — у даному випадку довічна.
— Що?
— Невдала історія хвороби.
У палаті запанувала тиша.
— Я вам казав, що мені запропонували протез на палець? — запитав Харрі, помахуючи в повітрі правою рукою. — Але мені й так подобається. Чотири пальці. Як у мультяшки.
— А що ти зробив із пальцем?
— Та от, вирішив було передати його в дар Інституту анатомії, але вони чомусь відмовилися. Мабуть, доведеться його засушити та покласти на робочий стіл. У Хагена ж лежить японський мізинець. Гадаю, мій середній саме згодиться як сувенір від Холе.
Усі розсміялися.
— А як справи в Олега та Ракелі? — запитала Беата.
— На диво добре, — відповів Харрі. — Вони молодці.
— А Катрина Братт?
— Краще. Я відвідував її минулого тижня. Повертається на роботу в лютому. Поїде знову до відділу моралі до Бергена.
— Правда? А вона не почне від люті палити по людях?
— Ні. Усе не так, як мені уявлялося. Вона взагалі їздила на затримання з порожнім револьвером. Ось чому вона так рішуче натискала на спусковий гачок, що я чув клацання курка. Я мав здогадатися.
— Чому?
— Бо, коли переходиш з одного Поліцейського управління до іншого, здаєш свій револьвер, а там отримуєш новий та дві коробки патронів. А в столі Катрини я знайшов саме дві коробки, нерозкриті.
Трохи помовчали.
— Чудово, що вона одужала, — сказала Беата.
— Так, — погодився Харрі, а сам подумав, що й справді, здається, все налагодилося.
Коли він заїхав до Катрини, що перебувала в квартирі матері в Бергені, вона щойно прийняла душ після довгого кросу пагорбами Саннвіксф’єллет. Мати пригощала їх чаєм, а Катрина сиділа з іще вологим волоссям, рум’яна, та розповідала, як справа батька стала для неї насланням. Вона перепросила за те, що втягла у цю справу і його, хоча в її погляді Харрі не роздивився ані тіні жалю.
— Мій психіатр каже, що на сьогоднішній день я, можна вважати, здорова, — додала вона, знизуючи плечима. — Ця справа переслідувала мене з самого дитинства, але тепер нарешті я зробила все, що могла, у всьому розібралася й можу жити далі.
— Перекладати папірці у відділі моралі?
— Почну там, а далі подивимося. Буває, що й прем’єр-міністри повертаються на свої посади. — І її погляд ковзнув у вікно, на фіорд. Можливо, туди, де лежить Фінньой.
Виходячи від Катрини, Харрі був упевнений, що біль не залишив її душу й залишиться з нею назавжди.
Він подивився на свої долоні. Еуне має рацію: якби кожен народжений на землі був дивовижною довершеністю, життя насправді стало б глобальним руйнуванням самого себе.
У двері постукала медсестра:
— Укольчики, Еуне!
— Сестричко, давай пропустимо хоч раз?
— Не можна.
Столе Еуне зітхнув:
— Сестричко, що гірше: вбити людину, яка хоче жити, чи не давати померти тому, хто хоче померти?
Беата, медсестра та Столе розсміялися, і ніхто з них не помітив, що Харрі не видав ані звуку.
Харрі спустився з крутих схилів, на яких розкинувся лікарняний комплекс, і знову піднявся до озера Согнсванн. Людей там було небагато, тільки звична група тих, хто гуляв у неділю, швидким кроком обходила озеро навкруги. Ракель чекала на нього біля шлагбаума.
Вони обійнялися й мовчки пішли стежкою. Повітря було гостре від морозу, а сонце неяскраво світило з блідо-блакитного неба. Сухе листя хрускотливо ламалося під підборами.
— Я ходив уві сні, — зізнався Харрі.
— Та ти що?
— Так. Один раз точно.
— Ну знаєш, не так легко весь час лежати і не рухатися.
— Ні-ні, — хитнув він головою, — в буквальному смислі. Вночі встав і пішов по квартирі. Невідомо, навіщо.
— А коли ти це виявив?
— Коли повернувся з лікарні. Тієї самої ночі. Стою на кухні, дивлюся на чиїсь мокрі сліди на підлозі. А потім дивлюся — я сам голий, в самих капцях, а в руці — молоток.
Ракель, посміхаючись, подивилася униз. Підлаштувалася до його кроків:
— Я теж ходила уві сні. Коли завагітніла.
— Еуне сказав мені, що дорослі ходять уві сні, коли в них стрес.
Вони спинилися біля берега. Помилувалися на пару лебедів, які безшумно та без жодних зусиль пливли мимо них по сірій воді.
— Я з самого початку знала, хто батько Олега, — сказала вона. — Але коли його коханка з Осло сказала йому, що вагітна, я не знала, що у нас з ним буде дитина.
Харрі вдихнув повні легені холодного повітря. Відчув, як він коле в носі, як пахне вітром. Він заплющив очі і став слухати далі.
— А коли я зрозуміла, що вагітна, він уже зробив свій вибір та подався з Москви до Осло. У мене теж був вибір: знайти в Москві дитині батька, який любитиме її та піклуватиметься про неї, поки вважатиме, що це його рідний син. Або залишити дитину без батька. Це було жахливо. Ти знаєш, як я ставлюся до брехні. Якби мені розповіли, що я — з усіх людей на світі саме я — вирішу прожити решту життя у брехні, я б не повірила й розлютилася. Але коли ти молодий, багато що здається простішим, ніж воно є насправді. Якби йшлося тільки про мене, я б із легкістю прийняла рішення. Але тут йшлося про багатьох та багато про що. Не тільки про те, що я зламаю життя Федорові та його сім’ї, але й про те, скільки зла та горя я завдам тому, хто поїхав з Москви до Осло. А найголовніше — я мала піклуватися про Олега.
— Я розумію, — кивнув Харрі.
— Ні, — відповіла Ракель. — Ти не розумієш, чому я раніше тобі про це не розповіла. Бо тебе це зовсім не стосувалося. І якщо ти вважаєш, що я хотіла здаватися кращою, ніж є насправді...
— Я так не вважаю, — зупинив її Харрі. — Я не вважаю, що ти краща, ніж є насправді.
Вона схилила голову йому на плече.
— Гадаєш, правду кажуть про лебедів? — запитала вона. — Що вони вірні одне одному, поки смерть не розлучить їх?
— Я вважаю, що вони вірні своїм обіцянкам, — відповів Харрі.
— Які ж обіцянки можуть дати лебеді?
— Ніяких, як на мене.
— Так ти про себе? Чесно кажучи, ти мені більше подобався, коли сипав обіцянками та не дотримував слова.
— Хочеш, щоб я пообіцяв тобі щось?
Ракель похитала головою. Вони пішли далі, і вона взяла його під руку.
— Я б хотіла, щоб ми могли все почати спочатку, — зітхнула вона. — Удати, що нічого не було.
— Я знаю.
— А ще ти знаєш, що нічого з цього не вийде.
Вона спробувала промовити це ствердно, але в її голосі та словах все одно заховався маленький знак питання.
— Я хочу поїхати, — сказав він.
— Он як? Куди?
— Не знаю. Не шукай мене. Особливо у Північній Африці.
— У Північній Африці?
— Це репліка Марті Фельдмана з фільму «Красень Жест». Він хоче заховатися, але так, щоб його знайшли.
— Розумію.
Над ними в бік жовто-зеленого розмитого узлісся пропливла тінь. Вони поглянули нагору: це був один із лебедів.
— Ну і як там, у цьому фільмі, — запитала Ракель, — знайшли вони одне одного?
— Звісно.
— Ти повернешся?
— Ні, — відповів Харрі. — Я ніколи не повернуся.
У холодному підвалі одного з будинків району Тьойєн стояли два схвильованих представники місцевого самоуправління та дивилися на чоловіка в комбінезоні з товстезними окулярами на носі. Чоловік говорив, а з його рота виривалася пара, як хмарка крейдяного пороху.
— З домовим грибком завжди так: його не видно, але він є.
Чоловік зробив паузу, відкинув середнім пальцем косе пасмо, що впало на чоло, і повторив:
— Але він є!