– Ти точно знаєш, що це брехня? – запитав Валянок.
– Авжеж, – відповів Харрі. – Подружку Ракелі він не пропустив. А жінки на себе таке не намовлятимуть. Що скажеш?
– Якби я міг програти це на компі, я міг би збільшити очі. Але у принципі і так видно. Ось, дивися на зіниці, бачиш, розширені? – І Валянок тицьнув в екран обгризеним нігтем. – Класична ознака стресу. А ніздрі бачив? Ми так робимо в момент стресу, коли мозкові потрібен додатковий кисень. Але все це не означає, що він бреше. Адже є чутливі люди, які відчувають стрес, навіть коли кажуть правду. А є такі, які не відчувають, коли брешуть. От у нього, наприклад, руки зовсім спокійні.
Харрі помітив, що голос у Валянка перестав скрипіти, став м’яким і дуже приємним. Харрі поглянув на екран, на руки Стьопа, які спокійно лежали одна на одній.
– На жаль, стовідсоткових ознак узагалі не існує, – сказав Валянок. – Треба знайти, що саме змінюється в цієї людини, коли вона бреше або коли каже правду. Це як намальований трикутник – тобі обов’язково знадобляться ще дві точки.
– Правда і неправда, – підтакнув Харрі. – Звучить просто.
– Саме так – звучить. Припустимо, що на початку передачі він каже правду, коли розповідає про газету і про те, як зневажає політиків. Тут у нас з’являється друга точка. – Валянок перемотав. – Дивися.
Харрі поглянув, але нічого не помітив і похитав головою.
– На руки, на руки дивися!
Харрі поглянув на схрещені засмаглі руки Стьопа.
– Руки як руки. Спокійні.
– Так, і він їх не ховає, – сказав Валянок. – Погані гравці в покер припускаються класичної помилки: коли до них приходить слабка карта, вони найсильнішу ховають рукою. А коли блефують, то замислено прикривають рота рукою, щоб приховати міміку. Ми їх називаємо «хованки». А інші, блефуючи, витягуються на стільці, розправляють плечі, робляться наче більшими, розумієш? Таких ми називаємо «надувні». Стьоп – «хованка».
Харрі подався наперед:
– І ти зміг визначити?…
– Зміг, – підтвердив Валянок. – Він увесь час так робить. Коли бреше – прибирає руки з передпліч і ховає праву. Я так зрозумів, він правша?
– А що він зробив, коли я запитав про Сніговика? – Харрі навіть не намагався приховати хвилювання.
– Брехав, – відрубав Валянок.
– Де саме? Коли казав, що ліпить сніговиків? Чи що ліпить їх у себе на терасі?
Валянок видав короткий хрип, котрий, як Харрі здогадався, насправді означав сміх.
– Знаєш, це все ненауково, те, чим ми тут займаємося, – сказав Валянок. – Я вважаю, поганих карт у нього нема. У перші секунди, після того як ти поставив запитання, він тримав долоні на передпліччях, тобто збирався сказати правду, але в той же час його ніздрі розширилися, себто у нього був стрес. А потім він подумав, сховав руку і давай брехати.
– Точно, – згадав Харрі. – І це означає, що він щось приховує, адже так?
Валянок стулив губи, показуючи, що питання делікатне:
– Це також може означати, що він збирався сказати неправду, знаючи, що про це здогадаються. Щоб приховати правду, яку насправді міг виказати.
– Що ти маєш на увазі?
– Коли професійні покеристи отримують гарну карту, замість того щоб просто підвищити ставки, вони підвищують їх, одночасно виказуючи слабкі сигнали, що буцімто блефують. Саме для того, щоб недосвідчені гравці подумали, що вони викрили блеф, і пішли на серйозне підвищення ставок. Приблизно так це виглядає. Подвійний блеф.
Харрі повільно кивнув:
– Ти це до того, що він хоче, аби я подумав, буцімто йому є що приховувати?
Валянок подивився на порожню пляшку пива, перевів погляд на холодильник, зробив не надто щиру спробу підвестися з дивана і зітхнув:
– Я ж казав, це все ненауково. Ти не міг би…
Харрі підвівся, підійшов до холодильника. Вилаявся подумки. Коли він телефонував Уді, то, звісно, знав, що вони напевне приймуть його пропозицію взяти участь у програмі. А ще він знав, що йому вдасться безперешкодно поставити Стьопу пряме запитання – такий був формат передачі – і що камера показуватиме того, хто відповідає, так званим ближньосереднім планом, тобто тільки верхню частину тіла. Усе це чудово підходило для аналізу Валянка. І все одно їм не пощастило. Адже це була остання соломинка, останнє місце, куди ще міг впасти промінь світла. Решта тонула в темряві. Можливо, попереду було ще років десять руху навпомацки, надій на прорив, на випадок, на помилку ворога.
Харрі роздивлявся вишикувані, як на парад, пивні пляшки в холодильнику, їх стрункі ряди дивно контрастували з безладом, що панував у кімнаті. Він трохи забарився. І взяв дві пляшки. Вони приємно холодили долоні. Дверцята холодильника повільно поповзли на місце.