Арве Стьоп поглянув на африканські маски і, щоб хоч якось розрядити ситуацію, про щось запитав. Не те щоб він відчував незручність, але жінка, яка стояла поруч із ним, помітно напружилася, коли Сильвія простягла йому руку. Марита. Її звали Марита. Ні, Марите, здається, так. Власне, це вона його сюди затягла, щоб показати якісь подушки із зебри, якими ота Марита – чи таки Марите? – хотіла неодмінно прикрасити гніздечко, звідки вони щойно вибралися. У неї було довге волосся, що спадало хвилями на ковдру і страшенно заважало йому.
– Із зебри більше нема, – сказала Сильвія Оттерсен. – Може, ці підійдуть?
Вона підійшла до полиці біля вікна, світло впало на неї ззаду, і він подумав, що сідниці досить апетитні. Тільки от волосся якогось нудного, як муніципалітет, кольору, – тьмяне та тонке.
– А що це? – запитала жінка з ім’ям на букву «М».
– Це під антилопу.
– «Під»? – фиркнула «М» і струсонула гривою блискучого волосся. – Тоді ми зачекаємо, коли вам привезуть зебру.
– Зебра теж ненатуральна. – Сильвія посміхнулася їй, наче дитині, якій пояснюють, що місяць зроблений зовсім не з сиру.
– Он воно як! – «М» кисло розтягла яскраво наквацяні губи і взяла Арве під лікоть. – Тоді дякую.
Його дратувала манера «М» виходити разом на люди, демонструючи їхні стосунки, а звичка чіплятися за лікоть і зовсім була нестерпна. Напевне, цього разу вона це помітила, принаймні руку відпустила. Він поглянув на годинник і сказав:
– Люба, вибач, у мене зустріч.
– А як же обід? – «М» подивилася на нього, намагаючись приховати досаду.
– Я тобі зателефоную, – похапцем запевнив він.
Вона зателефонувала йому. Стьоп закінчив лекцію всього тридцять хвилин тому і тепер сидів у таксі, яке сунуло неквапом за снігоприбиральною машиною, що відкидала брудний сніг на узбіччя.
– Я сиділа прямо перед вами, – мовила слухавка її голосом. – Хочу подякувати за лекцію.
– Сподіваюся, ніхто не помітив, як я на вас витріщався, – переможно почав він, намагаючись перекричати скрегіт залізного ковша.
Вона тихо розсміялася.
– Плани на вечір? – запитав Арве Стьоп.
– Так собі, – відповіла вона, – нічого такого, чого б не можна було скасувати.
Чарівний голос. Чарівні слова.
Решту дня він провів, походжаючи квартирою й уявляючи, як візьме її на комоді у передпокої, щоб вона стукотіла потилицею об картину Герхарда Ріхтера, яку він купив у Берліні. «Оце завжди є найкраще, – думав він, – очікування».
О восьмій вечора вона подзвонила в домофон. Він чекав біля дверей. Слухав, як у шахті ліфта металево відлунювало, – так заряджають зброю. Її голос ставав усе чутнішим – вона наспівувала. Кров гаряче запульсувала в низу живота.
І ось вона – у дверях. У нього було таке відчуття, наче йому дали ляпаса.
– Ви… хто? – здивувався Стьоп.
– Я – Стіне… – відповіла вона, і на її усміхненій нетерплячій мордочці з’явилася розгубленість. – Я вам телефонувала…
Він оглянув її з голови до ніг і навіть прикинув усі можливості – це інколи підстьобувало його хтивість, – але ерекція згасла, і він відкинув ці думки.
– Вибачте, я не встиг вас попередити, – сказав він. – Мене терміново викликали на зустріч.
– На зустріч? – перепитала вона, навіть не роблячи спроби приховати розчарування.
– Кризова ситуація. Я вам зателефоную.
Він стояв біля дверей, слухаючи, як двері ліфта прочинилися і зачинилися знову. А потім розреготався. Адже тепер він навряд чи зустріне темноволосу красуню з першого ряду.
За годину Стьоп побачив Сильвію знову. Він саме пообідав на самоті, купив новий костюм, який відразу одягнув, і зо два рази пройшовся мимо крамниці «Смак Африки», що у цей час ховалася у затінку, осторонь від спекотного сонця. На третій раз зайшов усередину.
– Повернулися? – посміхнулася Сильвія Оттерсен.
Як і годину тому, вона була сама у своїй темній крамниці.
– Мені сподобалися подушки, – збрехав він.
– Так, вони симпатичні, – відповіла вона і провела рукою по штучній шкірі «під антилопу».
– А що іще ви можете мені показати? – усміхнувся він.
Вона поклала руку на стегно:
– Дивлячись, що вам цікаво.
Він відповів, відчуваючи, як тремтить голос:
– Я б поглянув на те, що ти ховаєш під спідницею…
І він навально накинувся на неї в задній кімнаті – вона навіть не потурбувалася зачинити двері крамниці.
Арве Стьоп скінчив майже відразу. Небезпека забороненого сексу теж підстьобувала його хтивість.
– Мій чоловік торгує в крамниці по вівторках та середах, – попередила Сильвія Оттерсен, коли він уже йшов. – Як щодо четверга?